Прощавай, кохана! - Чандлер Реймонд

Одна — зі смарагдами.

— Не смішно. Зовсім.

— Нефрити Фей Цуї. Різьблені намистини по шість каратів кожна. А їх шістдесят. Вісім тисяч доларів.

— У вас такі гарні карі очі,— сказала вона.— А ви намагаєтесь удавати з себе брутальну людину.

— Ну то кому ж воно належить і як ви дізналися?

— Дуже просто. Я вирішила, що найкращий ювелір міста мав знати про нього. Тоді я пішла до фірми Блока і побалакала з директором. Сказала йому, що я письменниця і готую статтю про рідкісні нефрити. Далі можете здогадатися самі.

— І він повірив вашому рудому волоссю та гарній статурі?

Вона спалахнула аж до самісіньких скронь.

— Не знаю. Але все одно: він мені все сказав. Намисто належить заможній дамі, що живе у Бей-Сіті, в одному з маєтків у каньйоні. Місіс Левін Локрідж Грейл. Її чоловік — банкір чи щось таке. Казково багатий — має понад двадцять мільйонів. Колись володів радіостанцією у Біверлі-Хілсі, а міс Грейл там працювала. Вони одружилися п'ять років тому. Мадам запаморочлива білявка, а містер Грейл — підстаркуватий, хворий на печінку. Сидить удома, ковтає каломель та інші ліки, а його жінка скрізь буває і чудово проводить час.

— Щось директор фірми Блока забагато знає.

— Дурненький, невже ви думаєте, що я все це взнала у нього? Він розповів тільки про намисто. Про все інше я дізналася у Джіджі Герті Аброгеста.

Я знову відчинив шухляду і дістав пляшку.

— Невже ви один з детективів-алкоголіків? — стурбовано спитала вона.

— Чом би й ні? Вони завжди вирішують усі справи і ніколи не упрівають од роботи. Кажіть далі.

— Джіджі Герті — редактор світської хроніки у "Кронікл". Я знаю його давно. Він важить двісті фунтів, у нього вуса, як у Гітлера. До того ж має досьє на Грейлів. Подивіться!

Дівчина витягла з сумки фотографію п'ять на три дюйми. З неї на мене дивилася блондинка. Але яка! Через таку і сам єпископ стрибнув би у гречку! На ній був чорно-білий діловий костюм та капелюх, який дуже пасував до нього. Дивилася місіс Грейл трохи зверхньо, але у неї було все, про що можна тільки мріяти, чого бажати. На вигляд — років тридцять.

— Заберіть від мене цю красуню,— сказав я,— бо зараз почну гопки скакати.

— Я взяла це для вас. Хіба ви не хочете з нею зустрітися?

Я знову глянув на фото, потім сунув його під прес-пап'є.

— Сьогодні увечері. Об одинадцятій. Добре? — пожартував я.

— Послухайте, містере Марлоу, це не пусте базікання. Я телефонувала до неї. Вона погодилася прийняти вас. У справі.

— Для початку можна й так.

Дівчина зробила нетерплячий рух. Я облишив блазнювати і надав своєму обличчю серйозного виразу.

— Чого їй зі мною зустрічатись?

— Через намисто, звісно. Зараз я поясню...

— Так, це було б непогано,— урвав я її.

— Я зателефонувала до Грейлів. Зв'язатися з нею було дуже важко, але зрештою вона взяла трубку. Я почала співати про директора фірми Блока і все таке інше. Вона нічого й слухати не хотіла. Мені здалося, що вона говорить, мов з похмілля. Місіс Грейл порадила зв'язатися з її секретарем і розмовляти з ним. Тоді я спитала, чи правда, що в неї є намисто з нефритів Фей Цуї. Вона помовчала, а тоді потвердила, що є. Я спитала, чи можна на нього подивитися. Вона спитала: "Навіщо?" Я знову розповіла їй все спочатку, але, як і першого разу, це не справило на неї ніякого враження. Я чула, як вона позіхає та пошепки докоряє комусь, що він з'єднав її зі мною. Тоді я сказала, що працюю на Філіппа Марлоу. Вона спитала: "А що то за один?" Саме так.

