Різдвяна пісня в прозі - Діккенс Чарлз
Я ж, звісно, зняла, – вже якщо простий коленкор і для поховання не годиться, то навіщо його тоді взагалі виготовляють? Ні, для нього це саме те, що треба. У що не вдягни, а гидкішим однаково не стане.
Скрудж із жахом прислухався до її слів. Він дивився на цих людей, що зібралися навколо награбованого добра при вбогому світлі лампи, й відчував таке обурення й огиду, наче був присутній при тому, як зграя мерзотних демонів торгується біля трупа.
– Ха-ха-ха! – розсміялася прибиральниця, коли старий Джо дістав фланелевий мішечок, відлічив кілька монет і розклав їх купками на підлозі – кожному його частку. – Бачите, як воно вийшло! Доки був живий, він усіх від себе віднаджував, начебто навмисне, щоб ми могли поживитися коло нього, як тільки він дасть дуба. Ха-ха-ха!
– Духу! – промовив Скрудж, тремтячи з голови до п'ят. – Я зрозумів, зрозумів! Доля цього нещасного могла бути й моєю долею. Все йшло до того... Боже милостивий, а це що?
Він із жахом відсахнувся, бо все довкола змінилося – тепер він стояв у головах чийогось ліжка, ледь не торкаючись його рукою. Стояв біля неприбраного ліжка без полога, на якому під порваним простирадлом лежав хтось хоча й безмовний, але його незавидна доля промовляла сама за себе.
У кімнаті було темно, занадто темно, аби що-небудь розгледіти, хоча Скрудж, підкорившись якійсь внутрішній спонуці, й роззирався довкола, намагаючись збагнути, де він. Лише слабкий промінь світла, проникаючи звідкись ззовні, падав на ліжко, де пограбований, знедолений, необмитий, неоплаканий, покинутий усіма, спочивав мрець.
Скрудж глянув на Духа. Його нерухома рука вказувала на голову небіжчика. Простирадло було так недбало накинуте на труп, що Скруджеві досить було тільки ледь-ледь підняти край, лише пальцем поворухнути, – і він побачив би обличчя. Скрудж розумів це, прагнув це зробити, знав, як це легко, але був неспроможний відкинути простирадло – так само неспроможний, як і звільнитися від Привида, що стояв за його спиною.
О холодна, жорстока й невблаганна Смерте! Споруди тут свій престол і оточи його всіма жахами, якими ти повеліваєш, бо тут твої володіння! Але якщо цю людину любили й шанували за життя, тоді над нею не владна твоя зла сила, і в очах тих, хто її любив, тобі не вдасться спотворити ні єдиної рисочки її обличчя! Нехай ця рука тепер важка і спадає безсило, нехай замовкло серце й кров застигнула в жилах, – але ця рука була щедра, чесна й надійна, це серце було відважне, ніжне й гаряче, і в цих жилах текла кров людини, а не звіра. Ціляй, Тіне, ціляй! І ти побачиш, як його добрі справи – насіння життя вічного – постануть з відкритої рани й переживуть того, хто їх творив!
Хто вимовив ці слова? Ніхто. Однак вони виразно пролунали у вухах Скруджа, коли він стояв перед небіжчиком. І Скрудж подумав: якби цей чоловік міг устати зараз зі свого ложа, що перше ожило б у його душі? Жадібність, спрага наживи, спопеляючі серце турботи? Так, неабияку кончину вони йому підготували!
Ось він лежить у темному порожньому домі, і немає в усьому світі людини – ні чоловіка, ні жінки, ні дитини, – яка могла б сказати: "Він був добрий до мене, і пам'ятаючи про те, що якось він сказав мені добре слово, я тепер подбаю про нього". Тільки кішка скребеться за дверима, зачувши, як пищить під підлогою пацюк, намагаючись прогризти собі дірку. Що веде цих тварин у прихисток смерті, чому здійняли вони таку метушню? Скрудж боявся про це навіть подумати.
