Гробниці Атуану - Ле Гуїн Урсула

Мабуть, вона вважала, що чаклун уже сконав і Манан відтягнув його тіло до Зали Кісток. Це було досить дивно, адже Косіль завжди пхала носа в такі справи. Однак Арха заспокоювала себе тим, що цього разу мовчання жриці е цілком природним: Косіль любила таємничість і не терпіла запитань. До того ж, Арха наказала їй не втручатися, тож товстуха, мабуть, просто підкорилася її волі.

І все ж, якщо Косіль вважає бранця мертвим, то Арха не може просити для нього їжу. Тому їй довелося трохи попостити, гамуючи голод кількома яблуками та сушеною цибулею, які Арха поцупила в коморі Великого Дому. Дівчина наказала приносити їй сніданок та вечерю у Малий Дім, вдаючи, що хоче усамітнитися. Проте щоночі вона відносила харчі до Карбованої Зали — геть усе, крім юшки. До голоду їй було не звикати — Арха могла протягом кількох днів обходитися без їжі, навіть не помічаючи цього. Чоловік водномить уминав її крихітну пайку хліба, сиру та бобів. Звісно, він міг з'їсти й уп'ятеро більше, однак щоразу ґречно дякував дівчині, немов був її гостем, а вона — гостинною господинею, як на тих придворних бенкетах у палаці Богокороля, де столи вгиналися від смаженого м'яса, пухких паляниць і вина у кришталевих карафах.

Поза тим, її дуже забавляли нічні бесіди з чужинцем.

— Розкажи мені про Внутрішні землі, — наказала Арха, вмощуючись на стільчику зі слонової кістки, який вона приносила з собою, щоби не сидіти на голій долівці нарівні з в'язнем.

— Ну, там багато цікавого... — почав чаклун. — Кажуть, що до складу Архіпелагу належить понад півтораста островів, але ж їх оточують Широти, які ще взагалі майже не досліджені. Ніхто не знає, де пролягає межа людського світу. А от найславетнішим краєм є, мабуть, Хавнор, великий суходіл у центрі Архіпелагу. Посеред цього острова, навколо гавані, заповненої кораблями, розкинулося місто Хавнор. Над палацами тамтешніх вельмож і купців височіють вежі з білого мармуру. Дахи будинків вкриті червоною черепицею, а мости через канали вимощені червоною, блакитною та зеленою мозаїкою. Над вежами майорять барвисті знамена, а найвища з них увінчана мечем Ерет-Акбе, який, наче шпиль, спинається у небо. Коли у Хавнорі світає, лезо меча першим спалахує у променях сонця, а коли сутеніє, то меч іще довго яріє золотавим сяйвом.

— А хто такий Ерет-Акбе? — хитро запитала Арха.

Чарівник перевів на неї погляд і посміхнувся.

— Отже, ви тут і справді нічого не чули про Хавнор... А що ти взагалі знаєш про Ерет-Акбе?

— Лише те, що він втратив свою чарівну патерицю, оберіг і магічну силу так само, як і ти, — відказала Арха. — Він утік від Верховного Жерця і десь на заході загинув у кігтях дракона. Та якби він навідався до Гробниць, то дракони залишились би голодними.

— Схоже, що так, — усміхнувся в'язень.

Арсі раптом перехотілося говорити про Ерет-Акбе, їй здалося, що чаклун намагається кепкувати з неї.

— Кажуть, він був Повелителем драконів. Ти хвалився, що нібито теж умієш з ними обходитися... Розкажи мені про це!

Арха, як і раніше, не приховувала іронії, проте чаклун на всі її запитання відповідав щиро, без тіні лукавства.

— Повелитель драконів, — пояснив він, — це не приборкувач, а той, хто вміє розмовляти з цими дивними створіннями. По суті, дракони не мають повелителів. Вони, звісно, можуть побесідувати з людиною, а можуть і просто з'їсти її. Тож Повелителем драконів є той, хто може сподіватися на перший варіант і не боїться другого.

