Старосвітський хлопчина - Моріак Франсуа
Я ж не вигадав цього обличчя, буцімто вирубаного з грубої породи. Не вигадав я і молодого рум'янцю, ним одразу зашарілося це скам'яніле обличчя, тільки-но він мене побачив, і миттєвий усміх, і раптовий панічний переляк. "Ні-ні, не зараз, пане Алене, тільки не зараз",—озвався він, коли я взяв його за руку. Я не помилився: він не повинен був мене бачити перед нашою зустріччю в книгарні.
— Послухайте, Сімоне, мені треба побалакати з вами віч-на-віч...
— Ні, я обіцяв.
— Але ж ви не знали, що ми здибаємося. Ця зустріч од вас не залежала, вона була бажана...
— Ви хочете сказати: бажана Богові? Ви зосталися тим самим, пане Алене. Досить лише глянути на вас.
— Бажана Богові? Не знаю. Я, в кожному разі, хотів її. Я чатую на вас цілу годину, тепер я не відпущу вас. Марі ви скажете все що хочете, або взагалі нічого не скажете...
Нараз на мене найшло натхнення, і я вимовив саме ті слова, що їх він чекав:
— А нам-то що, вам і мені? Ця історія її не обходить. Це наша історія, Сімоне, історія Мальтаверна, наша таємниця...
Його скам'яніле обличчя спаленіло знову. Він повторив:
— Наша таємниця, пане Алене, наша вбога таємниця...
— Послухайте, чи ви знаєте кав'ярню Прево, "Шоколад Прево", тут поряд, на бульварі Турні? В цю пору там безлюдно. Ми посидимо там зовсім недовго, скільки ви захочете.
Сімон уже не відмагався. Ми вийшли на майдан Комедії. Він повернув до мене своє нерухоме обличчя і заговорив. Сказав, що ні в чому не дорікає панові Дюпорові, завдяки йому він зміг підготувати в Парижі диплом, а завдяки панові Гастонові Думергові дістати місце викладача в колежі департаменту Сени-й-Уази. "Але вони не врахували моєї вимови. Я ніколи й гадки не мав, яку бурю може викликати моя вимова в Парижі, надто в класі, де вчаться дванадцятирічні хлопчики. Ви не раз, бувало, казали: "Люблю тільки дерева, тварин, дітей". Отож останній пункт я раджу вам викреслити: ви не знаєте, на що вони здатні!" Його цькували без жалю. "Ми в Жіронді й гадки не маємо, що коїться в Парижі, досить лиш нам розтулити рота". Тоді його призначено до Таланса. "Але навіть у Талансі..." Марі обіцяла йому допомогти виправити вимову. Вона знає таку методу. Я сказав, що він і так уже зробив великий поступ, його акцент майже непомітний. Чи він буває в Мальтаверні?
— Де там! Це задорого... Ні, навіть річ не в цьому. Головне, що пані майже не вибирається звідти, а втім, ви й самі знаєте. Не треба навіть говорити їй про мене. А я... перепрошую, але я також не можу бачити пані, не можу, і край... Не кажучи вже про пані Дюпор. Ця вже ніколи не протвережується, просто страх бере. Батьки двічі приїздили до Таланса. Я оплатив їм дорогу. Прюдан якось теж приїхав, ночував у мене, в моєму ліжку... Уявляєте...
Ми зайшли до Прево. В ту пору там і справді сиділа тільки одна парочка за чашкою шоколаду.
— Це нагадує нам підвечірки пані Дюпор! — сказав я, сміючись.
Але Сімон не засміявся, іронія була йому недоступна, він знову замкнувся і набурмосився. Старанно намащуючи хліб маслом, він умочував його в шоколад, жадібно їв і мовчав. Часу залишилося не так уже й багато.
— Дивно, що Марі надумала ошукати мене,— почав я.— Чому вона приховала, що ви розповідали їй про мене, що вона все знала про мене від вас...
— Ця дівчина каже лиш те, що хоче сказати...
