Паперові міста - Грін Джон Майкл

Він стояв навколішках біля книжковій полиці, я підійшов до нього — і побачив томик. Це була тоненька книжечка, запхнута поміж двома підручниками. Волт Вітмен, "Листя трави". Я її витягнув. На обкладинці була його світлина, ясні очі поета дивилися просто на мене.

— Непогано, — відказав я.

Бен кивнув.

— Може, ходімо вже звідси? Можеш вважати мене старомодним, але я волів би не зустрічатися з її батьками.

— Ми нічого не проґавили?

— Схоже, — підвівся Радар, — Марго просто червону лінію креслить; у книжці повинно щось бути. Хоча це дивно… ти не ображайся, звісно, але раніше Марго завжди ці підказки залишала батькам, чому це раптом вона тобі їх зоставила?

Я знизав плечима. Відповіді я не знав, хоч надія, певна річ, була: Марго хотіла переконатися, що я зможу діяти впевнено. Може, цього разу вона хотіла, щоб її знайшли і щоб це зробив я. Може, потому як вона обрала мене в ту найдовшу ніч, вона обрала мене ще раз. І, мабуть, того, хто її знайде, чекає незмірне багатство.

Незабаром після того, як ми повернулися до мене, Бен з Радаром пішли, переглянувши книжку і не знайшовши ніяких інших підказок. Я дістав з холодильника собі на обід холодну лазанью, взяв того Волта і пішов до себе в кімнату. Це був передрук першого видання "Листя трави" видавництва "Пінгвін". Я трохи прочитав передмову, а потім став просто гортати. Там було кілька підкреслень, зроблених синім маркером, усі — в довгому вірші під назвою "Пісня про себе". А два рядки були підкреслені зеленим:

Зривайте замки з дверей!

Зривайте і двері з одвірків!

Майже всю другу половину дня я намагався розгадати сенс цієї цитати, думаючи, що Марго, може, хоче, щоб я перестав бути таким чемним хлопчиною і почав бешкетувати. Ще я по кілька разів прочитав підкреслене синім:

Не пізнаєш ти більше явищ через

другі чи треті руки…

не глянеш уже очима мерців…

не дадуть тобі більше поживи книжкові примари…

Пускаюсь у вічну мандрівку…

Все рухається вперед і вперед… ніщо не гине,

Померти — це зовсім не так,

як уявлялося, це щастя.

Як не знає про це ніхто на світі, я задоволений,

І як знають про це усі та кожен, я задоволений.

Підкреслені були й останні строфи "Пісні про себе".

Заповідаю себе землі, нехай проросте

травою, яку я так люблю,

Якщо знову потягне до мене, шукай мене під своїми підошвами.

Навряд чи пізнаєш мене і чого я хочу,

Та я все одно даруватиму тобі здоров'я,

Я промию й покріплю кров твою.

Як не вдасться одразу піймати мене, не падай духом,

Як не знайдеш в одному місці, шукай в іншому,

Десь я зупинився і чекаю на тебе.

Цілі вихідні були присвячені читанню, намаганню розгледіти Марго в залишених для мене рядках вірша. Вони нікуди не могли мене привести, але я все одно міркував над ними, бо не хотів її розчарувати. Марго хотіла, щоб я змотав залишену нею нитку в клубок, пройшов по сліду з хлібних крихт — і нарешті вперся в неї.

5

У понеділок вранці сталося дещо надзвичайне. Я запізнився — це було нормально, мама відвезла мене в школу — це теж було нормально, потім я хвилину побалакав з хлопцями, але і це було нормально, після чого ми з Беном зібралися йти на урок — теж як зазвичай. Та щойно ми відчинили сталеві двері репетиційної, на обличчі Бена з'явилася суміш радості й жаху, наче фокусник вибрав його з натовпу, щоб розпиляти навпіл на очах у публіки. Я простежив за його поглядом.

Джинсова міні-спідниця. Біла футболка. Глибокий овальний викот. Неймовірно смаглява шкіра. Такі ноги, що тільки про ноги й думаєш. Ідеальні завиті каштанові кучері. Значок з написом: "Мене на королеву балу". Лейсі Пембертон. І вона йшла до нас. До репетиційної.

