Незвичайні пригоди експедиції Барсака - Верн Жуль
Аякже! Я так і думав: у мене в руках порожнє дороке. А чорне обличчя — це просто кусок дерева, підкладений під каску з плюмажем, в якій має звичку хизуватись наш стрілок у відставці.
Цього разу негідника спіймано на гарячому. Треба примусити його у всьому признатися! Повертаюсь до Сен-Берена і його полоненого, який, здається, починає опритомнювати.
Я кажу: здається... Раптом він схоплюється на рівні ноги і кидається до річки з явним наміром ще раз там скупатись. Але він погано розрахував: рука Сен-Берена: стискує зап’ястя втікача, який марно намагається вирватись. Сен-Берен не може зрівнятися красою з Аполлоном Бельведерським, але він сильний, як Геркулес. У нього страшний потиск, про це можна судити з корчів і гримас негра. В одну мить Моріліре переможено: він падає на коліна і благає пощади. При цьому з його безвладної руки щось випадає.
Я нахиляюсь, піднімаю. На лихо, ми надто необережні з цим негром: він робить одчайдушне зусилля, накидається на мене, вириває вільною рукою цю річ і — вона зникає у нього в роті.
З Сен-Беренових губ утретє злітає проклін. Я підскакую до полоненого, стискую його горло, а Сен-Берен хапає його за другу руку.
Напівзадушений, Моріліре мусити повернути те, що схопив у рот. І він повертає, але, на жаль, тільки половину. Своїми стальними зубами він перекусив підозрілу річ і половина вже у нього в шлунку.
Я роздивляюсь свою здобич: це маленький листок паперу, на якому щось написано.
— Тримайте добре цього негідника, — кажу я Сен-Беренові і біжу за капітаном Марсенеєм.
Перш за все калітан наказує міцно зв’язати Моріліре і посадити його в намет, навколо якого розставляє чотирьох вартозих і дає їм якнайсуворіші інструкції. Після цього ми втрьох поспішаємо до капітана, щоб дізнатися, що написано на папірці.
При світлі ліхтаря бачимо, що це арабські літери. Капітан добре знає арабську мову і легко міг би їх лрочитати, якби вони були виразнішу а документ цілий. У такому вигляді це просто ребус, і треба чекати, щоб при денному світлі спробувати його розшифрувати.
Та коли розвидняється, ми приходимо до висновку, що це марна спроба. Однак Моріліре, треба думати, не маючи більше надії нас обдурити, постарається нам догодити, в усьому признається і сам дасть нам повний переклад.
Ми простуємо до намету, де його ув’язнено, входимо туди...
Вражені, ми спиняємось при вході. Пута нашого в’язня валяються долі, а в наметі нікого нема.
IX. ЗА НАКАЗОМ ЗГОРИ
(З записної книжки Амедея Флоранса)
Того ж дня. Отже, намет був пустий, Моріліре зник, лишивши свої пута на землі. Дуже роздратований, капітан Марсеней кличе вартових. Але бідолаху здивовані до краю. Вони твердять, що не залишали своїх постів, не чули нічого підозрілого. Просто незрозуміло!
Ми повертаємось у намет і тільки тоді помічаємо вгорі дірку, а над нею — велику гілку бавольника. Все ясно! Погано зв’язаний Моріліре якось зумів звільнитись від пут, піднявся по центральній жердині і втік.
Наздогнати його? Безнадійна справа! У нього майже година виграшу, до того ж, як розшукати людину в хащах, не маючи собак?
Усі ми одностайно приходимо до думки, що з цим нічого не поробиш. Капітан відсилає чотирьох стрілків, суворо заборонивши їм розголошувати цю подію, і йде до себе, щоб зайнятись таємничим документом. Сен-Берен має оповістити всіх про зраду Моріліре, — якщо тільки не забуде.
За годину ми збираємось у наметі Барсака. На всіх обличчях щире здивування. Що, справді, має означати ця несподіванка? Можливо, за кілька хвилин ми дізнаємось.
Капітан Марсеней пояснює нам, що по-арабськи пишуть справа наліво, отже йому довелось переписати текст у звичайному для нас порядку.
У всякому разі, не я розшифрую цю нісенітницю!
Папірець переходить з рук у руки. Мадемуазель Морна і Сен-Берен, здається, щось розуміють. Обсяг їх знань гідний подиву. Барсак і Понсен знають не більше від мене.
— Останнє слово в першому й другому рядку неповне, — пояснює капітан. — Перше має бути "тубабуленго", що означає "європейці", а друге "кафама", тобто "ще". Ось переклад доповненого в такий спосіб тексту: "Володар (або Король) не хоче, щоб європейці... Тому що вони просуваються ще... лист, який позбавить їх солдатів... Він наказуватиме. Підкоряйся... ти почав. Володар (або Король)..."
У нас усіх кислі обличчя. Справді, не набагато ясніше! Але капітан Марсеней продовжує давати пояснення.
— Перший уривок речення зрозуміти легко. Десь є якийсь Володар, або Король, який не хоче, щоб ми щось робили. Що саме? Про це говорить другий уривок. Він не хоче, щоб ми просувалися в глиб країни чорних. З певних причин ми, очевидно, йому заважаємо. Цей другий уривок є, без сумніву, початком викладу якогось невідомого нам плану. Два наступні рядки менш зрозумілі. "Лист, який позбавить їх солдатів" — це нам нічого не каже. Четвертий рядок, це наказ, звернений до Моріліре, але нам не відомо, хто такий цей "він", який наказуватиме. Що ж до останніх слів, то вони позбавлені змісту, для нас у всякому разі.
