Воно - Кінг Стівен

Схожі на тих, які насправді вбили Віка та Ригайла, коли в серпні 1958 року трійця загнала Невдах у тунелі під Деррі.

Тепер Генрі роззирнувся й помітив інших пацієнтів із Синього крила. Ось Джордж ДеВіль, однієї зимової ночі 1962 року він убив свою дружину та чотирьох дітей. Джордж полов, зосереджено схиливши голову. Його біле волосся розвіювалось за вітром, із носа жваво струменіли шмарклі, а на грудях крутився й танцював здоровенний дерев'яний хрест. А он Джиммі Донлін, у газетах лише згадувалося, що влітку 1965 року, в Портленді, він убив свою матір. Але газети жодним словом не обмовились про те, що Джиммі провів новаторський експеримент із утилізації трупів: поки не прийшли копи, Джиммі встиг з'їсти більше половини тіла разом із мозком. "Від них я став удвічі розумніший", — зізнався Джиммі якось після відбою.

Позаду Джиммі навіжено сапав грядки маленький французик Бенні Больйо. Як завжди, він без упину наспівував один-єдиний рядок. Бенні був світлячком, тобто, піроманіяком. Зараз він полов і мугикав один і той самий рядочок із пісні групи "Дорз"[599]: "Запалимо ніч, запалимо ніч, запалимо ніч, запалимо…"

За деякий час починало діяти на нерви.

За Бенні стояв Франклін Д'Круз, який встиг зґвалтувати понад п'ятдесят жінок, поки його не піймали зі спущеними штаньми в бенгорському парку Террас. Вік його жертв коливався від трьох до вісімдесяти одного року. Не дуже перебірливим був той Франклін Д'Круз. Вдалині позаду нього виднівся Арлен Вестон, який замріяно витріщався на свою мотику рівно стільки ж часу, скільки полов. Фоґерті, Адлер і Джон Кунц — усі вони випробували на ньому трюк із "четвертаками в кулаку", аби змусити його швидше рухатись. Але одного разу Кунц трохи не розрахував сили, бо в Арлена Вестона кров потекла не лише з носа, а й з вух, і тої ж ночі в нього стався напад. Нічого серйозного, такий собі маленький напад. Але з тих пір Арлен почав безповоротно заглиблюватись у внутрішню чорноту, поки не перетворився у безнадійний випадок, утративши майже всі зв'язки з реальним світом. За Арленом…

— Прискорюйся, Генрі, інакше я вдруге прийду тобі на допомогу! — загорлав Фоґерті, і Генрі взявся сапати. Не треба йому нападів. Він не хотів закінчити, як Арлен Вестон.

Скоро голоси заговорили знову. Цього разу він чув голоси дітлахів, через яких він сюди потрапив. Вони шепотіли до нього з місяця-привида.

"Ти навіть товстуна не зловив, Баверзе, — тихо промовляв один із них. — Тепер я багатий, а ти сапаєш горошок. Щоб ти з'їв, засранцю!"

"Ба-Ба-Баверзе, ти ті-тільки о-о-облизнів і ло-ло-ловиш! Може, читав я-якісь хо-хо-хороші к-к-книги з тих пір, як тут си-сидиш? Я ба-ба-багато на-написав! Я ба-ба-багатий, а т-ти — у "Джу-Джуніпер Гілл"! Щоб ти з'їв, тупий засранцю!"

— Заткайтесь, — прошепотів Генрі примарним голосам і посапав швидше, виполюючи молодий горошок разом із бур'янами. Піт струменів по його щоках, наче сльози. — Ми вас майже зловили. Майже.

"Ми тебе посадили, ти, засранцю, — засміявся інший голос. — Ти гнався за мною, але так і не впіймав! Я теж розбагатів! Так тримати, невдахо!"

— Заткайтесь, — бурмотів Генрі, пришвидшуючи темп. — Заткайтесь, щоб вас усіх!