— Лейсі Пембертон, — прошепотів Бен, хоча вона була всього за три кроки і не могла його не почути — навіть соромливо всміхнулася, коли прозвучало її ім'я.

— Квентине, — сказала вона.

Мене здивувало, що вона взагалі в курсі, як мене звати. Вона кивнула, запрошуючи мене за собою, і я пішов — повз репетиційну, до ряду шафок. Бен не відставав.

— Привіт, Лейсі,— сказав я, коли вона зупинилася. Я відчув запах її парфумів — я пам'ятав цей запах ще з її бездоріжника, і згадалося, як чвакнув сом, коли ми відпустили сидіння.

— Кажуть, ти був з Марго.

Я мовчки дивився на неї.

— Тієї ночі, з рибою? Яку ви поклали в мою тачку? І Бецці в шафу? І Джейсу у вікно вкинули?

Я знай дивився на неї. Не знав, що сказати. Можна прожити довге і повне пригод життя, і Лейсі Пембертон з тобою навіть не заговорить, та коли це таки відбувається, бовкнути дурню теж не дуже хочеться. Тож за мене відказав Бен.

— Авжеж, вони разом тої ночі тусувалися, — мовив він так, ніби ми з нею були ліпші друзі.

— Вона розгнівалася на мене? — за кілька секунд запитала Лейсі. Вона стояла, опустивши погляд, я навіть бачив її коричневі тіні.

— Що?

Вона заговорила тихо, голос ледве помітно тріснув, і Лейсі Пембертон раптом стала не Лейсі Пембертон. А просто… ну, людиною.

— Вона… як це сказати… за щось на мене образилася?

Мені знову довелося замислитися, як же краще відповісти.

— Е-е-е, їй трішки не сподобалося, що ти не сказала їй про Джейса й Бекку. Але ж ти знаєш Марго. Вона скоро все забуде.

Лейсі розвернулася і пішла коридором. Ми з Беном так і лишилися стояти, але за хвилю вона стишила ходу. Вона хотіла, щоб ми її наздогнали. Бен мене підштовхнув, і ми рушили за нею.

— Я про Джейса з Беккою навіть не знала. Боже, сподіваюся, я незабаром зможу їй усе пояснити. Я боялася, що вона втекла кудись назавжди, але потім відчинила її шафку — я знаю код, — а там усі фотки й підручники, все на місці.

— Це добре, — відказав я.

— Так, але ж уже десь чотири дні минуло. Майже рекорд навіть для неї. От халепа, розумієш — Крейг знав, а я ні. Мене це так розлютило, що я з ним порвала, і тепер у мене й пари на бал немає, і найкраща подруга кудись щезла, може, вона нині в Нью-Йорку абощо і думає про мене таке, чого б я НІЗАЩО не зробила.

Я метнув погляд на Бена. Бен метнув погляд на мене.

— Мені треба на урок, — сказав я. — А чому ти кажеш, що вона в Нью-Йорку?

— Просто вона за два днів до того, як втекла, казала Джейсу, що в Америці є тільки одне місце, де нормальна людина може жити бодай напівнормальним життям, — і це Нью-Йорк. Хоча, може, вона це просто так бовкнула. Не знаю.

— Гаразд, я побіжу, — мовив я.

Я знав, що Бену нізащо не переконати Лейсі, щоб вона пішла з ним на бал, але він заслужив бодай на шанс це спробувати. Я побіг до своєї шафки, на шляху мені трапився Радар, і я на ходу скуйовдив йому чуба. Він розмовляв з Анжелою і якоюсь першокурсницею з оркестру.

— Це не мені треба казати спасибі, а К., — сказав він, і вона гукнула:

— Дякую за двісті доларів!

Я, не озираючись, гукнув у відповідь:

— Ти не мені, ти Марго Рот Шпігельман дякуй!

Адже це вона дала мені необхідне знаряддя.