— А сама криється з якимись думками щодо мене. Та зрештою і я гожуся в чоловіки.
— Таке! Скажете! Вона ж не божевільна. Молодий Гажак і прикажчиця з книгарні! Не кажучи вже про її минуле. Вона занадто розумна... До того ж вона вас добре знає, хоча в неї й вихопилося якось при мені (не кажіть, що я вам передав): "Якби я хотіла вашого ангела, якби я хотіла, я б його мала..> Мені навіть здається, вона сказала: "Коли я захочу, я його матиму..." Але це могло означати і...
Він говорив, напхавши рота хлібом і шоколадом. Я сказав:
— Ну от, я й вислизнув із сіті.
— Яка сіть? Нема тут ніякої сіті. Вона вас кохає, розумієте? Оце-то вже свята правда. Я ревнував і неабияк на вас розізлився... Хоча ні, це неправда, не злився я на вас. Власне, мені завжди здавалося, що так і має бути, вам дано все. Ось що, ми скажемо, що зустрілися з вами на вулиці Сент-Катрін біля Пасажу, а втім, воно так і було. А про що ми не скажемо, так це про нашу розмову у Прево...
Я заплатив і підвівся. До книгарні було не більше п'яти хвилин ходи.
— Вона нам не повірить,— раптом сказав я,— так само, як не повірив їй я. Ви брешете нам обом, Сімоне. Те, що ви брешете їй, я ще розумію. Але мені!
Він промурмотів:
— А що я таке для вас?
Я не відповів. Вступивши в Пасаж, ми в останню мить вирішили не розігрувати комедії, а чесно розповісти Марі, як сталася наша зустріч. Вона побачила нас ще на порозі книгарні, де, як завжди у четвер, було повно люду, зиркнула на нас бистрим допитливим поглядом і, не відповівши на наші усмішки, вернулася до нетерплячих покупців. Ми зупинилися коло вітрини. Сімон сказав:
— Цього вона мені не подарує ніколи. Але вона й собі не може подарувати, навіщо приховала від вас, що я їй усе розповів. А все ж це правда: ви сподобалися їй, коли вона вважала вас за бідного.
У цю мить, скориставшись із перепочинку, Марі підійшла до нас. Цього разу вона усміхалася і, жартівливо підштовхнувши нас до виходу, промовила:
— Тепер, як ви зустрілися, вам нема чого робити тут. Я тільки заважатиму вам.
Коли я заперечив, що ми прийдемо по неї наприкінці робочого дня, вона сухо нам заборонила це робити. Вона зверталася до нас обох, але дивилася лише на мене. Існував тільки я. Вона торкнулася пальцем мого чола:
— Бог знає, що там відбувається,— сказала вона,— чого тільки ви не навигадували... Ну що ж, хай і так! На щастя, пан Дюбер не може більше нічого розповісти вам про мене. Він нічого про мене не знає.
Хтось із покупців одкликав її. Я думав, що Сімон не збагнув її слів, але скоро ми вийшли надвір, він люто вигукнув:
— Ага! То я нічого про неї не знаю? Я знаю більше, ніж вона думає, і саме те, що вона хотіла приховати б від вас і про що, їй здається, я й гадки не маю...
Мені куди частіше доводилося бути в ролі того, на кого жінка й не дивиться, ніж навпаки, але в таких випадках я відчував тільки легкий укол ревнощів, я не відав тієї гіркоти, майже розпуки, що поймала Сімона; так буде завжди думав він.
— Що ж, моя доля — це матуся Дюпор. Прощавайте...
Я втримав його за руку і попрохав провести мене на вулицю Шеврюс:
— Ви хоч трошки відпочинете в мене в кімнаті...
Він рушив за мною, але неохоче, похнюпившись. Що він знав? Що міг розповісти про Марі? Це була цікавість самодостатня, ніби відсторонена. Але я проґавив момент, коли Сімон ладен був забалакати з помсти, тепер не можна було ризикувати. Він підіймався нашими сходами майже з побожним почуттям. Він був уражений.