– Духу! – сказав він. – Мені страшно. Повір, навіть коли ми підемо, я все одно назавжди збережу в пам'яті цей урок. Ходімо звідси!
Але непорушна рука й далі вказувала на узголів'я ліжка.
– Я розумію тебе, – сказав Скрудж. – І я зробив би це, якби міг. Але я не можу, Духу. Не можу!
І знову йому здалося, що Привид пильно вдивляється в нього.
– Якщо є в цьому місті бодай одна душа, яку ця смерть не залишить байдужою, – не тямлячи себе, закричав Скрудж, – покажи мені її, Духу, молю тебе!
Чорний плащ Привида крилом розпростерся перед ним, а коли опустився, очам Скруджа відкрилася освітлена сонцем кімната, у якій були мама з дітьми.
Мама, певно, когось чекала – тривожно, з нетерпінням. Вона ходила з кутка в куток, здригаючись від кожного шереху, поглядала то на годинник, то у вікно, бралася за шиття і негайно його покидала; було помітно, як дошкуляють їй крики дітлахів, захоплених грою. Нарешті почувся довгоочікуваний стук, і вона кинулася відчиняти двері. Увійшов чоловік, іще молодий, але заклопотаний і пригнічений. Утім, зараз у нього був якийсь дивний вираз обличчя: здавалося, він чомусь радий, а водночас збентежений і марно намагається стримати цю радість.
Він сів за стіл – обід уже давно чекав його на плиті, – і коли дружина після тривалого мовчання нерішуче запитала його, які новини, він розгубився.
– Скажи лише, добрі чи погані? – запитала вона знову, намагаючись допомогти йому.
– Погані.
– Ми розорені?
– Ні, Керолайн, є ще надія.
– Якщо він зм'якшиться! – здивовано відповіла вона. – Звичайно, якщо таке диво можливе, тоді ще не все втрачено.
– Він уже не зм'якшитися, – відповів чоловік. – Він помер.
Обличчя його дружини виказувало в ній вельми лагідну й терплячу жінку. Проте, зачувши слова чоловіка, вона подякувала долі й, сплеснувши руками, відверто висловила свою радість, але вже наступної миті засоромилася свого пориву й пошкодувала про нього, – та все ж таким був перший порух її серця.
– Отже, та напівп'яна жінка сказала мені щиру правду вчора, коли я намагався доступитися до нього й одержати відстрочку на тиждень, – пам'ятаєш, я розповідав тобі. Мені здавалося, що це просто відмовка, щоб збутися мене, але виявляється, він і справді був тяжко хворий, і справді вмирав!
– Кому ж ми тепер маємо виплачувати борг?
– Не знаю. Принаймні тепер ми встигнемо якось викрутитися. А якщо й не встигнемо, то не може бути, щоб спадкоємець виявився настільки ж безжалісним кредитором, як покійний. Це була б нечувана невдача. Ні, ми можемо сьогодні заснути спокійно, Керолайн!
Хоч як вони намагалися стримати свою радість, у них відлягло від серця. І в дітей, які, обступивши батьків, мовчки прислухалися до малозрозумілої для них розмови, личка теж мимоволі просвітліли. Смерть людини принесла щастя в цей дім – ось що показав Скруджеві Дух.
– Духу, покажи мені інші, добрі почуття, які розбудила в людях ця смерть, – заблагав Скрудж, – або та темна кімната буде завжди невідступно стояти перед моїми очима.
І Дух повів Скруджа вулицями, де йому був знайомий кожен камінь, і по дорозі Скрудж усе роззирався довкола, сподіваючись побачити свого двійника, але так і не побачив його. І ось вони увійшли в убогий дім Боба Кретчита, який Скруджеві вже раз довелося відвідати, і побачили матір і дітей біля каміна.
Тиша. Глибока тиша. Галасливі маленькі Кретчити сиділи в кутку тихо й непорушно, як статуї. Їхні погляди були прикуті до Пітера, який тримав у руках розкриту книгу. Мати й дочка були зайняті шиттям. Але які вони всі мовчазні!