— Неможливо! Зараз світські дами розмовляють зовсім як вуличні дівки!

— Звісно, я можу помилитися,— солодким голоском промовила вона,— але мені здається, що деякі з них — справжні повії. Тоді я спитала, чи є в неї телефон без паралельної трубки. Вона поцікавилася, для чого це мені. Але, звісно, не кинула трубки.

— Ви запаморочили їй голову нефритами. Тож вона хотіла дізнатися, куди ви хилите. До того ж з нею, може, раніш зв'язався Ренделл.

— Ні,— похитала головою міс Ріордан.— Я розмовляла з ним пізніше. Він не знав, кому належить намисто, поки я не сказала. І дуже здивувався, що я це знаю.

— Він ще звикне до вас,— заспокоїв я її.— Думаю, доведеться звикнути. Що ж було далі?

— Я спитала: "Місіс Грейл, ви хочете повернути намисто?"

— Так і спитали?

— Так і спитала. Бо нічого іншого мені на думку не спало. А сказати треба було щось таке, аби зацікавити її. Це подіяло, і вона швиденько дала мені інший номер. Коли вона знову взяла трубку, я їй сказала, що хочу побачитися з нею. Вона здивувалася, тому я змушена була розповісти їй майже все. Місіс Грейл непокоїлася, що нічого не знає про Маріотта. Я здогадалася: побоюється, що Маріотт утік з її грошима кудись на південь. Ми призначили зустріч на другу годину. Я розповім їй про вас, про те, який ви розумний та обережний і що тільки ви зможете повернути її намисто, коли є хоч якийсь шанс. І так далі. Місіс Грейл дуже зацікавлена у цьому.

Я нічого не відповів — просто дивився на неї. Здається, дівчина знову образилась.

— У чім річ? Я щось не те зробила?

— Невже ви не можете збагнути? Це — справа поліції. Крім того, мене попередили, щоб я не стромляв свого носа.

— Місіс Грейл має право найняти вас коли схоче.

— Для чого?

Дівчина нетерпляче клацнула замком сумки.

— Боже! Це ж така жінка! Справжня красуня! Невже ви не розумієте...— Вона замовкла і прикусила губу.— А що за чоловік був Маріотт?

— Я його не знав. Чомусь мені здається, що його більш цікавили хлопці, ніж дівчата. Не дуже приємний тип.

— Такі, як він, подобаються жінкам.

— Деяким. А більшість — нудить від них.

— Здається, місіс Грейл він подобався. Вона часто проводила з ним час.

— Таке вона робить іще з сотнею чоловіків. Дуже мало шансів повернути намисто.

— Чому?

Я підвівся, підійшов до стіни і вдарив долонею. Дуже сильно. Стукіт друкарської машинки за стіною припинився, за мить вона знову зацокотіла. Підійшов до вікна і глянув у вузький колодязь між будинком та готелем "Менсон-Хауз". Знизу долинав запах кави, яку варили у кафе. Потім повернувся до столу, сховав пляшку, замкнув шухляду, сів та увосьме чи вдев'яте розкурив люльку. Подивився на запилену скляну поверхню столу і нарешті підвів очі на чесне, засмучене обличчя дівчини.

Таке обличчя не могло не подобатися. Шикарних блондинок — хоч греблю гати. А таке обличчя — ніколи не набридне. Я усміхнувся до неї.

