Повернення Шерлока Холмса - Конан Дойл Артур

Можна сказати, що за ці вісім років жодне публічне слідство, що мало хоч якусь складність, не обходилося без його порад; що ж до приватних справ, у яких він зіграв видатну роль, то їх були сотні, й більшість із них виявились найхимернішими та найзаплутанішими. Безліч блискучих перемог і кілька неминучих, на жаль, поразок були підсумком тих довгих років роботи. Оскільки я зберіг найдокладніші записи всіх цих справ і особисто брав участь у багатьох із них, мені нелегко вирішити, що ж найкраще запропонувати публіці. Тож я дотримуватимуся свого давнього правила — віддавати першість пригодам, цікавим не жорстокістю злочинів, а тонкощами й драматичністю їхнього розкриття. Саме з цієї причини мені хотілося б нині переповісти пригоду з міс Вайолет Сміт, самотньою велосипедисткою з Чарлінґтона, й згадати прецікаве її розслідування, що обірвалося несподіваною трагедією. Щоправда, обставини цієї справи не дуже яскраво виявляють дивовижний талант, завдяки якому мій друг здобув славу; але вона має деякі подробиці, що посідають визначне місце в історії злочинів, з яких я черпаю матеріал до своїх невеличких нарисів.

Як свідчить мій записник за 1895 рік, ми вперше побачили міс Вайолет Сміт у суботу, 23 квітня. Я пам’ятаю, що її візит був для Холмса вкрай недоречний, бо він саме взявся тоді до надто важкої й дивовижної загадки — переслідування, якого зазнав Джон Вінсент Гарден, відомий тютюновий фабрикант і мільйонер. Мій друг любив тонку, глибоку, зосереджену на певній справі роботу думки й терпіти не міг, коли увагу його відволікали на щось інше. Але тільки надто вже черства людина не вислухала б молоду гарну жінку — високу, струнку, гордовиту, яка завітала до нас на Бейкер-стрит увечері, благаючи допомогти їй. Холмс запевняв її, що він дуже заклопотаний, але все було марно, бо молода леді твердо вирішила, що не піде, доки не розкаже своєї історії, і з кімнати її можна було вивести хіба що силоміць. Зласкавившись, Холмс стомлено всміхнувся, запропонував чарівній відвідувачці сісти і розповісти, що ж її так турбує.

— Звичайно, не здоров’я, — додав він, кинувши на неї миттєвий проникливий погляд. — Така завзята велосипедистка мусить мати міцне здоров’я.

Вона здивовано поглянула на свої ноги, і я помітив, що край її черевика справді був трохи стертий педаллю велосипеда.

— Так, я багато їжджу на велосипеді, містере Холмсе, й це якраз стосується моїх нинішніх відвідин.

Мій друг узяв леді за руку, — рукавичок вона не носила, — і оглянув її так само уважно й холодно, як учений оглядає взірець рідкісного створіння.

— Пробачте, будь ласка. Це мій фах, — пояснив він, пустивши її руку. — Я мало не помилився, вирішивши, що ви друкарка. Але, звичайно ж, ви займаєтесь музикою. Ви помітили, Ватсоне, сплющені кінчики пальців, притаманні людям обох цих професій? А на вашому обличчі видно натхнення, — він лагідним порухом повернув її лице до світла, — в друкарок такого не буває. Ця леді, Ватсоне, — піаністка.

— Так, містере Холмсе, я вчителька музики.

— Судячи з вашого обличчя, ви з села.

— Так, сер, з-під Фарнема, на межі з Сурреєм.

— Чудові місця; у мене чимало цікавих спогадів про них. Пам’ятаєте, Ватсоне, як ми спіймали там Арчі Стемфорда, що фальшував документи? А тепер, міс Вайолет, розкажіть нам, що сталося з вами біля Фарнема, на межі з Сурреєм.

