Гамбіт конем (збірка) - Фолкнер Вільям

Власне якось уранці їх уже не стало. Коли зникли — бозна. Нарешті одного дня мені урвався терпець, і я пішов туди, а будинок стояв пусткою, і я пішов на поле, де старий орав, і найперше подумав, що то перечка між чепігами плуга вломилася і він прив'язав натомість молоде

деревце, але він, забачивши мене, як не вхопить те деревце — аж воно не що, а дробовик, і каже мені, либонь, те саме, що й вам сьогодні вранці, коли ви туди заходили. Наступного року він уже знову мав негра за помічника. А потім десь так літ за п'ять повернувся Джексон. Теж не знаю коли. Власне якось уранці з'явився там, і все. І негра знов не стало, а вони вдвох із батьком порали тепер землю, як і давніше. І одного дня я вже не міг витримати й пішов туди, де він орав, і став коло плоту, чекаючи, поки борозна доведе його до плоту, одначе він і тут не подивився на мене — орав зовсім поруч, не далі, як за десять кроків, і все ще не дивився в мій бік, і завернув уже, і йшов назад, коли я спитав: "Чи він помер, Джексоне?" І тоді він поглянув на мене. "Хлопець",— кажу я. А він тоді: "Який хлопець?"

Вони запросили нас залишитися на обід.

Дядько Гевін подякував.

— Ми прихопили дещо перекусити з собою,— відказав він.— І ще перед нами тридцять миль до Ворнерової крамниці, а потім двадцять дві милі до Джефферсона. А наші дороги ще не зовсім добрі для автомобілів.

Сонце вже схилялося на вечірній пруг, коли ми доїхали до Ворнерової крамниці в сільці на Французовому Закруті, і знову на порожній веранді підвівся якийсь чоловік і зійшов сходами до машини.

Це був Айшем Квік, свідок, що перший натрапив на Тор-пове тіло,— високий, незграбний чолов'яга років під сорок п'ять із сонним обличчям і короткозорими очима, в яких, одначе, приглянувшись, можна було завважити щось бистре, навіть трохи глумливе.

— Я чекав на вас,— озвався він.— Видно, ви спіймали облизня.— Він примружився на дядька Гевіна.— Той Фентрі.

— Так,— сказав дядько Гевін.— А чому ви мені не сказали?

— Я й сам не здогадався,— відповів Квік.— Аж тільки як почув про вашу невдачу на суді і то через одного чоловіка, я зіставив їхні імена.

— Імена? — запитав дядько Гевін.— Які іме... Та ні, нічого. Розповідайте...

І ми посідали на веранді замкненої безлюдної крамниці, на деревах скрекотіли й сюрчали цикади, і в куряві над дорогою мерехтіли, пропливаючи, блищики, а Квік розповідав про те все, вивернувшись на лавочці позад дядька Гевіна й розпружившись кожним своїм суглобом, наче ввесь мав розпастися від першого ж поруху, лінькувато й сардонічно отак просторікував, наче намірявся говорити цілу ніч, бо

6 В. Фолкпер 16]

годі було скінчити раніше. Одначе розмова аж так довго не тривала. Вона тривала стільки, скільки вимагали речі, про які йшлося. Але дядько Гевін каже, що підсумувати людські переживання можна в кількох словах — хтось уже обійшовся й чотирма: "Народився, страждав і помер".

— Це мій батько найняв його. Але коли я довідався, звідки він, то вже знав: робітник з нього буде путній, бо люд у тій стороні не мав часу навчитися чогось іншого, крім тяжкої праці. І я знав, що він і чесний з тої самої причини:4 адже в тій стороні чоловікові не було чого запрагнути аж так сильно, щоб навчитися красти. Може, тільки одного я в ньому недооцінив — здатності кохати. Я гадав, що він, бувши родом із тих країв, не знає взагалі любові і то все з тої ж таки причини, і що навіть саме це поняття втратило сенс для його дідів-прадідів, відколи перший з них мусив остаточно вибрати: клопотатися коханням чи тим, як не вмерти голодною смертю.

Так ото він став до праці, робив те саме і заробляв так само, як і негри. Аж тоді пізньої осені, коли річка знову заводнилася і ми вже готові були замкнути тартак на зиму, я дізнався, що він умовився з батьком залишитись до весни нічним сторожем та наглядачем, діставши три вихідних дні — відвідати домівку на різдво. І він так і вчинив, а наступного року, коли тартак пущено знову, він уже стільки вмів і так ревно докладав рук, що посеред літа сам порядкував усім тартаком, а на кінець літа батько й зовсім перестав туди заглядати, а я заглядав лиш коли здумається, десь так раз на тиждень абощо. Отже, восени батько навіть завів мову, щоб поставити халупу для нього, щоб він більш не жив у тому сараї з паровим казаном, де був тільки матрац, напханий соняшниковим лушпинням, та стара і розвалена груба. Він зостався й на ту зиму. Чи бував він у себе вдома на друге різдво, коли туди ходив і коли вернувся,— цього ми так і не дізналися, бо я навіть не заглядав до нього від осені.

А потім якось після обід у лютому стало ніби трохи на годині, мені чогось не сиділося на місці, і я вибрався туди. Перше, що я там помітив, була вона, жінка, якої досі я і в вічі не бачив,— молода і колись, при доброму здоров'ї бувши, може, навіть гарна, не знаю. Бо тепер вона була не те що просто худа, але зовсім як тріска. Виглядала вона не так зголоднілою, як хворою, хоч ноги ще її носили,— і не тільки тому, що за який місяць мала розродитися. От я й питаю: "Хто це?" А він подивився на мене та й каже: "Це моя жінка". А я питаю: "З яких би то пір? Адже восени ти не мав ніякої жінки. А ця ось носить уже на останньому

місяці". Тоді він до мене: "Хочете нас прогнати?" А я йомуі "Нащо мені вас проганяти?" А зараз я розповім вам те, що знаю тепер, те, про що довідався від отих двох братів —< врий з'явилися тут через три роки зі своїм судовим папірцем,— а не те, що він мені сам розказував, бо він ніколи й слівцем нікому не прохопився.

