Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана - Войнович Володимир
Ну, ти тут роздивляйся моє житло, а я миттю підсмажу яєчню, і ми з тобою поїмо, а то я щось теж зголоднів.
І доки він у світлиці накачував і розпалював примус, гість його зоставався в передпокої, звикаючи до запаху, відкривав, за порадою хазяїна, то одну ніздрю, то другу і розглядав кімнату, в якій було на що подивитися.
Насамперед — це самі горнятка. їх була сила-силенна, і стояли вони не лише на печі й на підвіконні, а й на лаві біля вікна і під лавою за спинкою залізного ліжка з неприбраною постіллю і розкиданими безладно подушками.
Над ліжком, як годиться, висіли скляні ранці з квіточками і голубами по кутках, в рамці були вмонтовані фотографії господаря дому з самого малечку до останнього часу, фотографії дружини його, Афродіти, і численних найближчих родичів з обох боків. Над цим іконостасом висів загальний портрет подружжя Гладишевих, зроблений на замовлення з різних карток і так старанно розфарбований невідомим виконавцем, що обличчя, зображені на портреті, не мали геть ніякої схожості з оригіналами.
Друга стіна, проти вікна, була музейною. На ній в таких самих скляних рамцях були розміщені вже згадувані нами друковані відгуки на наукові пошуки Гладишева, і в окремих рамцях зберігався той самий лист відомого сільськогосподарського академіка, про який ми теж згадували.
На стіні між вікнами висіла одноствольна рушниця шістнадцятого калібру, котра, як здогадується, звичайно, читач, мусить колись вистрелити, а втім, ще невідомо, вистрелить вона чи дасть осічку, це покаже майбутнє.
Чонкін ще не встиг до ладу роздивитися, що було в цій кімнаті ще, а яєчня вже була готова, і Гладишев гукнув його до столу.
Тут було теж не вельми прибрано, але все ж чистіше, ніж у передпокої. Тут стояв мисник з посудом, була підвішена до стелі люлька — ложе Геракла, і стояла стара скриня без віка, завалена пошарпаними книгами,-переважно наукового змісту (як, наприклад, "Міфи стародавньої Греції" чи популярна брошура "Муха — активний носій зарази"), а також неповною підшивкою журналу "Нива" за 1912 рік. Скриня ця була основним джерелом, з якого Гладишев черпав свою ерудицію.
На великому столі, накритому клейонкою з коричневими колами від гарячого посуду, шипіла на сковороді яєчня з салом і, хоч як Чонкіна нудило від запаху (він до нього вже, щоправда, трохи звик), проте від голоду нудило дужче, тож він не чекав, аби запрошення повторили, а без зайвих церемоній всівся за стіл.
Гладишев дістав з шухляди дві виделки, витер майкою, одну поклав перед гостем, а другу, зі зламаним зубом, узяв собі. Чонкін хотів одразу тицьнути виделкою в яєчню, але хазяїн його зупинив:
— Зачекай.
Дістав з мисника дві запилюжених склянки, подивився їх на світло, теж протер майкою, поставив на стіл. Збігав у сіни, приніс почату пляшку, заткнуту скрученою газетою, налив півсклянки гостеві і півсклянки собі.
— Ось, Ваню,— сказав він, присунувши до себе табуретку і продовжуючи розпочату розмову,— ми звикли ставитися до лайна з такою собі гидливістю, наче це щось погане. А коли розібратися, так це, можливо, найцінніша на землі речовина, бо все наше життя походить з лайна і на лайно знову перетворюється.
— Це ж як розуміти? — ввічливо запитав Чонкін, позираючи голодними очима на яєчню, що холола, проте не зважуючись братися за неї раніше від хазяїна.