"Ти хотів залізти мені в трусики, Генрі? — дражнився ще один голос. — Дарма! Я віддалася їм усім, бо я шлюха розхожа, але теж зуміла розбагатіти. Ми знову зібралися разом, і знову займаємося цим, а в тебе нічого не вийде, навіть якби я тобі дала, бо в тебе не встає, тому їж, Генрі, на! ПОДАВИСЯ!"

Він навіжено полов. Грязюка, горошок і бур'яни розліталися в усі боки. Голоси-привиди мало не кричали; вони бриніли, літали в його голові, а до Генрі вже біг Фоґерті. Він щось горлав, але Баверз не розбирав його слів. Через голоси.

"Навіть не справився з таким ніґґєром, як я? — радісно задзеленчав наступний голос-привид. — Ми вас на коліна поставили в тому побоїщі! На срані коліна! Ха-ха, засранцю! Щоб ти з'їв та подавився!"

Вони гомоніли в унісон, сміялися над ним, обзивали невдахою, цікавилися, як йому сподобалася шокотерапія, яку провели над ним у Червоному крилі, питали, як йому "Джу-Джу-Джуніпер Гілл", питали й сміялися, сміялися й питали, а тоді Генрі кинув сапу та закричав до місяця-привида у синьому небі. Спочатку він кричав від люті, аж раптом сам місяць почав мінятися і перетворився на обличчя клоуна — гниле, пощерблене, жовтувате обличчя з чорними дірками замість очей. Червоний, кривавий вишкір розтягнувся в посмішку, щиру й божевільну до нестерпності. Тепер Генрі кричав не від люті, а від смертельного жаху, а голос клоуна говорив до нього з місяця-привида. І ось що він казав: "Ти маєш повернутися, Генрі. Ти маєш повернутися й довести справу до кінця. Ти маєш повернутися в Деррі та вбити їх усіх. За мене. За…"

Тут Фоґерті, який хвилини дві стояв неподалік та горлав на Генрі (поки інші пацієнти стояли по своїх грядках, комічно схопивши сапи, наче фалоси; вираз облич був не стільки зацікавленим, скільки… так, майже задумливим, ніби вони розуміли, що зараз відкривається завіса над таємницею, через яку вони всі сюди потрапили, що раптова істерика Генрі Баверза, яку він закатав у Західному полі, несла в собі більший зміст, ніж звичні напади божевільних), так от, Фоґерті втомився горлати та наніс Генрі богатирський удар четвертаками. Генрі рухнув, наче кам'яна брила, а голос клоуна прослідував за ним у жаский вирій темряви, раз у раз приговорюючи: "Убий їх усіх, Генрі, убий їх усіх, убий їх усіх, убий їх усіх".

2

Баверз лежав без сну.

Місяць зайшов, і за це Генрі почувався неймовірно вдячним. Нічний місяць не так сильно нагадував привида, він був справжнім, окрім того, Генрі помер би від переляку, якби знову побачив моторошне обличчя клоуна, що пливе над горами, полями і лісами.

Він лежав на боку та напружено вдивлявся в нічник. Дональд Дак давно перегорів, його замінили Мікі та Міні Мауси[600], які витанцьовували польку. Далі було зелене обличчя Оскара Грауча з "Сезам-стрит", але в кінці минулого року його змінило Ведмежа Фоззі[601]. Генрі відмічав роки ув'язнення не кавовими ложечками, а перегорілими світильниками.

Вночі тридцятого травня, рівно за чотири хвилини по другій, нічник Баверза згас. Генрі ледь чутно застогнав… але не прокинувся. Тої ночі в Синьому крилі чергував Кунц. Він був найгіршим з усіх. Навіть гірший за Фоґерті, який увечері так зарядив Генрі, що той ледве рухав головою.

Довкола спали інші пацієнти Синього крила. Бенні Больйо лежав, оперезаний еластичними ременями. Коли всі повернулися з прополки, йому дозволили подивитися повтор "Швидкої"[602] у залі для дозвілля, а десь по шостій він став дрочити без упину й передишки, викрикуючи: "Запалимо ніч! Запалимо ніч! Запалимо ніч!" Йому вкололи заспокійливе, і все було добре години чотири, але близько одинадцятої, коли закінчилася дія "Елавілу"[603], він знову взявся за старе. Бенні драв свого прутня так нещадно, що крізь пальці полилася кров, а він усе кричав: "Запалимо ніч!". Тож йому вдруге вкололи заспокійливе та надійно пов'язали. Тепер він спав, і в тьмяному світлі його маленьке мишаче обличчя нагадувало посмертну маску Арістотеля.