Молода леді розважливо, до ладу розповіла нам таку дивну історію:

— Мій батько, Джеймс Сміт, помер, містере Холмсе. Він був диригентом оркестру в театрі "Імперіал". Ми з матір’ю залишилися самі, якщо не рахувати дядька, Ральфа Сміта, що виїхав до Африки двадцять п’ять років тому й ми досі не почули від нього жодного слова. Коли батько помер, ми зовсім зубожіли, та якось нам сказали, що в "Таймсі" з’явилося оголошення, що нас хтось розшукує. Уявіть собі, як ми схвилювалися, бо вирішили, що хтось залишив для нас спадщину. Ми пішли до адвоката, чиє ім’я стояло в газеті. У нього нам відрекомендували двох джентльменів — містера Каразерса й містера Вудлі, які приїхали в гості з Південної Африки. Вони сказали, що дядько був їхнім другом і помер кілька місяців тому в Йоганнесбурзі без шеляга в кишені; перед смертю він попросив їх розшукати нас — єдиних своїх родичів — і допомогти чим треба. Видавалося дивним, що дядько Ральф, який і знати нас не хотів, коли був живий, раптом перед смертю вирішив потурбуватися про нас; але містер Каразерс пояснив, що дядько сам лише в останню мить почув про братову смерть і перейнявся нашою долею.

— Пробачте, — перервав її Холмс. — Коли відбулася ця розмова?

— Торік у грудні, чотири місяці тому.

— Далі, прошу вас.

— Містер Вудлі відразу викликав у мене огиду. Він залицявся до мене — брутальний молодик із обвислими щоками, рудими вусиками й прилизаним з боків волоссям. Він був страшенно гидкий, і я певна, що Сиріл не схвалив би такого знайомства.

— О, його звуть Сиріл! — усміхнувся Холмс.

Молода леді почервоніла й засміялася:

— Так, містере Холмсе, його звуть Сиріл Мортон; він інженер-електрик, і наприкінці літа ми хочемо повінчатися. Лишенько, як же це я згадала про нього? Я лише хотіла сказати, що той містер Вудлі був страшенно гидкий, а містер Каразерс, набагато старший за нього, здавався приємнішим. То був чорнявий, блідий, чисто поголений, мовчазний чоловік із витонченими манерами й лагідною усмішкою. Він лише спитав, які кошти залишив нам батько, й, довідавшись, що ми зубожіли до краю, запропонував мені вчити музики його єдину десятирічну доньку. Я відповіла, що не хотіла б залишати матір на самоті, але він дозволив мені приїжджати додому щосуботи й пообіцяв сто фунтів на рік — платня, звичайно, добра. Врешті-решт я погодилась і переїхала до Чилтерн-Ґрейндж, за шість миль від Фарнема. Містер Каразерс був удівець і наймав економку — поважну літню жінку на ім’я місіс Діксон. А дитина була надзвичайно мила, тож усе складалося якнайкраще. Сам містер Каразерс теж любив музику, й наші вечори минали дуже приємно. Щосуботи я виїжджала до міста провідати матір.

Першою хмарою, що затьмарила моє щасливе життя, був приїзд отого містера Вудлі з рудими вусиками. Він приїхав у гості на тиждень, але той тиждень видався мені довшим за три місяці! Він був страшною людиною — зневажав усіх, та зі мною поводився найгірше. Залицявся до мене якнайбрутальнішим чином, увесь час хвалився своїм багатством, говорив, що якби я вийшла за нього заміж, то мала б найкращі діаманти в Лондоні; врешті, коли я сказала, що не бажаю знатися з ним, він стиснув мене в дужих обіймах, — це було якось після обіду, — й заприсягся, що не відпустить мене, доки я не поцілую його. На щастя, саме ввійшов містер Каразерс і майже силоміць потяг його геть; тоді цей нахаба кинувся на господаря, збив його з ніг і дав ляпаса. Так скінчилося його гостювання. Наступного дня містер Каразерс попросив у мене вибачення й запевнив, що більше я ніколи не зазнаю такої ганьби. І справді, містера Вудлі я відтоді не бачила.

