Пригоди Шерлока Холмса - Конан Дойл Артур
Але, правду кажучи, серед цих останніх є один випадок, такий цікавий у своїх подробицях і несподіваний у розв'язці, що я все ж хотів би розповісти про нього, хоч із ним пов'язані такі обставини, які ніколи не буде з'ясовано до кінця.
1887 рік подарував нам довгу низку історій, більш чи менш примітних, і всі з них я описав. Серед заголовків своїх нотаток, здійснених упродовж тих дванадцятьох місяців, я можу відзначити: пригоду з "Передол-Чамбер", товариством жебраків-аматорів, що мало розкішний клуб у підвалі багатої меблевої крамниці; події, пов'язані з загибеллю британського вітрильника "Софі Андерсон", дивовижні пригоди Ґранса Пітерсонса на острові Юфа й, нарешті, Кембервельську справу про отруєння. В цій останній справі, як я запам'ятав, Шерлок Холмс, оглядаючи годинник небіжчика, зміг переконатися, що його було накручено лише за дві години до смерті, отже, померлий ліг спати саме в цей час, — висновок той мав неабияку вагу для розкриття злочину. Про все це я, можливо, колись іще розповім, але жодна з тих історій не має таких своєрідних рис, як ті дивовижні події, які я опишу зараз.
Діялося це в останні вересневі дні, коли осінні бурі лютують із нечуваним шаленством. Цілий день скаженів вітер, і дощ так гучно стукотів у вікна, що навіть тут, у самісінькому серці Лондона, цього великого творіння людських рук, ми раз у раз мимоволі забували про звичну буденщину й відчували, як грізні сили стихії, мов дикі звірі в клітці, з гарчанням накидаються на смертних, що сховалися за ґратами цивілізації. Надвечір буря стала ще сильнішою, вітер плакав та схлипував у комині, немов дитина.
Шерлок Холмс сидів похмурий біля каміна, впорядковуючи свої записи про злочини, а я тим часом, умостившися навпроти, так заглибився у читання чудових морських оповідань Кларка Рассела[60], що мені здавалося, ніби буря захопила мене в океані й шум дощу — не що інше, як гуркіт морських хвиль. Моя дружина гостювала в своєї тітки, й на кілька днів я влаштувався в нашому старому помешканні на Бейкер-стрит.
— Постривайте, — мовив я, позирнувши на Холмса, — здається, хтось дзвонить. Хто може прийти до нас цього вечора? Напевно, хтось із ваших друзів?
— Крім вас, у мене немає друзів, — відповів Холмс. — А в гості до мене ніхто не ходить.
— То, може, це клієнт?
— Якщо так, то справа, мабуть, серйозна. Що іще може змусити людину вийти надвір у таку погоду й о такій годині? Гадаю, це скоріш якась кумася нашої господині.
Проте Холмс помилився в своєму здогаді, бо з передпокою долинули кроки і в двері хтось постукав. Мій друг простяг свою довгу руку й повернув лампу так, щоб світло падало на порожнє крісло, де мав сісти відвідувач.
— Прошу! — сказав він.
Чоловік, що ввійшов, був іще молодий, — він мав десь із двадцять два роки, — охайно вбраний, із дещо вишуканими манерами. Мокрий парасоль, який він тримав у руці, й лискучий від вологи довгий плащ свідчили про негоду, що лютувала надворі. Він стривожено озирнувся, і в світлі лампи я побачив, що обличчя його бліде, а очі — розпухлі, мов у людини, пригніченої якимось великим лихом.
— Мушу попросити у вас вибачення, — мовив він, підносячи до очей золоте пенсне. — Щиро вірю, що ви не вважатимете мене нав'язливим. Побоююся, що до вашої затишної кімнати я приніс сліди бурі й дощу...
— Дайте мені свій плащ і парасоль, — сказав Холмс, — я повішу їх отут на гачку, і вони швидко висохнуть. Я бачу, ви приїхали з південного заходу.
