Виховання почуттів - Флобер Гюстав

Вона метнулася в бік Тюїльрі й невдовзі вийшла на площу Каруселі, оглядаючись праворуч і ліворуч. Потім кинулась за фіакром; Делор'є наздогнав її. Він ішов поруч неї й розмовляв, красномовно жестикулюючи. Нарешті вона взяла його під руку, і вони попростували вздовж набережних. Дійшовши до Шатле, вони хвилин двадцять походжали туди-сюди по тротуару, немов два матроси на вахті. Та ось вони перейшли Банківський міст, перетяли Квітковий базар і опинилися на Наполеонівській набережній. Фредерік слідом за ними ввійшов у під'їзд. Делор'є натякнув, що він їм заважатиме і йому залишається тільки піти за їхнім прикладом.

— Скільки там у тебе зосталося?

— Дві монети по сто су!

— Цього досить! На добраніч!

Фредеріка опанував той подив, який відчуваєш, побачивши, що жарт вийшов на користь. "Він глузує з мене, — подумав Фредерік. — А що, коли я піднімусь?" Делор'є, чого доброго, подумає, що він заздрить його амурній пригоді? "Начебто я сам не знаю любові, та ще стократ незвичайнішої, шляхетнішої й щирішої!" Його охопила якась лють. Він опинився біля під'їзду пані Арну.

Жодне вікно її помешкання не виходило на вулицю. Проте він зупинився і втупився поглядом у фасад, так ніби міг пробитися ним крізь мур. Зараз вона, мабуть, спочиває, безтурботна, як сонна квітка; її прекрасне чорне волосся розмаялось на мереживі подушки, уста напіврозтулені, рука підкладена під голову.

Йому привиділась і голова Арну. Він відійшов геть, щоб уникнути такого видіння.

На думку йому спала порада Делор'є, і він жахнувся. Тоді він повернув назад і довго тинявся по вулицях.

Коли назустріч наближався якийсь пішоходець, Фредерік намагався роздивитися його лице. Часом промінь світла ковзав у нього під ногами, окреслював на гладенькій бруківці величезну дугу, і з темряви виринав якийсь чолов'яга з кошиком на спині і ліхтарем у руках. Вітер шарпав десь на дашку димаря обірвану бляху; звідкись долинали далекі звуки, що мішалися з шумом у нього в голові, і тоді здавалося, ніби в повітрі невиразно лунає ритурнель кадрилі. Швидка хода підтримувала відчуття хмелю; він опинився на мосту Згоди.

Тут йому пригадався інший вечір — тієї зими, коли, повертаючись од неї після першого візиту, він змушений був зупинитися — так сильно калатало сповнене надій серце. Тепер усі ті надії померли.

По небу мчали темні хмари, затягуючи місяць. Фредерік дивився на нього і думав про безмежні простори, про нікчемність життя, про марноту всього. Починало дніти; у нього цокотіли зуби; і, напівсонний, змоклий од туману, весь у сльозах, він запитав сам себе, чому б не покласти всьому край. Досить зробити лише один рух! Він гнувся під тягарем голови, вже бачив свій труп, що пливе на воді; Фредерік нахилився. Парапет був заширокий, і лише з утоми він не спробував перестрибнути через нього.

Його опанував страх. Він вернувся на бульвари й опустився на лаву. Розбудили його поліцейські, певні, що він "гульнув".

Підвівшись, Фредерік знову пішов. Оскільки він уже добре зголоднів, а ресторани були ще позачинювані, довелося йому поснідати в харчевні Критого ринку. Потім, зміркувавши, що ще надто рано, він до чверті на дев'яту тинявся довкола Ратуші.

Делор'є давно вже спровадив свою кралю; він сидів за столом посеред кімнати й писав. Близько четвертої години з'явився пан Сізі.

Завдяки Дюссардьє він напередодні ввечері зав'язав розмову з однією дамою й навіть одвіз її в екіпажі разом з її чоловіком аж додому, де вона призначила йому побачення. Він щойно звідти. Її там ніхто не знає!

— Чим же я можу в тім зарадити? — спитав Фредерік.

Тоді дворянин почав здалеку; він теревенив про мадмуазель Ватназ, про андалуску та всіх інших. Кінець кінцем, потоптавшись довкола, він сказав про мету свого візиту: покладаючись на стриманість друга, він прийшов просити його допомогти в одній спробі, по якій зможе остаточно вважати себе за мужчину; Фредерік не відмовив. Він розповів цю історію Делор'є, приховавши тільки те, що стосувалося його особисто.

Клерк вважав, що тепер він "дав собі цілковитий лад". Таке шанобливе ставлення до його напучування ще більше підняло йому настрій.

Саме своїм веселим гумором спокусив він із першої зустрічі панну Клеманс Давіу, гаптувальницю золотом військових мундирів, найсумирніше в світі створіння, струнке, як очеретина, з великими блакитними очима, завжди здивованими. Клерк надуживав її довір'ям — аж до того, що запевнював, ніби його нагороджено орденом; залишаючись із нею наодинці, він прикрашував свого сюртука червоною стрічкою, але утримувався од того на людях, мовляв, не хочеться принижувати свого патрона. Зрештою, він держав її на певній відстані, дозволяв голубити себе, немов якийсь паша, і жартома називав її "дочка народу". Щоразу вона приносила йому пучечок фіалок. Фредерік не хотів би такого кохання.

Проте, коли вони під руку йшли обідати до Пенсона чи Барійо в окремий кабінет, його обіймала якась дивна туга. Фредерік не підозрівав, яких він страждань завдавав Делор'є впродовж усього року, щочетверга, коли чистив собі нігті перед тим, як іти обідати на вулицю Шуазель!