— Так,— сказав я,— сходи непогані. Двісті років тому в Бордо вміли будувати... Але кімнати! Що ми тільки з ними зробили!
Я завів його до великої вітальні, де Мунете, мамин драпірувальник "обрядив", як він висловлюється, вікна з усією пишнотою, не поскупившись на згортки, китички, торочки і помпони. Сімон був засліплений.
— Це грандіозно!
— Це потворно. Згадайте, Сімоне, кухню Дюберів, вашу кухню — окости, почеплені до сволоків, сільські ходики з цоканням, подібним биттю серця, мисник, убогі череп'яні тарілки, цинові ложки й виделки, запах борошна і смаженого сала, а передусім той священний прихисток, де перебуває Господь, прихисток "Прочан в Еммаусі" К
— Е! Го-го! На вас подивитися, можна подумати, ви й самі вірите тому, що кажете...
— Буржуазна обстановка, така, як наша — то цілковита потворність. Скоро селянин починає багатіти і турбуватися про вітальню, він переходить у буржуазію, тобто в потворність.
Сімон усе приказував:
— Е! Го-го!
Я повів його до маленької маминої віталеньки.
— Ось тут і мешкає пані! — сказав він з пошаною, змішаною з ненавистю.
— Не часто вона тут мешкає. Подумайте, Сімоне, як-то мені в цьому старому мертвому лігві! Ми удвох займаємо ціле крило. Але признаюся щиро: я сам створив цю пустелю. Я завжди боявся чужих...
— А надто дівчат?
— Так само, як і хлопців.
— Але Марі ви не боїтеся. Вона каже про вас: "Я його приручила..."
На зціплених устах у Сімона промайнула усмішка, яку я пам'ятав у нього з дитинства.
— Ви ж знаєте про неї, Сімоне, а вона не знає, що ви це знаєте...
1 Е м м а у с — селище недалеко від Єрусалима, де Ісусові учні здибалися з таємничим мандрівцем, що виявився воскреслим Христом (Євангеліє від Луки, XXIV, 13—35).
— О, пане Алене! Забудьте про те, що вихопилося в мене спересердя. Буде недобре, якщо я розповім вам... А втім,— додав він,— це допоможе вам збагнути її. Вона розповіла вам про себе не все, але те, що вона приховала, можливо, зробить її для вас ще дорожчою, ще страшнішою... Хіба з вами вгадаєш?
— Хто міг розповісти вам про неї в Талансі? Та й тут ви нікого не знаєте. Я вам не вірю.
— Го-го! І не вірте. Я ж вас ні про що не прошу! Я знову скам'янів.
— Але я, Сімоне, я вас прошу про це. Допоможіть мені, ви ж знаєте про неї те, що зробить її для мене дорожчою або ще страшнішою. Не можна залишати мене в такій непевності! Чого я тільки не навигадую тепер.
Туга гризла мене, але я ще й розігрував її, щоб зламати останні Сімонові вагання. Щирі сльози котилися мені по щоках, але, якби я був сам, я, може, не лляв би їх. Такий уже я. Хай мене Бог простить.
Нічого незвичайного не було в тому, що Сімонові все стало відомо. Балеж, горбатий прикажчик, мешкав у кварталі Сен-Женес. У четвер, як і звичайно, після робочого дня він вирушив додому тим самим трамваєм, яким їздив і Сімон до себе в Талане. Спершу вони перекидалися лише кількома словами.
— Але й він також, цей Квазімодо, мріє про Марі, як шаленець. У нього нікого нема, ні родини, ані приятелів, я перша жива душа, що слухав його з цікавістю і навіть — він зразу здогадався — ладен був з такою самою пристрастю, як і він, балакати про Марі без кінця-краю.
Я не стану відтворювати тут для Донзака Сімонову розповідь. Я не стану відтворювати цю сцену з удаваною правдивістю "повістярства". Донзакові важливо знати лише одне — вість про страшне лихо, що прибило цю дівчину і гнітило її й досі, зразу дала мені полегкість, заспокоєння — тепер я зітхнув вільно.