— Хіба дракони вміють розмовляти?!

— Ого, ще й як! Вони балакають Прамовою — ми знаємо її доволі кепсько, застосовуючи свої убогі знання у царині магії. Проте ніхто з людей не знає навіть десятої частини Прамови. Щоби вивчити її повністю, наше життя надто коротке. А дракони живуть тисячу літ... Словом, із ними є про що поговорити!

— А на Атуан і дракони трапляються?

— Ні, тут їх немає, і на Кареґо-Ат теж — перевелися кілька століть тому. Втім, кажуть, що й у вас на півночі, серед гір острова Ґур-ат-Ґур, ще трапляються чималенькі дракони. А у Внутрішніх землях вони тримаються біля окраїн, там, де починаються Західні широти. Дракони гніздяться на безлюдних островах, куди рідко хто навідується. Зголоднівши, вони спустошують східні землі, але це буває нечасто. Колись я бачив острів, де відбуваються їхні спільні танці. Дракони, махаючи велетенськими крильми, кружляючи, злітають у небо, немов підхоплене осіннім вітром пожовкле листя...

Здавалося, ніби в цю мить чаклун бачив те, про що розповідав. Незважаючи на похмурі стіни Карбованої Зали, на темряву і холод, перед його очима оживав далекий краєвид — залита сонячним промінням безмежна морська далечінь, над якою ширяли, підхоплені вітрами, золоті дракони.

— Брешеш! — люто вереснула дівчина. — Ти все це вигадав!

Чоловік здивовано поглянув на неї.

— Навіщо мені брехати, Архо?

— Щоби я почувалася полохливою дурепою! А ти — мудрим Повелителем драконів, могутнім чаклуном, хоробрим мандрівником і таке інше... Ти бачив вежі Хавнору і танці драконів, ти знаєш усе про все. А я животію в неуцтві, ніде не бувала. Але твої знання нічого не варті! Ти — лише нікчемний злодій, якого спіймали на гарячому! І байдуже, що у світі є океани, білі вежі, дракони і всі оті дива, про які ти торочиш, — однаково тобі судилося сконати у підземеллі! Усе, що я знаю, — це тиша і морок Гробниць. І це все, що існує насправді. Тільки тиша і темрява, більше нічого! Інших істин не існує!

Чоловік схилив голову. Його довгі, темні, як мідь, руки спокійно лежали на колінах. Арха побачила шрам на його обличчі. Він далі, ніж вона, заходив у пітьму, він краще від неї знав, що таке смерть — навіть смерть... У її серці знову закипіла ненависть до чужинця. Чому він сидить отут — такий беззахисний і водночас такий сильний? Чому Арха ніяк не може зламати його дух?

— Знаєш, чому я залишила тебе живим? — несподівано запитала жриця. — Я хочу, щоби ти навчив мене своїх чаклунських штучок. Житимеш доти, доки матимеш що показати. Але якщо нічим не здивуєш і всі оті чутки про дивовижне мистецтво магії виявляться брехливими, то я накажу тебе стратити. Зрозумів?

— Так.

— От і чудово. Тоді починай.

Чаклун обхопив руками голову і перемінив позу. Залізний обруч заважав йому сісти зручніше, тому він ліг. Зрештою, підвівши обличчя, він дуже серйозно заговорив:

— Послухай, Архо, я — справді маг і володію чарівною силою. Правда й те, що у яскині Одвічних Сил моя магія дуже слабка і не може стати мені в пригоді. Зараз я можу створити для тебе хіба що декілька ілюзій. Такими "дивами" я розважався ще змалечку, тому навіть тут зумію їх тобі показати. Однак вони можуть тебе злякати, а якщо від страху ти розлютишся, то захочеш мене вбити. Якщо ж моє мистецтво розчарує тебе, то ти вважатимеш мене брехуном. Так чи інакше, я ризикую головою. Хоча зараз єдине моє бажання — залишитися живим.

