Наше серце - Мопассан Гі де

Але якось вона сказала йому:

— Тепер, мій друже, вам пора знову з’явитися в світі. Завтра приходьте до мене. Я сказала, що ви повернулися.

Його це дуже вразило.

— О, нащо так швидко! — вигукнув він.

— Бо коли якось випадком дізнаються, що ви в Парижі, то ваша самотність здалася б надто незрозумілою, викликала б підозри.

Він визнав, що вона має слушність, і пообіцяв прийти до неї на другий день. Потім спитав:

— Ви завтра приймаєте гостей?

— Так, — одповіла вона. — Буде навіть маленьке свято.

Ця новина була йому прикра.

— Яке ж то свято?

Вона задоволено сміялася.

— Яз допомогою всіляких хитрощів добилась від Масі-валя, щоб він зіграв у мене свою "Дідону", якої ще ніхто не чув. Це поема про античне кохання. Пані де Братіан, що вважає себе єдиною володаркою Масіваля, в розпачі. А втім, вона буде в мене, бо теж співає. Чи не молодець я?

— Багато буде людей?

— О ні, лише кілька найближчих друзів. Ви їх майже всіх знаєте.

— Чи не можна мені ухилитися від цього концерту? Я такий щасливий у своїй самотності.

— О ні, мій друже. Зрозумійте, я найбільше розраховую на вас.

У нього забилося серце.

— Дякую, — мовив він. — Прийду.

Ill

— Добрий день, любий пане Маріоль.

Він помітив, що тепер він уже не "любий друг", як в Отейлі, і швидкий потиск її руки сказав йому, що перед ним була жінка заклопотана, поглинута світськими обов’язками. Він зайшов до вітальні, а пані де Бюрн попрямувала назустріч красуні Jle Прієр, трохи іронічно прозваної "Богинею" за відважне декольте й претензією на скульптурність форм. Її чоловік був академік з відділу Написів і Красного письменства.

— Ах, Маріоль! — вигукнув Ламарт. — Звідки ви взялися, мій любий? Ми вже думали, що вас нема серед живих.

— Я подорожував по Фіністеру.

Він почав ділитися своїми враженнями, та романіст перебив його:

— Ви знайомі з баронесою де Фремін?

— Ні, знаю лише в обличчя. Але я багато про неї чув. Кажуть, вона дуже цікава.

— Це королева заблудлих, але вона дивовижна, від неї віє найвишуканішою сучасністю. Ходіть, я вас познайомлю.

Взявши Маріоля попід руку, Ламарт повів його до молодої жінки, котру завжди порівнювали з лялькою. Бліда і чарівна білява лялечка, — сам диявол вигадав її й сотворив на погибель великим бородатим дітям! Очі в неї були видовжені, вузькі, гарні, трошки підняті до скронь, як у китаянок, їхній погляд, нагадуючи синю емаль, струмував між повіками, рідко коли розплющеними зовсім, повільними повіками, створеними, щоб приховувати, щоб ненастанно опускати завісу над таємницею цієї істоти.

Біляве волосся сяяло шовково-сріблястими відлисками, а тонкого рота з вузькими губами ніби намадоорав мініатюрист, і потім обвів легкою рукою карбівник. Голос кришталево бринів, а несподівані, гострі думки, сповнені розтлінного чару, були своєрідні, але й примхливі. Розпусна холодна зваба й спокійна загадковість цього істеричного створіння бентежили багатьох, породжуючи хвилювання й бурхливі пристрасті. Вона була відома всьому Парижу як найекстравагантніша і до того ж найдотепніша світська левиця із справжнього товариства, хоча ніхто достеменно не знав, хто вона така і що собою являє. Вона скоряла чоловіків своєю невідпорною могутністю. її чоловік теж був загадкою. Спокійний і гордовитий, він неначе нічого не помічав. Була то сліпота, байдужість чи поблажливість? А може, йому не було чого помічати, окрім дивацтв, що вабили і його самого?* Про нього говорили по-різному. Ходили й дуже погані чутки. Навіть казали, що він використовує таємні вади дружини.

З пані де Бюрн її єднали взаємний невиразний потяг і дика заздрість; періоди їхньої приязні чергувалися з періодами несамовитої ворожнечі. Вони подобалися одна одній, боялися одна одної і шукали одна одну, як двоє запеклих дуелістів, з котрих кожен високо цінує суперника і мріє його вбити.

Нині тріумфувала баронеса де Фремін. Вона щойно здобула перемогу, і то велику перемогу: відвоювала Ламарта, відбила його у суперниці, розлучила й наблизила до себе, щоб приручити його і відкрито записати до своїх поклонників. Романіст, очевидно, був захоплений, заінтригований, зачарований і ошелешений тим, що знайшов у цій неймовірній істоті; він не міг утриматися, щоб не говорити про неї всім, і з того вже глузували.

В ту хвилину, як він знайомив Маріоля, пані де Бюрн глянула на нього з другого кінця вітальні, і він, усміхаючись, прошепотів своєму приятелеві:

— Гляньте, як незадоволена тутешня володарка.

Андре підвів очі, але пані де Бюрн уже повернулася до

Масіваля, що з'явився із-за розсуненої портьєри.

Майже вслід за ним увійшла маркіза де Братіан, і це дало Ламартові привід пожартувати:

— А знаєте, ми вже будемо при другому виконанні "Дідони": перше, видно, відбулось у кареті маркізи.

Пані де Фремін додала:

— Справді, чарівна Мішель утрачає найкращі скарби своєї колекції.

У Маріолевім серці раптом збудився гнів, майже ненависть до цієї жінки і несподівана неприязнь до всього цього товариства, до життя цих людей, до їхніх думок, смаку, їхніх нікчемних уподобань, їхніх блазенських забав. І, ско-риставшися з нагоди, — Ламарт нахилився до молодої жінки і став говорити їй щось тихенько, — він повернувся і відійшов від них.