— А як хочеш,— розвивав свою думку Гладишев, не помічаючи нетерплячки гостя.— От поміркуй. Для доброго врожаю треба угноїти землю лайном. З лайна виростають трави, злаки і овочі, що їх їмо ми й тварини. Тварини дають нам молоко, м'ясо, вовну й усе інше. Ми все це споживаємо і перетворюємо знову на лайно. От і відбувається, як би це сказати, кругообіг лайна в природі. І, скажімо, навіщо ж нам споживати це лайно у вигляді м'яса, молока чи хоча б от хліба, себто в переробленому вигляді? Постає законне питання: чи ж не краще, відкинувши упередженість і вдавану гидливість, споживати його в чистому вигляді, як чудовий вітамін? Для початку, звісно,— поправився він, спостеріг-ши, що Чонкіна пересмикнуло,— можна знищити природний запах, а згодом, коли людина звикне, зоставити все, як є. Але це, Ваню, справа далекого майбутнього і успішних дерзань науки. І пропоную, Ваню, випити за успіхи нашої науки, за нашу Радянську владу і персонально за генія у світовому масштабі товариша Сталіна.
— За зустріч,^— поквапно підтримав його Чонкін.
Дзенькнуло скло об скло. Іван перекинув вміст своєї склянки і мало не гепнувся зі стільця. У нього одразу перехопило подих, наче хто сунув під дихавку кулаком. Нічого не бачачи перед собою, він навмання тицьнув виделкою у сковороду, одірвав шмат яєчні і, допомагаючи собі другою рукою, запхнув її в рот, проковтнув, обпікаючись, і тільки після цього видихнув повітря, що розпирало легені.
Гладишев, котрий спорожнив свою склянку без натуги, дивився на Івана з лукавою посмішкою.
— Ну як, Ваню, самогон?
— Первачок що треба,— похвалив Чонкін, витираючи долонею сльози.— Аж дух забиває.
Гладишев з тією ж самою усмішечкою присунув до себе пласку консервну банку, що правила за попільницю, хлюпнув у неї самогону і запалив сірника. Самогон спалахнув синім неяскравим полум'ям.
— Бачив?
— З хліба чи з буряків? — поцікавився Чонкін.
— З лайна, Ваню,— зі стриманою гордістю сказав Гладишев.
Іван похлинувся.
— Це як же ж? — запитав він, відсуваючись од столу.
— Рецепт, Ваню, дуже простий,— охоче пояснив Гладишев.— Береш на кіло лайна кіло цукру...— Перекинувши табуретку, Чонкін кинувся до виходу. На ґанку він мало не збив з ніг Афродіту з дитинчам і за два кроки від ґанку вперся лобом у дерев'яну стіну хати. Він блював, вивертаючи нутро.
Слідом за ним вибіг розгублений господар. Лунко гупаючи чобітьми, збіг з ґанку.
— Ваню, ти що? — співчутливо запитав він, торкаючи Чонкіна за плече.— Це ж чистий самогон, Ваню. Ти ж сам бачив, як він горить.
Іван щось хотів відповісти, але від згадки про самогон нові судоми схопили шлунок, і він ледве встиг розставити ноги ширше, аби не забризкати черевики.
— О Господи! — зі страшенною нудьгою висловилася раптом Афродіта.— Ще одного лайном напоїв, ірод проклятий, погибелі на тебе нема. Тьху на тебе! — вона смачно плюнула в бік чоловіка.
Той не образився.
— Ти, ніж плюватися, яблука кислого з льоху принесла б. Погано, бачиш, чоловікові.
— Та які там яблука! — застогнала Афродіта.— Ті яблука теж наскрізь просмерділи лайном. По всій хаті саме лише лайно, щоб тобі запастися, щоб тобі в ньому втопитися, дурню клятий! Піду я від тебе, ірода, жебракуватиму з дитиною, ніж у лайні гибіти.
І, не відкладаючи справи на безрік, вона підхопилася з Гераклом і чкурнула за хвіртку. Гладишев, покинувши Чонкіна, побіг за дружиною.
— Куди ти біжиш, Афродіто? — загукав він їй услід.— Вертайся, тобі кажуть, не ганьби мене й себе перед людьми. Гей, Афродіто!
