Хроніки Нарнії — 7. Остання битва - Льюїс Клайв Степлз
Але саме на такий поворот подій і сподівався Тіріан зі своїми друзями. Тому, коли слідом за собачої зграєю з радісним писком і вереском прибігла різноманітна дрібна живність (миші, кроти та білка), а за ними ще й ведмідь з кабаном, то Юстасу навіть здалося, що, може, ще все й обернеться на краще. Однак Тіріан, окинувши шарварок миттєвим поглядом, уже зрозумів: надто мало тих, хто не побоявся виступити; бо більшість так і завмерла на місці.
– До мене! До мене! – закликав він. – Чи всі перетворилися на боягузів? Чи я більше вам не король?!
– Ми-ми-ми не смі-єме-ме-о, – пролунало мекання та бекання, – ми бо-бо-боїмося гн – і-іву Ташлана. З-захисти-и нас!
– Але де ж розумні коні? – запитав Тіріан у хороброго дикого кабана, вепра.
– Ми знаємо, ми бачили! – навперебій запищали миші. – Круть змусив їх працювати, а потім наказав спутати їм ноги і залишити внизу попід горою!
– О, малі світу цього, – вигукнув Тіріан, – ті, хто косить стебла, і гризе зерно, і клацає горіхи гострими зубами! Біжіть скоріше туди, де спутані коні, і запитайте, із ким вони, і якщо з нами, то гризіть їхні пута, поки вони не впадуть, та дайте коням волю, нехай вони поспішать нам на допомогу і на зло ворогу.
– З усіх наших ніг, сір, – пролунали у відповідь тонкі голоси; майнули хвостики – і гостроокий гострозубий народець шмигнув у траву. Тіріан провів їх поглядом та доброю усмішкою. Проте час було подумати й про інші речі: таркаан Рішда вже віддавав розпорядження своїм воїнам.
– Схопити їх! Намагайтеся взяти живцем! Відтісняйте до хліва або шпурляйте їх усередину! Ми їх потім підпалимо і принесемо жертву великому богу Ташу!
– Атож, – сказав на це Гострозір самому собі, – так от, значить, яким чином хоче він заслужити прощення Таша за свою невіру!
Ворожа лінія – близько половини сил таркаана Рішди – уже висунулася вперед, не залишаючи Тіріану часу на розгорнуті накази.
– На лівий фланг, Джил; стріляй і не давай їм зблизитися! Вепр і ведмідь – її прикривають. Поґін – по ліву руку, Юстас – по праву. Діаманте, візьми праве крило; Вертю, підтримай його копитами. Злетівши над їхніми лавами, Гострозоре, вражай їх дзьобом та пазурами! Пси у нас у тилу; вступайте в бій, коли дійде до рукопашної. І нехай допоможе нам Аслан!
Юстас відчув, як відчайдушно калатає його серце; щосили він намагався вгамувати серцебиття й відчути приплив сміливості. Досі (попри давні пригоди, коли йому привелося зустрітися і з драконом, і з морським змієм) не відчував він такого холоду в жилах, як при вигляді цієї шереги смаглолицих воїнів з палахтючими поглядами. Їх було п'ятнадцять остраханців, а з ними розумний бугай, лис Вертун та сатир Козлоніг. І раптом – тинь-тинь! – звідкись зліва почувся спів тятиви – і один з остраханців розпростерся у траві, потім знову почулося – тинь! – й слідом за ним повалився сатир.
– Так тримати, дочко моя! – долинув вигук Тіріана, а потім все змішалося – ворог перейшов урукопашну. Навіть якби його попросили, Юстас навряд чи зміг би згадати, що ж відбулося протягом наступних двох хвилин – дуже вже все нагадувало марення в нестямі, коли температура підстрибує аж до сорока. У такому стані Юстасу почувся далекий голос таркаана Рішди, звернений до своєї раті:
– Відхід! Перебудувати лави!