— Гаразд,— сказав дядько Гевін.— Розповідайте.

— Не знаю, де він її знайшов. Не знаю, чи то він її знайшов, чи просто вона сама зайшла одного дня чи одної ночі на тартак, а він скинув очима й побачив її, і сталося, як той казав: ніхто не знає, коли вдарить і куди влучить кохання або й грім — тільки що вдруге туди само не вдарить, бо нема потреби. Я не думаю, щоб вона розшукувала чоловіка, котрий її покинув,— либонь, урізав поли від неї, коли довідався про дитину... і тим паче не думаю, щоб вона боялася чи соромилась повернутись додому через те лише, що брати з батьком силкувалися утримати її від шлюбу з ним. Як на мене, в ній просто шумувала та сама чорна, не надто розумна і з біса жорстока родинна пиха, що нею потім бундючилися тут з годину оті її брати.

Так чи інак, але вона там була і, певне, знала, що часу їй зосталось обмаль, а він їй сказав: "Поберімося",— на що вона відповіла: "Не можу з тобою побратися. Я вже маю чоловіка". І час її наспів, і вона лягла на тому матраці, і він чи не сам годував її ложкою, і вона вже, мабуть, знала, що більш не підведеться, і він закликав повитуху—обидві знали, що вона вже не встане з цього матраца, і, може, вкінці переконали в тому і його, або, може, їй уже було однаково, і вона сказала: "Згода". Словом, він узяв мула, що його мій батько дозволив йому тримати на тартакові, і поїхав на ньому за сім миль до проповідника Вітфілда, і привіз того вдосвіта, і той їх-повінчав, і вона вмерла, а вони вдвох із Віт-філдом поховали її. І тієї ж ночі він приїхав до нас додому й сказав батькові, що кидає роботу, і залишив мула, а коли я через кілька днів поїхав до тартака, його вже там не було. Тільки матрац на лушпинні, груба та на полицях ще каструлі й сковорідка — йому передала їх моя мати,— все вимите н чисте. І тільки за три літа тих двоє братів, ті Торпи...

— Торпи,— сказав і собі дядько Гевін. Сказав неголосно. Вже поночіло, швидко, як то звичайно в нашому краї, і тепер я зовсім не міг розгледіти його обличчя.— Розповідайте,— додав він.

— Смагляві, як і вона — молодший узагалі був страх подібний до неї,— приїхали вони бричкою із помічником шери-

в*

163

фа чи з бейліфом, не знаю, в тим папером, геть-чисто пописаним і проштампованим, і печаткою скріпленим, як то й належиться, а я їм і кажу: "Ви не смієте. Вона прийшла сюди своєю волею, хвора й без нічого, а він її прихистив і годував, і доглядав, і допоміг, як народжувалося те дитя, і проповідника до неї привів; навіть шлюб із нею взяв перед її смертю. Проповідник і повитуха — обоє тому свідки". А старший брат відказує: "Він не мав права одружуватися з нею. Вона вже мала чоловіка. Ми вже до нього добралися".5— "Гаразд,— я на те.— Він, одначе, взяв цього хлопця, коли ніхто по нього не зголошувався. Він виховує його, вбирає та годує вже добрих два роки". Тоді найстарший добув із кишені гаманець лиш наполовину і зараз упустив його назад. "Маємо думку й це залагодити як слід, от лиш побачимо того хлопця,— каже.— Він нам кревний. Ми хочемо його забрати, й таки заберемо". І тоді, не вперше вже, спало мені на гадку: не гаразд ведеться на цім світі, стокрот гірше, ніж годилося б. Я й кажу: "Це за тридцять миль звідсіля. Мабуть, ви не відмовитесь переночувати цю ніч у нас, і коні відпочинуть". А старший зиркнув на мене та й каже: "Коні анітрохи не потомилися. Ми тут не баритимемось".— "Тоді і я з вами поїду",— кажу йому. А він мені: "Вчиніть нам таку ласку",— відказує.

Ми їхали до пізньої ночі. Отже, я гадав, уночі мені трапиться нагода, хоч мені й не було чим їхати. Але як ми порозпрягали коней і поклалися на землю, старший брат усе не лягав: "Щось не спиться,— каже він.— Посиджу трохи". Тож-бо нічого з того не вийшло, і я теж ліг, а потім зійшло сонце і було вже пізно, а десь аж під обід ми добулися до тієї поштової скриньки з прізвищем, що її неможливо не помітити, і до тої порожньої оселі, де не було нікого видно ані чути, аж почули цюкання сокири, обійшли довкруги поза хатою, і він глянув з-понад стосу дров, і побачив те, чого, либонь, цілих три роки чекав щоразу, коли сонце викочувалося на небо. Бо він навіть не спинився, а лиш кинув маленькому хлоп'яті: "Тікай. Тікай на поле до діда. Тікай",— і пішов просто на старшого брата і вже звів сокиру, і вже почав опускати, та мені саме пощастило перейняти його руку на півдорозі, а старший брат схопив його за плечі, і ми відірвали його від землі і тримали чи то намагалися тримати.

"Перестань, ДжексонеІ — гукнув я. — Перестань! У них закон!"

І тут щось дрібнесеньке почало брикатися й дряпати мене за ноги; це було те хлоп'ятко: без звуку, воно просто метушилося круг мене й обох братів і било нас, куди лиш могло дістати, цурпалком деревини, що її порубав Фентрі.