Афродіта зупинилася, озирнулася і люто закричала йому в лице:
— Та яка ж я тобі Афродіта? Фроська я, втямив, йолоп клаповухий, Фроська!
Обернулася і, високо тримаючи на розчепірених руках перелякану до смерті дитину, побігла селом далі, підстрибуючи і спотикаючись.
— Фроська я, чуєте, люди, я — Фроська! — вигукувала вона з такою несамовитою насолодою, наче після тривалої німоти знову почала говорити.
21 червня послу Німеччини в СРСР Шуленбургу було передано заяву, в якій говорилося, що за отриманими даними німецькі війська скупчуються біля західних кордонів Радянського Союзу. Радянський уряд просив уряд Німеччини дати пояснення з цього приводу. Ця заява була передана Гітлеру, коли до початку війни залишалися хвилини.
У цей час Чонкін, напередодні помирившись з Нюрою, ще спав. Потім відчув малу нужду і прокинувся. Певний час він лежав, не наважуючись вилізти з-під теплої ковдри і потай сподіваючись, що його бажання мине саме собою. Але бажання не минало. Він дотерпів до тієї миті, коли не можна було втрачати й секунди. Всунувши ноги в черевики і накинувши на голі плечі шинелю, він вискочив на ґанок, а далі не побіг, ніколи було.
Ранок був ясний, погідний. На траві, на листі дерев, на площинах літака лежала густа роса. Сонце вже одірвалося від обрію і на очах звужувалося. Червоні відблиски його лежали на вікнах хат. Панувала цілковита тиша, яку час від часу порушувало тихе і сонне мукання корів. Чонкін хотів було розбудити Нюру, щоб вона подоїла і вигнала до череди Красавку, але передумав і вирішив зробити це сам. Щоправда, коли він брав дійницю, Нюра прокинулася і хотіла вставати, та він їй сказав:
— Давай, спи далі.
І почимчикував до хліва.
Подоївши Красавку, він одчинив їй одну половинку воріт, але корова не виходила: вона звикла, що перед нею відчиняють ворота навстіж. "От скотина",— подумав Чонкін і хотів уперіщити її по спині засувом, але пожалів.
— Давай вимітайся,— миролюбно пробурмотів він, відкриваючи другу половинку воріт.
Красавка, презирливо покосувавши в бік Чонкіна, пройшла мимо і, урочисто похитуючи головою, увінчаною короткими рогами, попрямувала з двору.
Тут надійшла й череда.
Корови розбрелися по всій вулиці і, на ходу принюхуючись до стовпів та тинів, сонно зітхали.
За чередою, погойдуючись на коні, їхав новий пастух Льоша Жаров. Замість сідла під ним була стара куфайка, її драні рукави звисали і, як маятники, розгойдувалися в такт ході коня.
Угледівши пастуха, Чонкін захотів побалакати з ним і, підійшовши до хвіртки, гукнув:
— Гей, чуєш, ти! Як узагалі життя-то?
Льоша потяг на себе вуздечку, зупинив коня і з цікавістю подивився на Чонкіна, якого бачив уперше.
— Життя взагалі-то нічого,— сказав він, подумавши.— Підходяще життя.
Помовчали... Потім Чонкін поглянув на безхмарне небо і сказав:
— Сьогодні, видно, буде погідно.
— Буде погідно, коли не буде дощу,—сказав Льоша.
— Без хмар дощу не буває,— зауважив Чонкін.
— Без хмар не буває.
— А буває так, що і хмари є, а дощу все одно немас.
— Буває й так,— погодився Льоша.
На цьому вони розійшлися. Жаров поїхав доганяти череду, а Чонкін повернувся до хати.
Нюра спала, розкинувшись по всьому ліжкові. Будити її було шкода. Чонкін потинявся трохи по хаті, не знайшовши собі ніякої справи, все-таки підійшов до Нюри.
— Чуєш, ти, посунься,— сказав він, торкнувшись її плеча.
Сонце вже світило просто у вікно, промінь його впирався у протилежну стіну, на якій висіли ходики з погнутим циферблатом.