Тут Юстас озирнувся і побачив, що остраханці поспіхом відступають. Та далеко не всі. Двоє лежали пробиті рогом Діаманта, один – загинув від меча Тіріана. Під самими ногами Юстаса валявся лис, і Юстас у подиві питав себе, невже це він, Юстас, заколов його? Не встав і бугай, якого зупинила стріла Джил, пущена прямо в око, а потім поклали ікла вепра, встромлені прямо в бік. Але були і втрати серед своїх. Троє псів не відгукнулися на поклик, а четвертий шкутильгав на трьох лапах і скавчав. Ведмідь ще ворушився, не встаючи з землі, потім пробурмотів щось на кшталт: "Не охопити мені розумом…" – своєю гортанною ведмежою говіркою, опустив голову на траву і безжурно, як дитина відходить до сну, затих.
Що ж, перша атака була і справді відбита. Та Юстасу, як виявилося, було не до того, щоб відчувати радість від перемоги. Його надто мучила спрага, а крім цього, неабияк нила рука.
Коли остраханці відходили до свого воєначальника, гноми обсипали їх градом глузувань.
– Дістали на горіхи, смаглолиці? – улюлюкали вони. – Не сподобалось? Чому б вашому великому таркаану самому не скуштувати нарнійських стріл, замість того щоб посилати під них вас? Бідні смаглолиці!
– Гноми, – кричав сам Тіріан, – ставайте на наш бік. У нас махають мечами, а не плескають язиком! Ви добрі воїни і ще можете послужити Нарнії! Повертайтеся під наші знамена!
– Де там! – пирхали у відповідь гноми. – Багато на себе берете! Що вони – що ви! Досить із нас королів! Гноми служать лише гномам!
І знову пролунав гуркіт барабана: цього разу вже не гномового барабанчика, а великого, обтягнутого воловою шкірою остраханського барабана. Важкий стугін його – "бум-бум, бу-бу-бум" – наповнив серця дітей ненавистю з першого ж звуку. Та їхні почуття були б ще сильніше, якби вони знали, що ці звуки означають. Це знав Тіріан. Такі дрібушечки означали, що поблизу є й інші остраханці і тепер таркаан Рішда закликає їх на допомогу. Тіріан і Діамант із розумінням невесело переглянулися. Надія на перемогу в нічній сутичці ледь зажевріла і швидко згасла: з підходом підмоги до ворога можна було вважати, що все скінчилося.
У відчаї Тіріан подивився навколо. Кілька нарнійців стояли пліч-о-пліч з остраханцями – чи то через відступництво, чи то з несвідомого страху перед "Ташланом". Інші так само мовчки сиділи, дивлячись на боротьбу з боку і не бажаючи приймати чиюсь сторону. Хай там як, а тварин на галявині було набагато менше, ніж спочатку, – ймовірно, були й такі, хто бочком-бочком давно вже накивав лапами з поля бою.
– Бум-бум, бу-бу-бум, – рокотав зловісно барабан. Однак тепер до того звуку домішалися й інші.
– Іу! – мовив Діамант.
– Глянь! – мовив Гострозір. І за мить усі інші зрозуміли, що це були за звуки. Тупотіння копит, гордовитий нахил голови, гриви, що розвіваються на вітрі, широко розкриті від бігу ніздрі – з десяток розумних коней мчали табуном у бік пагорба. Що ж, гризуни і лускунчики свою справу зробили.
Гном на ім'я Поґін, та й діти теж, у захваті роти порозтуляли, аби вітати їх, але вітальний крик так і завмер у горлі. Раптово повітря наповнилося співом луків і свистом стріл. То стріляли гноми – Джил так і застигла з розтуленим ротом у німому крику, не вірячи очам своїм – гноми стріляли в коней. Вони здавна вважалися добрими лучниками. Тепер один кінь за іншим, ніби спіткнувшись на льоту, сторч головами падали на землю. Жодне з цих благородних створінь так і не дісталося до пагорба, де стояв король.
– Віроломні свині! – пронизливо кричав до гномів Юстас, пританцьовуючи на місці в безсилій люті. – Миршаві чудовиська!