А тепер, містере Холмсе, я перейду до події, що змусила мене звернутись нині до вас. Щосуботи я їжджу велосипедом до станції Фарнем, щоби встигнути до потяга, який відходить о дванадцятій двадцять дві. Дорога від Чилтерн-Ґрейндж безлюдна, а найбільша глушина — між Чарлінґтонським пустищем та лісом довкола Чарлінґтон-Холла. Ця частина дороги простягається більше ніж на милю, і важко уявити собі глухішу місцину, де вряди-годи побачиш віз чи одинокого селянина, — і так аж до самісінького пагорба Круксбері. Коли я проїздила цією дорогою два тижні тому, то випадково оглянулась і побачила позаду, десь за двісті ярдів від мене, людину на велосипеді. То був чоловік середнього віку з короткою чорною борідкою. Потім, уже біля Фарнема, я знов озирнулася, але його вже не було, й більше про це не згадувала. Тож уявіть собі моє здивування, містере Холмсе, коли я, повертаючись назад у понеділок, побачила того самого чоловіка на тій самій ділянці дороги! Ще більше я здивувалась, коли такий самий випадок повторився наступної суботи й понеділка. Той чоловік увесь час їхав на тій самій відстані від мене, і я не могла б назвати його поведінку настирливою — вона була радше дивною. Я розповіла про все містерові Каразерсу; він зацікавлено вислухав мене й сказав, що замовить коня й легку коляску, тож я більше не їздитиму цією глухою дорогою сама.

Кінь і коляска мали прибути цього тижня, але їх чомусь не було, тож я знову вирушила на станцію велосипедом. То було сьогодні вранці. Ви, напевно, вже здогадалися, що коли я озирнулась, проїжджаючи Чарлінґтонське пустище, то побачила того самого чоловіка, що й два тижні тому. Він знову їхав на далекій відстані від мене, і його обличчя я не змогла розгледіти, проте він мені незнайомий, це правда. Він був убраний у темний костюм і мав кашкет на голові. Єдине, що я помітила на його обличчі, то це чорну борідку. Цього разу я чомусь не стривожилася — мене зацікавило, хто він такий і чого від мене хоче. Я поїхала повільніше — він теж. Я зупинилася — він також зупинився. Тоді я вирішила перейняти його: там, де дорога різко повертає, я швидко проїхала поворот, а потім зупинилася й стала чекати. Я сподівалася, що він вилетить із-за повороту й промчить повз мене без зупинки. Аж ні! Він так і не з’явився. Тоді я поїхала назад, до повороту, і роздивилася навколо. Звідти видно добру милю дороги, але там нікого не було! А дорога ніде не розгалужувалась. Куди ж він зник?

Холмс засміявся, потираючи руки.

— Еге ж, випадок своєрідний, — зауважив він. — Скільки часу минуло відтоді, як ви проїхали поворот, до того, як побачили, що на дорозі нема нікого?

— Дві-три хвилини.

— То він не міг ні від’їхати назад, ні звернути, бо жодної дороги вбік там немає?

— Жодної.

— Він, напевно, звернув на якусь маленьку стежку.

— Ні, що ви! Я б побачила його серед пустища.

— Тоді ми методом винятків дійдемо висновку, що він поїхав до Чарлінґтон-Холла, який стоїть, як я зрозумів, недалеко від дороги. Що іще ви можете сказати?

— Нічого, містере Холмсе. Хіба те, що мене це вкрай схвилювало і я відчула, що не заспокоюся, доки не спитаю у вас поради.

Холмс із хвилину помовчав.

— А де працює джентльмен, з яким ви заручені? — запитав він нарешті.

— У Мідлендській Електричній компанії, в Ковентрі.

— Чи не міг він несподівано примчати до вас?

— О, ні, містере Холмсе! Хіба ж я його не знаю!

— А чи маєте ви інших шанувальників?

— Було кілька, поки не познайомилася з Сирілом.

— А потім?

— Потім ще цей огидний Вудлі, якщо його можна назвати шанувальником.

— І більше нікого?

Наша чарівна клієнтка трохи збентежилась.

— Хто ж він? — спитав Холмс.

— Не знаю, може, це лише моя уява...