Гранатова світлиця (збірка) - Уайльд Оскар
Твоя мати не мешкає в цьому місті.
Інший, із жовтим прапорцем у руці, спитав:
— А хто твоя мати й навіщо ти її шукаєш?
І відповів йому Зоряний Хлопчик:
— Моя мати така сама жебрачка, як і я, і я повівся з нею недобре. Благаю вас, пропустіть мене, щоб вимолив я у неї прощення, якщо вона раптом перебуває у вашому місті.
Та не пропустили вони його, тільки покололи списами.
І коли він повернув геть, плачучи, до брами підійшов чоловік, на обладунку якого були викарбувані золоті квіти, а шолом прикрашав крилатий лев, і запитав у вартових, хто просився увійти до міста. Ті відповіли:
— Якийсь жебрак, син жебрачки, і ми прогнали його геть.
— Ну ні, — розсміявся чоловік, — ми продамо цю потвору в рабство, а на виручені гроші купимо жбан солодкого вина.
Якийсь старигань із недобрим обличчям, що саме проминав їх, озвався:
— Я куплю його за цю ціну, — і сплатив гроші, узяв Зоряного Хлопчика за руку й повів до міста.
Пройшли вони численними вулицями й опинилися біля невеличкої хвіртки в стіні, над якою схилялося віття гранатового дерева. Старигань торкнувся хвіртки перснем із різьбленої яшми, та відчинилася, і вони спустилися п'ятьма мідними сходинками до саду, де росли чорні маки і стояли зелені дзбани з обпаленої глини. Старигань витяг зі свого тюрбана шарф із візерунчастого шовку, зав'язав ним очі Зоряного Хлопчика і повів його перед собою. А коли пов'язку з очей зняли, Зоряний Хлопчик побачив, що потрапив у каземат, який освітлюється єдиним ліхтарем-ріжком.
Старигань поклав перед ним скибку пліснявого хліба у щербатій мисці і звелів: "Їж!" Налив у кухоль якоїсь чорнуватої води і звелів: "Пий!" А коли той поїв і попив, старий вийшов, замкнув за собою двері й навісив залізний ланцюг.
Уранці старигань, який насправді був найвправнішим Чаклуном у Лівії та навчився цього мистецтва в Чародія, що мешкав у склепі поблизу Нілу, увійшов до нього, насупився й промовив:
— У лісі неподалік від брами цього міста, що зветься Джаурс, сховані три золоті монети. Одна з них із білого золота, друга — з жовтого, а третя — з червоного. Сьогодні ти маєш принести мені монету з білого золота, і якщо не принесеш, то отримаєш сто ударів батогом. Швидко вибирайся звідси, і на заході сонця я чекатиму на тебе біля садової хвіртки. Та гляди, щоб ти приніс мені біле золото, а якщо ні, то я розгніваюся на тебе, адже ти мій раб, я купив тебе за ціну жбана солодкого вина.
Він зав'язав очі Зоряного Хлопчика шовковим візерунчастим шарфом, провів його через будинок і через сад із маками, і по п'ятьох сходинках мідних. Відімкнувши хвіртку своїм перснем, виштовхнув він хлопця на вулицю.
Зоряний Хлопчик вийшов за міську браму й заглибився в ліс, про який говорив йому Чаклун.
І був той ліс дуже гарний на вигляд, і здавалося, що його переповнює пташиний спів і запах духмяних квітів, і радісно попрямував Зоряний Хлопчик в гущавину. Але не було йому користі від тієї краси, бо куди б він не йшов, з-під землі вихоплювалися колючі гілки шипшини й терну і перепиняли йому шлях, кропива кусала його, реп'яхи впивалися в тіло, як кинджали, і він дуже налякався. Ніде не міг він знайти ту монету білого золота, про яку говорив Чаклун, хоча й шукав її з ранку до опівдня, і з опівдня до заходу сонця. А на заході сонця повернув він обличчя своє до домівки, плачучи гірко, бо знав, яка кара чекає на нього.