– Дозвольте мені, сір, – пригнічено мовив Діамант, – кинутися з ними в бій і нанизати з десяток зрадників на свого рога?
– Кріпись, Діаманте, – відмовив Тіріан. – А ти, серце моє (ці слова вже зверталися до Джил), якщо тобі потрібно поплакати, поплач. Лише відвернися, аби ніхто не бачив твоїх сліз, і стеж, щоб не намокла тятива. І уникай лайливих слів, Юстасе, бо лайка – це діло кухарок. На полі бою за воїна говорить не лихе слово, а славна справа. Мова дана лицарю для слів поштивих, а для війни йому дано меч.
А гноми вже обсипали Юстаса градом глузувань та глумів:
– Не чекав, хлопчиську? Думав, ми за них? Розігнався, як же! Навіщо нам розумні коні – нам вони ні до чого! І не потрібна нам ваша перемога! Нам взагалі не потрібно, щоб хтось із вас переміг! Нас не підманиш! Гноми – за гномів!
Тим часом таркаан Рішда наставляв своїх воїнів на новий штурм: можливо, він уже пошкодував, що не послав у бій усіх з першої спроби. Барабани гуркотали без упину. І тут, собі на жах, Тіріан і його друзі розрізнили на віддалі гуркіт барабанів у відповідь. Це означало лише одне: заклик Рішди був почутий і тепер на допомогу до нього поспішає новий загін остраханців. Надія покинули Тіріана, і тільки заради товаришів він і далі робив вигляд, ніби нічого страшного й не сталося.
– Слухайте, – сказав він буденним голосом, – треба йти в атаку негайно, поки ці нечестивці не схаменулися й не дочекалися підкріплення.
– Одумайтеся, сір, – вигукнув Поґін, – тут, у нас у тилу, є хоча б дерев'яна стіна, що прикриває нам спину, а там – ми як на долоні: як візьмуть нас у кільце – хоч мечами січи, хоч у полон бери.
– Я би перший учинив за твоєю радою, гноме, – так само спокійно відповів Тіріан, – якби не був очевидним мені їхній задум: загнати нас у хлів. Виходить, чим далі ми від входу, тим краще для нас самих.
– Король правильно каже, – втрутився Гострозір, – швидше геть від проклятого місця, далі від чудовиська, що там живе.
– Хай буде так, – кивнув Юстас, – не знаю, як у вас, а у мене мурашки по спині від цього сараю.
– Вирішено, – сказав Тіріан, – а тепер наведи оком наліво. У темряві ти побачиш скелю, що відкидає відсвіти багаття. Коли ми виступимо, юна пані хай встане по ліву руку і пускає стріли якомога швидше по перших лавах, а ти, Гострозоре, налітай на них справа. Коли ми зблизимося настільки, що стріли можуть влучати і в нас, тоді відійдеш до скелі, Джил, і чекатимеш нас там. Усім іншим, хто буде в рукопашній, мій наказ: відкритими тримаєте вуха. Коли ми не повернемо їх навтікача у нашому першому натиску, то тому вже не бути, бо числом нас менше. Тож коли почуєте мій клич "Назад!", відступайте, але не сюди, а до білої скелі, де чекатиме на нас Джил. Якщо ми туди проб'ємося, то зможемо перевести дух і знатимемо, що за спиною є захист. Ну, Джил, тепер твоя черга!
Відчуваючи себе зовсім самотньою, Джил відбігла кроків на десять, відвела праву ногу назад і вклала стрілу в тятиву. Та пальці її сильно тремтіли. "Не на часі", – встигла шпигнути думка.
– Негожий постріл, – сказала вона мить по тому, коли перша стріла полетіла поверх голів. Та довго розмірковувати не було коли, оскільки час вирішував якщо не все, то надто багато. Тому Джил, не вагаючись, уже дослала наступну стрілу. Краєм ока вона помітила, як грізна чорна тінь з'явилася над головами остраханців, і ось вже то один, то другий, кинувши меча, намагався прикрити обличчя від гострих кігтів Гострозора.