– І взявши дитя, поставив його серед них!
Де Скрудж раніше чув ці слова не в мріях, а наяву? А зараз їх, певно, прочитав уголос Пітер – тієї миті, коли Скрудж і Дух увійшли. Чому ж він замовк?
Мати поклала шиття на стіл і прикрила очі долонею.
– Цей колір тисне мені на очі, – сказала вона.
Колір?! Ох, бідолашний Крихітка Тім!
– Ось уже й полегшало, – мовила місіс Кретчит. – Очі сльозяться від роботи при свічках. Не вистачало ще, щоб ваш тато застав мене з червоними очима. Здається, йому час уже бути вдома.
– Давно час, – сказав Пітер, закриваючи книгу. – Але знаєш, мамо, останнім часом він ходить якось тихше, ніж завжди.
Усі знову замовчали. Нарешті мати сказала спокійним, рівним голосом, який усього лише раз ледь-ледь здригнувся.
– А як швидко він ходив із Крихіткою Тімом на плечі.
– Так, так! – скрикнув Питер. – Я часто бачив.
– І я бачив! – вигукнув один із маленьких Кретчитів, і дочки теж це підтвердили.
– Але ж він був легесенький як пір'їнка! – продовжувала мати, низько схилившись над шиттям. – А тато його так любив, що для нього це було зовсім неважко. А ось тато й прийшов!
Вона поспішила назустріч, і маленький Боб у своєму незмінному шарфі – без нього він би змерз до кісток, бідолаха! – увійшов до кімнати. Чайник із чаєм уже чекав господаря на грубці, і всі навперебій кинулися наливати йому чай. Відтак двоє маленьких Кретчитів сіли татові на коліна, і кожне пригорнулося щічкою до його щоки, ніби казало: "Не засмучуйся, татусю! Не треба!"
Боб весело розмовляв з дітлахами й обмінювався ласкавими словами з усіма членами свого сімейства. Помітивши шиття, що лежало на столі, він похвалив місіс Кретчит і дочок за старанність і вправність. Вони закінчать усе значно раніше, ніж до неділі, завважив він.
– До неділі! А ти був там сьогодні, Роберте? – запитала дружина.
– Так, моя люба, – відповів Боб. – І шкодую, що ти не могла піти. Побачила б, як там зелено. Але ж ти будеш часто його відвідувати. І я обіцяв йому ходити туди щонеділі. Синку мій, синку! – раптом закричав Боб. – Маленький мій! Крихітко моя!
Сльози бризнули у нього з очей. Він не міг їх стримати. Надто вже він любив синочка, щоб стриматися.
Він піднявся нагору – у яскраво й весело освітлену кімнату, вбрану зеленими гілками гостролисту, як на Різдво. Біля ліжка дитини стояв стілець, – хтось, може, усього хвилину тому був тут, сидів біля цього ліжечка... Бідолашний Боб теж присів на стілець, посидів трохи, занурений у свої думки, і коли йому вдалося трохи притамувати в собі горе, поцілував маленьке личко. Він зійшов униз умиротворений, скорившись неминучому.
Знову всі зібралися біля вогню, і потекла розмова. Мати й дочки знову взялися за шиття. Боб почав розповідати їм про незвичайну доброту Скруджевого племінника, який і бачив його всього лише раз, проте сьогодні, зустрівшись із ним на вулиці й завваживши, що він трохи засмучений, – лише ледь-ледь зажурився, пояснив Боб, – почав співчутливо розпитувати, що його так засмутило.
– Приємнішого, ввічливішого пана я ще в житті не зустрічав, – сказав Боб. – Я одразу все йому розповів. І він сказав: "Від усього серця співчуваю вам, містере Кретчит. І вам, і вашій добрій дружині". До речі, як він міг про це дізнатися, не розумію.
– Про що, любий?
– Про те, що ти добра дружина, – відповів Боб.
– Хто ж цього не знає! – закричав Пітер.
– Справді, синку, – сказав Боб.