Генрі Баверз лежав у своєму ліжку і слухав хропіння, голосне й тихе, кректання й, час від часу, пердіння. Він чув дихання Джиммі Донліна, яке важко було з чимось сплутати, хоча Джиммі спав за п'ять ліжок від нього. Донлін дихав швидко, з присвистом, який неодмінно нагадував Генрі звук швейної машинки. Крізь причинені двері він чув тихий гул телевізора в комірці Кунца. Він знав, що Кунц дивився нічне кіно на "Каналі 38", попивав "Тексас Драйвер" та наминав вечерю. Кунц полюбляв сандвічі з арахісовим маслом та солодкою цибулькою. Коли Генрі про це дізнався, то здригнувся й подумав: "А кажуть, що всіх придурків позакривали".

Цього разу голос ішов не з місяця.

Цього разу голос лунав з-під ліжка.

Генрі одразу пізнав той голос. Це був Віктор Кріс, якому двадцять сім років тому відірвало голову десь під Деррі. А відірвало її чудовисько Франкенштейна. Генрі бачив, як це сталося, і коли потвора відірвалася від здобичі, Генрі на собі відчув погляд її жовтих водянистих очей. Так, чудовисько Франкенштейна вбило Віктора, а потім Ригайла, але Вік повернувся, немов примарний повторний показ чорно-білої передачі з тих часів, коли тільки починали укладати список "Ніфті Фіфтіз", президент був лисий, а на "б'юїках" замість вікон ставили ілюмінатори[604].

І зараз, коли цей голос нарешті прийшов, Генрі помітив, що почувається дуже спокійним і нічого не боїться. Він навіть відчував деяке полегшення.

— Генрі, — промовив Віктор.

— Вік! — відгукнувся Генрі. — Що ти робиш там під ліжком?

Бенні Больйо кректав та бурмотів уві сні. Ритмічне носове дихання Джиммі, яке нагадувало швейну машинку, на мить спинилося. Кунц прикрутив звук на маленькому телевізорі "Соні", і Генрі Баверз майже відчував, як той схилив голову набік, поклавши одну руку на регулятор гучності, поки пальці іншої торкалися випуклості, яка напинала праву кишеню його медичної уніформи — тубуси з четвертаками.

— Не треба говорити вголос, Генрі, — сказав Вік. — Я можу читати твої думки. А інші люди мене не чують.

— Що ти хочеш, Вік? — спитав Генрі.

Довгий час відповіді не було. Генрі вирішив, що Вік уже пішов. Звук телевізора Кунца знову став гучніший. Знизу почувся скрегіт, тихо зарипіли пружини, і з-під ліжка виповзла чорна тінь. Вік дивився на нього та посміхався. Генрі невпевнено посміхнувся у відповідь. Старий добрий Вік і сам трохи скидався на чудовисько Франкенштейна. Шию оперезав шрам, схожий на посмертне татуювання шибеника. Генрі подумав, що він пролягає по лінії, де голову приладнали назад до тулуба. Очі Віка були дивного сіро-зеленого кольору, а рогівка наче плавала у в'язкій юшці.

Віктору досі було дванадцять років.

— Я хочу те саме, що й ти, — сказав Вік, — я хочу помститися їм.

— Помститися, — замріяно повторив Генрі Баверз.

— Але для цього тобі потрібно звідси вибратися, — продовжував Вік. — Ти маєш повернутися в Деррі. Ти мені потрібен, Генрі. Ти всім нам потрібен.

— Вам вони не зашкодять, — сказав Генрі, розуміючи, що звертається не лише до Віка.

— Вони не зашкодять Мені, бо не вірять від щирого серця, — сказав Вік. — Але не все так гладко, Генрі.