Та коли він вийшов на узлісся, почув у гущавині крик, як від болю. Забувши про власну біду, кинувся він до того місця й побачив, що мале Зайченя потрапило в пастку, поставлену якимсь мисливцем.
Змилосердився Зоряний Хлопчик і визволив його, кажучи:
— Я сам усього лише невільник, але тобі можу я дати волю.
І відповіло йому Зайченя:
— Ти дав мені волю, а що можу я тобі дати в подяку?
Мовив Зоряний Хлопчик:
— Я шукаю монету з білого золота, але не можу ніде знайти, а якщо я не принесу її, мій хазяїн мене відшмагає.
— Ходи зі мною, — сказало Зайченя, — я відведу тебе до неї, бо знаю, де її сховано й для чого.
І пішов Зоряний Хлопчик із Зайченям, і — о диво! — між галуззям міцного дуба побачив він монету з білого золота, яку шукав. Радість огорнула його, схопив він монету і звернувся до Зайченяти:
— За ту послугу, що зробив тобі я, ти віддячив у сто разів більше, й у сто разів більше доброти виявив ти до мене, ніж я до тебе.
— О ні, — не погодилося Зайченя. — Як ти поставився до мене, так і я до тебе, — і побігло воно собі хутенько, а Зоряний Хлопчик попрямував до міста.
А біля міської брами сидів якийсь прокажений. Обличчя його затуляв каптур із сірого полотна, а через прорізи палали його очі, як розпечене вугілля. Побачивши Зоряного Хлопчика, він закалатав у дерев'яний полумисок і зателенькав у дзвоник, і звернувся до нього:
— Дай мені монетку, інакше я помру з голоду. Мене викинули з міста, і жодний не зглянувся на мене.
— Шкода! — вигукнув Зоряний Хлопчик. — Я маю лише одну монету при собі, і якщо я не принесу її своєму хазяїнові, відшмагає мене, бо я його раб.
Але прокажений умовляв його, і благав його, й нарешті Зоряний Хлопчик змилосердився і віддав йому монету з білого золота.
Коли підійшов він до помешкання Чаклуна, той відчинив йому двері, завів до будинку й запитав:
— Приніс ти монету з білого золота?
І Зоряний Хлопчик відповів:
— Не приніс.
Чаклун накинувся на нього, відлупцював, поставив перед ним порожню щербату миску і звелів: "Їж!" Поставив кухоль порожній і звелів: "Пий!" — і вкинув його знову в темницю.
Уранці Чаклун прийшов до нього з такими словами:
— Якщо сьогодні не принесеш ти мені монети з жовтого золота, я навіки залишу тебе рабом своїм, і отримаєш ти триста ударів батогом.
І пішов Зоряний Хлопчик до лісу, і шукав там цілісінький день монету з жовтого золота, і не міг її ніде знайти. А на заході сонця сів він на землю й гірко заплакав, і тут підбігло до нього Зайченя, яке він визволив із пастки.
Звернулося до нього Зайченя:
— Чого ти плачеш? І що шукаєш ти в лісі?
Відповів Зоряний Хлопчик:
— Шукаю я монету з жовтого золота, і якщо не знайду я її, мій хазяїн відшмагає мене й навіки залишить своїм рабом.
— Ходи зі мною, — сказало Зайченя й побігло через ліс до невеличкого ставка. На дні ставка лежала монета з жовтого золота.
— Чим зможу я віддячити тобі? — вигукнув Зоряний Хлопчик. — Адже ти вже вдруге рятуєш мене.
— Але ти врятував мене перший, — відповіло Зайченя й побігло собі хутенько геть.
Узяв Зоряний Хлопчик монету з жовтого золота, сховав у гаманець і поквапився до міста. Але прокажений побачив його, побіг назустріч, став перед ним навколішки і заблагав:
— Дай мені монету, інакше я помру з голоду.
Відповів йому Зоряний Хлопчик:
— Маю я лише одну монету з жовтого золота у гаманці, і якщо я не принесу її своєму хазяїну, він відшмагає мене й навіки залишить своїм рабом.
Але прокажений молив його так жалісливо, що Зоряний Хлопчик змилосердився й віддав йому монету з жовтого золота.