Усі розчаровано переглядаються. Що й казати, розібралися! Барсак бере слово і підсумовує:
— З усіх наших дотеперішніх спостережень, включаючи сьогоднішні події, можна зробити такі висновки: по-перше, наш провідник зрадив нас в ім’я когось третього, хто з невідомих причин намагається перешкодити нашій подорожі. По-друге, цей невідомий користується певною владою, оскільки зміг дати нам у Конакрі провідника за своїм вибором. По-третє, ця влада все ж не така вже й велика, оскільки він досі знайшов для досягнення своєї мети тільки дитячі засоби.
Я заперечую:
— Пробачте! Цей таємничий невідомий робив і деякі інші спроби.
І я доводжу до відома шановних слухачів свої міркування з приводу отруєння дунг-коно і пророцтв Кенієлали. Моя спостережливість дістає належну оцінку.
— Глибокодумні висновки пана Флоранса, — підхоплює Барсак, — тільки підтверджують мої думки. Отже, я переконаний, що наш противник, хто б він не був, не такий уже й страшний, а то він би вжив проти нас серйозніші засоби. А тому я вважаю, що, не перестаючи надавати всій цій справі істотного значення, не треба перебільшувати її. Інакше кажучи: будьмо обережні, але без паніки.
Як би там не було, нам потрібні нові провідники. Мадемуазель Морна пропонує своїх — вони повинні добре знати місцевість. Щоб розв’язати це питання, кличемо Чумукі й Тонгане.
Мені не подобається, як тримається перший. Він запевняє, що на нього можна розраховувати, але вигляд у нього якийсь збентежений, він ніяковіє, його очі бігають. По-моєму, він не кращий за Моріліре і весь час бреше.
В Тонгане, навпаки, почувається щирість. Він чудово знає край і поведе нас куди завгодно. Носіїв і погоничів він зуміє напоумити. Взагалі, цей хлопчина справляє хороше враження, і погляд у нього чесний. Віднині я покладаюсь на Тонгане і не довіряю Чумукі.
Нові провідники йдуть на переговори із слугами. Вони доводять до загального відома офіційну версію, згідно з якою Моріліре з’їв кайман і віднині вони вдвох займатимуть його пост. Після відпочинку ми вирушаємо.
9 лютого. Моріліре нема, але все йде по-старому. З Чумукі й Тонгане ми просуваємось не швидше, ніж з їх попередником. Обидва провідники без кінця сперечаються один з одним. Вони ніяк не можуть домовитись, у який бік треба йти. Іноді суперечка так затягається, що настає спека і доводиться спинятись.
За два з половиною дні ми зробили всього тридцять кілометрів. Слабувато!
Після Кокоро ми йдемо все тією ж долиною. Вона ще розширилась, і висоти видно тепер тільки праворуч від нас, на півдні.
Дорога дуже легка, от тільки річки доводиться часто переходити, зрідка по напіврозвалених містках, а частіше вбрід (а броди не завжди зручні, та й кайманів у воді немало!).
11 лютого. Сьогодні ми зранку йдемо серед оброблених ланів, а це означає, що село недалеко. Лани були б у непоганому стані, якби значну частину їх не спустошили терміти. Ці комахи зводять тут свої гнізда, формою подібні до шампіньйонів і заввишки в людський зріст. На початку зими ці гнізда порожніють, а крилаті комахи налітають на села.
О пів на дев’яту ранку ми наближаємось до села Бама. Чумукі лицемірно заявляє капітанові Марсенею, що негри дуже стомлені, відмовляються йти далі і просять дозволу залишитись у Бама на весь день. Не зморгнувши оком і не звертаючи уваги на знаки, які йому робить Тонгане, капітан здивовано відповідає Чумукі, що він даремно про це просить — адже ще заздалегідь було вирішено, що цього дня в нас буде довга зупинка. Чумукі спантеличений, а Тонгане зводить руки до неба і ділиться з Малік своїм обуренням.
12 лютого. Сьогодні — як учора, навіть ще гірше. Вранці ми вирушаємо в повному порядку. Все йде добре аж до зупинки: ми посуваємось швидким кроком, з боку негрів — жодної скарги чи затримки. Але як тільки ми стаємо табором, Чумукі одразу приступає до капітана Марсенея з такою ж розмовою, як і напередодні. Капітан відповідає, що Чумукі має цілковиту рацію і що ми не зрушимо з місця сьогодні і весь завтрашній день, зате наступного дня, після такого довгого відпочинку, ми доти не спинимось увечері, поки не зробимо двадцять кілометрів.
Капітан заявляє все це дуже голосно, так, щоб усі чули і щоб негри знали, що віднині з ними розмовлятимуть серйозно.
Того ж дня, одинадцята година вечора. Це починає мені набридати. Надвечір, коло шостої години, тобто ще завидна, ми раптом чуємо те саме гудіння або дзижчання, яке вперше долинуло до нас біля Канкана і яке я потім почув у ту ніч, коли втік Моріліре. Сьогодні цей шум знов лунає зі сходу. Він дуже слабкий, але досить виразний — помилитись неможливо. Усі піднімають голови до неба, негри вже налякались. Ще день, але ми нічого не бачимо. Правда, якраз на сході перед нами високий пагорб, він заважає дивитися. Я поспішаю нагору.
Поки я з усіх ніг видираюсь на пагорб, дивний шум поступово зростає і зненацька обривається. В ту мить, коли я досягаю вершини, ніщо не порушує тишу. Передо мною, скільки око сягає, тягнеться рівнина, вкрита хащами. Даремно я напружую зір, даремно вдивляюсь в обрій. Я не бачу нічого.
До самої ночі я залишаюсь на вершині пагорба. Потроху на рівнині густішає темрява — місяць вступає в останню чверть і зійде пізно.