Арха засміялася і сказала:

— Ну-ну, не бійся! Поки що я не збираюся тебе вбивати. Я чудово знаю, що твої чари — це мана, і нічого не боюся! До речі, я б і справжньої магії не боялася... Так що показуй свої ілюзії!

Тепер уже чаклун розсміявся так само, як і Арха хвилину тому Вони бавилися його життям, наче м'ячиком.

— Що ти хочеш побачити?

— А що ти можеш показати?

— Що завгодно...

— Ну ти й хвалько!

— Ні! — різко відповів маг. Слова Архи допекли йому до живого. — Я не хвалько. Принаймні не вважаю себе таким.

— То покажи мені щось таке, чого тобі не шкода показати!

Опустивши голову, в'язень якийсь час дивився на свої руки. Нічого не сталося. Висока свічка всередині ліхтаря горіла тьмяно, але рівно. На стінах завмерли похмурі зображення крилатих людей з підмальованими червоною фарбою очима. Ніщо не порушувало тиші. Арха розчаровано і трохи засмучено зітхнула. Маг не мав сили: базікав про великі речі, але, по суті, був нікчемою. Тільки й того, що до брехні скорий, бо навіть злодій з нього кепський.

— Ну, — нарешті сказала вона і підвелася, підбираючи довгі поли. У цю мить її важка вовняна мантія якось дивно зашелестіла. Арха поглянула на себе — і вражено підскочила! Замість звичного грубого вбрання на ній були м'які, яскраво-блакитні, як присмеркове небо, шовкові шати, що пишно спадали додолу. Сукня була гаптована срібними нитками, оздоблена крихітними перлами та кришталем, що виблискували при світлі ліхтаря, ніби вранішня роса.

Арха приголомшено витріщилася на чаклуна.

— Ну, як тобі? Подобається? — запитав він.

— Звідки все це?...

— Ця сукня схожа на вбрання однієї принцеси, яку я колись бачив під час свята Сонцестояння на острові Хавнор, — сказав в'язень, задоволено поглядаючи на жрицю. — Ти ж просила показати щось дивовижне. Ось я й показую тобі тебе саму.

— Зроби... зроби так, щоби це зникло!

— Ти віддала мені свій плащ, — сказав він докірливо. — Я мушу якось тобі віддячити. Але це ж тільки ілюзія! Ось, поглянь...

Він не промовив ані слова, не поворухнувся, але розкішна сукня вмить зникла. На Арсі знову була її чорна вовняна сутана.

— Звідки мені знати, — нарешті запитала вона, — що ти справді той, за кого себе видаєш?

— Але я не знаю, за кого ти мене маєш, — відказав чарівник.

Арха знову замислилася.

— Ти міг би напустити ману, щоби я побачила тебе у подобі... — вона затнулася, бо маг підняв руку і жестом показав угору. Арха подумала, що він знову чаклує, і притьмом відсахнулася до дверей. Однак, стежачи за рукою мага, вона уздріла вічко потайної прозурки у склепінні Карбованої Зали. Світло звідти не просочувалося і, звісно, крізь цей отвір годі було щось побачити чи почути. Проте маг показував туди і його питальний погляд вимагав відповіді.

На якийсь час запала цілковита тиша.

— Твоя магія — то лише забавка для дітлахів, — сказала Арха, чітко вимовляючи кожне слово. — Дурне штукарство. Я такого вже надивилася. Тепер тебе поглинуть Безіменні. Я більше не прийду.

Вона схопила ліхтар і, грюкнувши дверима, вийшла із Зали. Тоді стала під стіною і перелякано завмерла. Що їй тепер робити?

Що саме бачила Косіль? Чи чула товстуха їхню розмову з магом? Арха вже не могла пригадати. Їй завжди здавалося, що вона говорить в'язневі не те, що потрібно сказати. Він постійно збивав її з пантелику байками про драконів, про вежі Хавнору, про те, як дав ім'я Безіменному.