Я дістав з шафки зошит з початків аналізу, та так і лишився стояти, навіть потому як продзвенів другий дзвоник; я стирчав посеред коридору, а повз мене бігли хлопці, я почувався роздільною смугою на шосе. Хтось іще подякував мені за двісті доларів. Я усміхнувся у відповідь. Тепер школа здавалася моєю — у мене за всі минулі роки не було такого відчуття. Ми відновили справедливість для школярів з оркестру, які втратили свої байки. Зі мною заговорила Лейсі Пембертон. А Чак Парсон мене перепросив.

Я так добре знав ці стіни — і тепер у мене почало виникати відчуття, що й вони мене знають. Продзвенів і третій дзвоник, а я все стояв. І тільки за хвилю я все ж таки пішов на урок і встиг сісти за парту, тільки-тільки пан Хімінес розпочав свою чергову нескінченну лекцію.

Я взяв із собою "Листя трави", поклав книжку на коліна і знову заходився перечитувати підкреслені рядки в "Пісні про себе", поки містер Хімінес писав щось на дошці. Прямих указівок на Нью-Йорк я не побачив. За кілька хвилин я передав збірку Радарові, він трохи прочитав і написав у найближчому до мене куточку зошита: "Зелені підкреслення повинні щось означати. Може, вона хоче, щоб ти відчинив двері свого розуму?" Я знизав плечима і відказав: "А може, просто читала вірш у два різні дні з двома різними маркерами".

За кілька секунд я подивився на годинника — всього тридцять сьомий раз за цей урок — і побачив за дверима Бена, який, тримаючи в руці дозвіл піти з уроків раніше, спастично пританцьовував джигу.

Коли дзвоник погукав мене на обід, я кинувся до своєї шафки, але Бен примудрився випередити мене й уже розмовляв з Лейсі Пембертон. Він стояв біля неї, трохи похиливши плечі, щоб дивитися просто в обличчя. Навіть у мене часом від розмови з Беном починався напад клаустрофобії, а я ж не палка дівчина.

— Гей, товариство, — наблизився я.

— Гей, — відгукнулася Лейсі, скориставшись нагодою зробити крок назад. — Бен розповів мені, як ідуть справи з Марго. В її кімнату ніхто ніколи взагалі не заходив. Вона казала, що батьки не дозволяють їй гостей запрошувати.

— Серйозно?

Лейсі кивнула.

— Ти знала, що у Марго тисяча платівок?

— Ні, мені Бен щойно сказав! Марго про музику ніколи не говорила. Ну, тобто вона коментувала, коли по радіо щось цікаве крутили, наприклад. Але в цілому — ні. Вона така дивна!

Я знизав плечима. Може, Марго і дивна, а може, це ми всі дивні. Лейсі не замовкала.

— Ми саме говорили про те, що Волт Вітмен з Нью-Йорка.

— В "Омніпедії" написано, що і Вуді Гатрі там досить довго прожив, — додав Бен.

Я кивнув.

— Чудово уявляю її в Нью-Йорку. Але думаю, треба шукати наступну підказку. Не може ж усе кінчатися на книжці. У цих підкресленнях, може, шифр якийсь абощо.

— Можна я під час обіду почитаю?

— Ага, — погодився я. — А можна відксерити в бібліотеці.

— Нє-а, я просто почитаю. Я на поезії не розуміюся. До того ж у мене там, у Нью-Йоркському університеті, сестра двоюрідна вчиться, я послала їй оголошення, щоб вона роздрукувала й розклеїла в музичних крамницях. Я розумію, звісно, що їх там до біса, але все-таки.

— Добра ідея.

Вони пішли до їдальні, я теж.

— Слухай, — запитав Бен у Лейсі,— а сукня у тебе якого кольору?

— Ну, така собі сапфірова, а що?

— Хочу бути впевнений, що мій смокінг підійде, — пояснив він.

Я вперше бачив, щоб Бен так кумедно-дурнувато усміхався, а це багато про що свідчить, бо він і так кумедно-дурненький.

— Добре, — кивнула Лейсі,— тільки щоб ми не були як інкубаторські.