— Так, із Горшема.
— Ця суміш глини й крейди на носах ваших черевиків властива для тієї місцини.
— Я прийшов попросити у вас поради.
— Це дуже просто.
— А ще — допомоги.
— А оце вже не завжди так просто.
— Я чув про вас, містере Холмсе. Чув від майора Прендерґаста, як ви врятували його під час скандалу в Тенкервільському клубі.
— Так, звичайно. Його без підстави звинуватили в нечесній грі.
— Він казав, що ви можете розкрити будь-яку таємницю.
— Ну, це вже занадто.
— Він каже, що ви ніколи не зазнавали невдач.
— Я зазнавав невдачі чотири рази: тричі від чоловіків і одного разу від жінки.
— Але це ніщо проти ваших успіхів.
— Так, найчастіше я досягав успіху.
— Тоді ви, напевно, досягнете його і в моїй справі.
— Прошу вас, присуньте крісло ближче до вогню і розкажіть мені про всі подробиці вашої справи.
— Справа моя незвичайна.
— А звичайних справ у мене й не буває. Я — остання надія на порятунок.
— І все ж таки я маю сумнів, що ви коли-небудь чули про такі таємничі й незрозумілі події, як ті, що сталися в моїй власній родині.
— Ви мене зацікавили, — мовив Холмс. — Викладіть, будь ласка, нам головні обставини цієї справи, й тоді я зможу розпитати вас про ті моменти, що здадуться мені найважливішими.
Юнак присунув крісло й випростав свої мокрі ноги до вогню.
— Моє ім'я, — сказав він, — Джон Опеншо. Але як я зрозумів, мої особисті справи мало чим пов'язані з цією жахливою історією. Вона перейшла до мене в спадок, і для того, щоб дати вам уявлення про неї, я мушу повернутися до самого її початку.
До вашого відома, мій дід мав двох синів — Еліяса, мого дядька, і Джозефа, мого батька. Батько мій мав невелику фабрику в Ковентрі, яку розширив, коли почалося виробництво велосипедів. Він узяв патент на велосипедні шини власного винаходу, які не рвуться, й вони принесли йому такі статки, що батько зміг продати фабрику і вийти на спочинок заможною людиною.
Мій дядько Еліяс замолоду виїхав до Америки й став плантатором у Флориді, де, як мені переказували, йому чудово велося. Під час війни він бився в армії Джексона, а далі — під командуванням Гуда, й дослужився до полковницького чину. Коли Лі[61] склав зброю, дядько повернувся на свою плантацію, де прожив ще три або чотири роки. 1869 чи 1870 року він повернувся до Європи й купив невеличку садибу в Сасексі, поблизу Горшема. Він надбав у Штатах добрий капітал і залишив Америку через те, що ненавидів негрів і був невдоволений з політики республіканців, які надали їм виборче право. Дядько був незвичайною людиною — жорстокою, запальною; він жахливо лаявся, коли гнівався, і жив відлюдьком. Навряд чи за всі роки, прожиті біля Горшема, він побував у місті хоча б раз. Його будинок стояв у садку, оточений двома чи трьома великими луками: там він гуляв, хоч частенько по кілька тижнів не залишав своєї кімнати. Він пив багато бренді, був запеклим курцем, уникав будь-якого товариства, навіть рідного брата.
Мене він, однак, не уникав і навіть заприязнився зі мною, хоч уперше побачив мене, коли я мав років із дванадцять. Це сталося 1878 року, за вісім чи дев'ять років після того, як він повернувся до Англії. Він ублагав мого батька відпустити мене жити до нього і був зі мною по-своєму дуже ласкавий. Коли він був тверезий, то часом грав зі мною в триктрак або шашки, доручив мені нагляд за слугами і всі господарські справи, тож у шістнадцять років я став цілковитим хазяїном у домі. В мене зберігалися всі ключі, і я міг ходити, куди лише забажаю, й робити, що лише схочу, не порушуючи тільки дядькової самоти. Була, щоправда, в нього й ще одна дивна умова: він нікому не дозволяв заходити до комори на горищі, яку весь час було замкнено. З дитячої цікавості я зазирав туди крізь замкову щілину, але жодного разу не побачив там нічого, крім купи старих вузликів та скринь.