Коли прийшов він до помешкання Чаклуна, той відчинив йому двері, завів до будинку й запитав:
— Приніс ти монету з жовтого золота?
І Зоряний Хлопчик відповів:
— Не приніс.
Чаклун накинувся на нього, відлупцював, закував у кайдани й укинув його знову до темниці.
Уранці Чаклун прийшов до нього з такими словами:
— Якщо сьогодні принесеш ти мені монету з червоного золота, я дам тобі волю, а якщо не принесеш, я тебе вб'ю.
І пішов Зоряний Хлопчик до лісу, і шукав там цілісінький день монету з червоного золота, і не міг її ніде знайти. Надвечір сів він на землю й заплакав, і підбігло тут до нього Зайченя.
Звернулося до нього Зайченя:
— Монета з червоного золота, яку ти шукаєш, лежить у печері в тебе за спиною. Тож не плач більше і радій.
— Чим я зможу віддячити тобі? — вигукнув Зоряний Хлопчик. — Адже ти втретє рятуєш мене.
— Але ти врятував мене перший, — відповіло Зайченя і побігло собі хутенько геть.
Зайшов Зоряний Хлопчик до печери, і там, у віддаленому кутку, знайшов монету з червоного золота. Поклав він її в гаманець і поспішив до міста. Прокажений побачив, як він іде, став у нього на дорозі й заблагав:
— Дай мені монету з червоного золота, інакше я помру з голоду.
І Зоряний Хлопчик знову змилосердився й віддав йому монету з червоного золота з такими словами:
— Тобі вона потрібна більше, ніж мені.
Але важко було в нього на серці, бо відав він, яка чекає на нього лиха доля.
Але — о диво! — коли пройшов він через міську браму, вартові вклонилися йому, і склали шану, і вигукнули:
— Який гарний на вроду володар наш!
Ціла юрба городян пішла за ним слідом, й усі вони кричали:
— Немає нікого вродливішого в усьому світі!
А Зоряний Хлопчик заплакав і подумав: "Вони насміхаються з мене, вони глузують із мого нещастя". Натовп був такий великий, що він збився на манівці й опинився на пишному майдані, де стояв королівський палац.
Ворота палацу прочинились, і назустріч Зоряному Хлопчику вибігли знатні воїни й священство, і простерлися вони перед ним і оголосили:
— Ти наш володар, на якого ми довго чекали, ти син нашого Короля.
А Зоряний Хлопчик сказав у відповідь:
— Ніякий я не син короля, я дитя нужденної жебрачки. Як можете ви говорити, що я вродливий, коли добре відаю сам, яка я потвора.
Тоді той воїн, чиї обладунки були оздоблені карбованими золотими квітами, чий шолом прикрашав крилатий лев, підняв свій щит і мовив:
— Як може володар говорити, що він не вродливий?
Глянув Зоряний Хлопчик у блискучий щит, і — о диво! — личко його стало таким, як раніше, уся його краса повернулася, тільки в очах побачив він таке, чого там досі не було.
Усе священство і знатні воїни впали на коліна, схилилися перед ним і повідали:
— У сиву давнину було провіщено, що в цей день прийде до нас той, кому судилося нами правити. Тож нехай наш володар прийме цей вінець і цей скіпетр і стане по справедливості й милосердю своєму нашим Королем.
Але він заперечив:
— Не гідний я цього, бо зрікся матері, що народила мене, і не буде мені супокою, доки не знайду її й не вимолю в неї прощення. То відпустіть мене, адже я мушу знову блукати світами й не можу тут зволікати, хоч і доручаєте ви мені вінець і скіпетр королівський.
Сказав і відвернувся від них. Раптом на вулиці, яка вела до міської брами, у людському натовпі, що напирав на вояків-охоронців, уздрів він жебрачку — свою матір, а поруч із нею прокаженого, який раніше сидів край дороги.
Вигук радості зірвався з вуст Зоряного Хлопчика, кинувся він до них, упав перед матір'ю на коліна й цілував її розбиті у кров ноги, вмиваючи їх своїми сльозами.