— Послухайте, Енн. Вбивство Маріотта — серйозна помилка злочинців. Мисливці за коштовностями уникають цього, вони дуже рідко вдаються до вбивства. Що ж могло статися? Можливо, вони взяли з собою якогось покидька, який наковтався наркотиків і здурів од них. Чи Маріотт зробив щось необережне. Тоді хтось із злочинців й ударив його. Далі все сталося так блискавично, що вже не можна було уникнути вбивства. Думаю, діяла організована зграя, в якої є інформація про коштовності й жінок, які їх носять. Вони вимагають від своїх жертв дуже пристойний викуп, і все їм минає. Але вчора сталося вбивство. Це — нікуди не годиться. Не маю сумніву, що той, хто його вчинив, давно мертвий сам. І відпочиває собі десь на дні Тихого океану з тягарем на ногах. Що ж до намиста, то воно надійно сховане або теж на дні. Ті хлопці знають його справжню ціну. Думаю, вони сховали намисто надійно і надовго. Багато часу мине, поки хтось наважиться витягти його на світ божий. Якщо банда велика, намисто може виринути на іншому континенті. Бо сума вісім: тисяч — замала, якщо вони знають справжню ціну намиста. Але продати таку річ дуже важко... Одне я можу стверджувати напевно: наміру когось убивати в них не було.

Енн Ріордан слухала дуже уважно, трохи розкривши рота від подиву. Наче перед нею стояв Далай-Лама. Потім вона стулила губи і хитнула головою.

— Ви — неперевершений,— м'яко промовила дівчина,— але ненормальний.

Вона підвелася і взяла свою сумочку.

— Підете до неї? — спитала вона.

— Думаю, Ренделл не зможе нічого вдіяти, якщо місіс Грейл мене запросить.

— Добре. А я зустрінуся, ще з одним редактором світської хроніки і спробую витягти інформацію про це подружжя. Може, пощастить дізнатися про її коханців. Напевно ж, вони в неї є, й не один. Чи не так?

Обличчя дівчини в ореолі золотаво-рудого волосся здавалося замріяним.

— А в кого їх нема? — поцікавився я.

— У мене. Й ніколи не було.

З несподіванки я затулив рота долонею. Вона сердито блимнула на мене і рушила до дверей.

— Ви дещо забули,— сказав я навздогін.

Дівчина зупинилась і повернулася до мене.

— Що саме? — спитала, втупивши погляд у скло на столі.

— Самі добре знаєте.

Вона повернулася до столу і нахилилась до мене.

— Навіщо вони знищили людину, яка вбила Маріотта? — стиха спитала вона.— Вони ж цього не роблять.

— Тому що такі типи, як той вбивця, рано чи пізно потрапляють до поліції, де починають базікати. Бо поліція наркотики дарма не дає. Я мав на оці не вбивства взагалі, а те, що покупців вони ніколи не вбивають.

— Чому ви певні, що вбивця вживав наркотиків?

— Зовсім не певний. Але більшість гоміків охочі до них.

— О,— сказала вона, випробовуючись. Потім повільно усміхнулася: — Гадаю, ви казали про це.

Дівчина сягнула до сумки, дістала невеликий пакуночок, загорнутий у цупкий папір, і поклала на стіл.

Я узяв пакунок, зняв гумове кільце і обережно розгорнув папір. Там були три товсті цигарки. Мовчки глянув на дівчину.

— Розумію, мені не треба було їх брати,— промовила вона ледь чутно. — Але я знала, що там марихуана. Раніш їх виготовляли як самокрутки, а останнім часом у Бей-Сіті стали робити такі. Я вже не раз їх бачила. Тому й подумала, що буде негарно, коли у кишені бідолахи знайдуть марихуану.

— Ви мали забрати їх разом із портсигаром,— відказав я.— У ньому лишився пил. А те, що портсигар порожній, викликало тільки підозру.

— Я не змогла, через вас. Певно, слід було, але мужності не вистачило. Це вам не зашкодило?

— Ні,— збрехав я.— Чого б то?

— Дуже рада,— проникливо відповіла вона.

— А чому ви їх не викинули?

Дівчина стояла переді мною: сумка затиснута під пахвою, крислатий, химерний капелюшок торкався її плеча, затуляючи одне око і половину лиця,— і обмірковувала моє запитання.

— Мабуть, тому, що я дочка поліцейського,— нарешті відповіла вона.— Ми просто так не викидаємо доказів.

Вона винувато всміхнулася і зашарілась.

— Ну що ж,— сказав я.