Одного дня — було це в березні 1883 року — на столі біля прибору полковника з'явився лист з іноземною маркою. Дядько майже ніколи не одержував листів, бо за речі, які купував, щоразу платив на місці, а друзів не мав ніяких. "Це з Індії! — мовив він, узявши лист. — Поштовий штемпель Пондишері! Що це може бути?" Поспіхом розірвавши конверт, він висипав із нього на свою тарілку п'ять маленьких сухих помаранчевих зерняток. Я вже почав був сміятися, але сміх застиг у мене на вустах, коли я глянув на дядькове обличчя. Нижня губа його одвисла, очі вирячилися, обличчя посіріло; він дивився на конверт, який досі тримав у тремтячій руці. "К. К. К."! — вигукнув він, а тоді: — Боже мій, Боже мій! Ось вона, розплата за мої гріхи!"
"Що це, дядечку?!" — скрикнув я.
"Смерть", — промовив він, підвівся з-за столу й пішов до своєї кімнати, зоставивши мене здивованим та переляканим. Я взяв конверт і побачив накреслені червоним чорнилом на внутрішньому боці клапана, біля смуги клею, три літери "К". Всередині ж не було нічого, крім п'ятьох сухих зерняток. Чому ж дядько так злякався? Я вийшов з-за столу й, коли біг нагору сходами, зустрів свого дядька, що сходив донизу, тримаючи в одній руці старий, заіржавілий ключ, — напевно, від горища, — а в іншій — невелику мідяну коробочку, схожу на скриньку для паперів.
"Нехай роблять, що хочуть, але я ще їм покажу! — вигукнув він і вилаявся. — Звели Мері, хай вона розпалить камін у моїй кімнаті, й пошли до Горшема по адвоката Фордгема".
Я зробив усе, що він наказав, і коли адвокат приїхав, мене покликали до дядькової кімнати. В каміні яскраво палало полум'я й лежала купа чорного пухнастого попелу — мабуть, від спалених паперів; біля каміна стояла відчинена й порожня мідяна скринька. Поглянувши на цю скриньку, я з жахом помітив на її вічку три літери "К", такі самі, які бачив уранці на конверті.
"Я хочу, Джоне, — мовив дядько, — щоб ти був свідком мого заповіту. Я залишаю свій маєток моєму братові, твоєму батьку, від якого, безперечно, він перейде до тебе. Якщо ти зможеш хазяйнувати тут радісно й спокійно, тим краще! Якщо ж виявиться, що це неможливо, то послухай моєї поради, хлопче, й передай її своєму найлютішому ворогові. Мені шкода, що я змушений залишити тобі таку непевну спадщину, але я не знаю, як усе обернеться. Будь ласкавий, підпиши цей папір там, де тобі покаже містер Фордгем".
Я підписав заповіт, як мені звеліли, й адвокат забрав його з собою. Цей дивний випадок, як ви розумієте, справив на мене надзвичайно глибоке враження, я увесь час думав про нього, марно намагаючись знайти хоч якусь відгадку. Я не міг позбутися неясного почуття страху, хоч воно й слабшало з часом, бо ніщо не порушувало звичного плину нашого життя. Щоправда, я помітив зміну у вдачі мого дядька. Він пив більше, ніж звичайно, й став ще відлюдкуватіший. Майже щодня він сидів, замкнувшись у своїй кімнаті, але раз у раз, немовби в п'яній маячні, вибігав із дому й бігав по садку з револьвером у руці, репетуючи, що нікого не боїться й ніхто не зможе втримати його під замком, наче вівцю в кошарі, — навіть сам диявол.