Якось увечері, стоячи в себе на балконі й дивлячись їм услід, він помітив удалині, на Аркольському мосту, Юссоне. Той знаками став його звати, а коли Фредерік зійшов із п'ятого поверху, сказав:

— Справа ось яка: в суботу, двадцять четвертого, іменини пані Арну.

— Що? Так її зовуть Марія!

– І Анжела. Це не має значення. Святкуватимуть у них на дачі, в Сен-Клу; мені доручено повідомити вас. О третій годині біля редакції на вас чекатиме екіпаж. Отже, домовились! Даруйте, що потурбував. Спішу — в мене багато справ!

Тільки-но Фредерік вернувся, воротар подав йому листа:

"Пан і пані Дамбрез просять пана Ф. Моро зробити їм честь — завітати на обід у суботу, 24 цього місяця. Звольте відповісти".

"Надто пізно", — подумав він.

Проте він показав листа Делор'є. Той вигукнув:

— Ага! Нарешті! Але ти нібито незадоволений? Чому?

Фредерік після деякого вагання сказав, що на цей день він дістав інше запрошення.

— Зроби мені приємність — начхай на вулицю Шуазель! Кинь оті дурощі! Якщо ти соромишся, я напишу за тебе відповідь.

І клерк у третій особі написав, що запрошення прийнято.

Знаючи світ лише крізь лихоманку власних жадань, Делор'є уявляв його як штучний витвір, що діє за математичними законами. Званий обід, зустріч із впливовою особою, усмішка вродливої жінки могли викликати низку вчинків, які випливають один із одного, і мати величезні наслідки. Деякі паризькі салони були, на його думку, машинами; вони приймають сирий матеріал і, переробивши його, надають стократ більшої вартості. Він вірив, що трапляються куртизанки, котрі дають поради й дипломатам, вірив у вигідні шлюби, укладені за допомогою інтриг, у геніальних каторжників, у випадковість, покірну сильній руці. Нарешті, він вважав знайомство з Дамбрезами таким корисним і говорив так красномовно, що Фредерік уже не знав, яку прийняти ухвалу.

В кожному випадку, якщо пані Арну іменинниця, він повинен подбати про подарунок для неї; він, звісно, подумав про парасольку, бо хотілося загладити свою незграбність. І саме трапилась йому китайська парасолька сизого шовку, з різьбленою ручкою слонової кості. Але ж вона коштувала сто сімдесят п'ять франків, а Фредерік не мав жодного су, жив навіть у борг, очікуючи грошей, що їх висилали йому кожні три місяці. Проте він конче хотів купити її, і хоч йому те було бридко, звернувся до Делор'є.

Делор'є відповів, що в нього нема грошей.

— Мені потрібно, — сказав Фредерік, — дуже потрібно!

А коли Делор'є і вдруге вибачився, він утратив терпіння:

— Ти міг би інколи…

— Що?

— Нічого!

Клерк зрозумів. Він узяв із свого припасу потрібну суму і, відраховуючи монету по монеті, сказав:

— Розписки не вимагаю, бо живу твоїм коштом!

Фредерік кинувся йому на шию, палко запевнюючи в сердечній дружбі. Делор'є зостався холодний. Другого дня він помітив на роялі парасольку.

— А! Он навіщо гроші!

— Я, мабуть, верну її, — легкодухо відповів Фредерік.

Прислужився йому випадок: увечері дістав він листа з жалобною облямівкою, в якому пані Дамбрез, сповіщаючи про дядькову смерть, просила його вибачити, що змушена відкласти приємність із ним познайомитися.

Близько другої години Фредерік прийшов до редакції газети. Замість чекати на нього і везти в своїм екіпажі, Арну виїхав ще напередодні, бо йому кортіло подихати свіжим повітрям.

Щороку, з появою перших листочків, рано-вранці вирушав він на кілька днів підряд за місто, робив тривалі прогулянки по ланах, пив молоко на фермах, жартував із селянками, розпитував про види на врожай і привозив із собою в носовій хусточці пучки салату. Нарешті він здійснив давню мрію — купив дачу.

Поки Фредерік розмовляв із прикажчиком, надійшла мадмуазель Ватназ і дуже розчарувалася, що не застала Арну. Він, певно, затримається там іще днів на два. Прикажчик радив їй "поїхати туди"; вона не могла поїхати, а написати листа боялась: раптом він десь пропаде! Фредерік брався передати його до рук. Вона швиденько написала цидулку і попросила вручити її без свідків.

Через сорок хвилин він був у Сен-Клу.

Будинок стояв на схилі горба, кроків сто від мосту. Садову огорожу ховали два ряди тополь, широкий моріжок спускався до самого берега річки. Ґратчаста хвіртка була відчинена, і Фредерік зайшов.

Арну, простягшись на траві, бавився з котенятами. Ця розвага, видно, поглинула його цілком. Лист мадмуазель Ватназ похитнув його спокійну рівновагу.

— Хай йому чорт! Яка прикрість! Вона має рацію: доведеться їхати.

Тоді, засунувши послання в кишеню, він зробив собі приємність похвалитися своїм володінням. Він показав гостеві все: стайню, хлів, кухню. Вітальня була праворуч; за вікнами, що виходили в бік Парижа, тягнувся трельяж, повитий ломиносом. Раптом у них над головою розляглися рулади: пані Арну, гадаючи, що вона одна вдома, розважалася співами. Вона брала гами, трелі, арпеджіо. Довгі ноти, здавалося, зависали в повітрі, інші стрімко падали, неначе бризки водоспаду, і голос її, проникаючи крізь жалюзі, розривав глибоку тишу й линув у блакитне небо.

Нараз вона замовкла: прийшли сусіди, подружжя Удрі.

Потім вона сама з'явилася на ґанку, а коли ступала по східцях, Фредерік побачив її ногу.