Красуня Ле Прієр сиділа сама за кілька кроків від нього. Він підійшов привітатися з нею. На Ламартову думку, в цьому передовому середовищі вона була представниця старовини. Молода, висока, гарна, з дуже правильними рисами обличчя, з каштановим, у вогненних блискітках, волоссям, привітна, приваблива своєю безтурботністю й доброзичливістю, своїм спокійним і мудрим кокетством, великим бажанням подобатися, захованим під вигляде"! щирої й простої сердечності, вона мала певних прихильників, котрих оберігала від небезпечних суперниць. її салон складався з близьких приятелів, і всі вони в один голос вихваляли її чоловіка.

Між нею й Маріолем зайшла розмова. Вона дуже цінила цього розумного й стриманого чоловіка; про нього мало говорили, — але він був, може, вартий всіх інших.

Увійшли останні запрошені: гладун Френель, задиханий, ще витираючи хусткою завжди вогке і блискуче чоло; світський філософ Жорж де Мальтрі; далі, разом, барон де Гравіль і граф де Марантен. Пан де Прадон з дочкою вітали гостей. До Маріоля пан де Прадон був дуже уважний. Але Маріоль з тяжким серцем дивився, як пані де Бюрн переходить від одного до другого, зайнята всіма більше, ніж ним. Правда, двічі вона кинула на нього швидкий погляд, який ніби казав: "Я думаю про вас", — але погляд такий короткий, що Маріоль, може, й помилився в його значенні. А потім він уже не міг не бачити, як уперте Ламартове залицяння до пані де Фремін дратує пані де Бюрн. "То, — думав він, — лише злість кокетки, заздрість світської дами, що в неї украли дорогу дрібничку". Однак він мучився від того; особливо, коли помічав, як вона безперестану поглядає на них крадькома, але зовсім не турбується, що він сидить коло лані Ле Прієр. Бо ж його вона міцно тримає, за нього вона певна, в той час як другий вислизає від неї. У такому разі що ж означає для неї їхнє кохання, їхнє тільки-но народжене кохання, що витіснило з його душі всі інші думки?

Пан де Прадон закликав до тиші, і Масіваль уже підняв кришку фортепіано, а пані де Братіан, знімаючи рукавички, підходила до нього, щоб проспівати жагучу пісню Дідони, коли двері ще раз одчинилися і ввійшов молодий чоловік, що привернув до себе всі погляди. Це був високий, стрункий блондин, з кучерявими баками, коротким кучерявим волоссям та бездоганною аристократичною зовнішністю. Здавалося, навіть пані Ле Прієр захвилювалась.

— Хто це такий? — спитав у неї Маріоль.

— Як?! Ви його не знаєте?

— Не знаю.

— Граф Рудольф фон Бернгауз.

— Ах, той, хто мав поєдинок з Сігізмундом Фабром?

— Так.

Ця пригода набула великого розголосу. Граф фон Берн-гауз, радник австрійського посольства, дипломат а великим майбутнім, прозваний "елегантним Бісмарком", почувши на одному офіційному прийомі якесь негречне зауваження про свою імператрицю, викликав кривдника — славетного фехтувальника — на дуель і вбив його.

Після цього поєдинку, що схвилював громадську думку, граф фон Бернгауз за один день став знаменитістю, на взірець Сари Бернар, з тією лише різницею, що його ім’я було оповите ореолом лицарської доблесті. А втім, це була мила, чарівна, бездоганно вихована людина, приємний співрозмовник. Ламарт казав про нього: "Це приборкувач наших прекрасних левиць".

Він шанобливо зайняв місце коло пані де Бюрн, а Масіваль сів до фортепіано, і його пальці перебігли по клавішах.

Майже всі слухачі пересіли, вмостилися ближче, щоб краще чути й добре бачити співачку. Ламарт опинився поруч з Маріолем.

Запанувала цілковита тиша, сповнена напруженого чекання, уваги й пошани, потім піаніст почав з повільного, дуже повільного чергування звуків, що здавалося музичною розповіддю. Змінялися паузи, легкі повтори, низки коротких фраз, то знеможених, то нервових, тривожних, але несподівано своєрідних. Маріоль віддався мріям. Йому уявлялася жінка, цариця Карфагена, прекрасна своєю дозрілою молодістю і цілком розквітлою красою, жінка, яка поволі виходить на морський берег. Він угадував її страждання, велике горе в її душі, і дивився на пані де Братіан.

Нерухома, бліда під копицею свого чорного волосся, ніби пофарбованого нічною пітьмою, італійка чекала, дивлячись поперед себе. В її енергійному, трохи суворому обличчі, на якому темними плямами вирізнялися очі й брови, у всій її похмурій постаті, дужій і пристрасній, було щось тривожне, як загроза бурі, що таїться в темному небі.

Масіваль, злегка похитуючи пишноволосою головою, розповідав далі на гучних клавішах із слонової кості трагічну повість.

Зненацька співачка затремтіла, і з її напіврозтулених уст вихопився протяжний надривний зойк розпачу. То не був крик трагічної безнадії, що лунає зі сцени, супроводжуваний скорботними жестами співаків, то не був красивий стогін зрадженого кохання, що викликає в залі захоплені вигуки, то був крик нестямний, яким виливала свою муку не душа, а плоть, схожий на виття розчавленого звіра, — крик покинутої самиці. Вона замовкла; а Масіваль знову повів трепетну, ще схвильованішу, ще боліснішу історію цієї нещасливої цариці, покинутої коханим.

Потім знову пролунав жіночий голос.