Один день Івана Денисовича - Солженіцин Олександр

Або перевірку особи за картками почнуть. Або інвертариза— цію: виходь з усіма речами надвір, сиди півдня.

Найбільше їм, мабуть, допікає, коли зек спить після сніданку.

Лишалося все перед Шуховим чоловіка з десять, і ззаду сім чоловіка набігло — і тут у проломі дверей, нагинаючись, з'явився Цезар у своїй хутряній новій шапці, присланій з волі. (Теж от і шапка. Комусь Цезар підмазав, і дозволили йому носити чисту нову міську шапку. А з інших навіть розтріпані фронтові поздирали і дали таборові, свинячого хутра).

Пояснив йому Шухов, хто за ким, і, не чекаючи, що Цезар сам про вечерю згадає, спитав:

— А вечерю вам принести?

Спитав, чи принести вечерю, а собі думає: "Та невже ж ти скнарою будеш? Вечері мені не подаруєш? Таж на вечерю каші нема, баланда одна порожня !.."

— Ні, ні, — усміхнувся Цезар, — вечерю сам їж, Іване Денисовичу!

Тільки цього Шухов і чекав! Тепер1 то він, як птах вільний, випурхнув з-під тамбурового даху — і по зоні, і по зоні!

Снують зеки у всі кінці! Якось начальник табору ще такий наказ видав: ніяким ув'язненим поодинці зоною не ходити. А куди можна — вести всю бригаду одним строєм. А куди1 всій бригаді відразу зовсім не треба — скажімо, в санчастину чи: в убиральню, —о то збивати групи по чотири-п'ять осіб, і старшого з них призначити, і щоб вів своїх строєм туди, і там чекав, і назад — теж строєм.

Дуже начальник табору наполягав на цьому наказі. Ніхто перечити йому не смів. Наглядачі хапали одинаків, і в БУР тягали — а поломився наказ. Потиху, як багато голосних наказів ламається. Скажімо, викликають же самі людину до опера — так не посилати з ним команди! Чи тобі за продуктами своїми в каптьорку треба,, а: я з тобою пощо піду? А той у КВЧ захотів, газети читати, та хто ж з ним піде? А тому повстяники латати, а тому в сушарню, а тому з бараку в барак просто (із бараку ж у барак найсуворіше заборонено!) — як їх стримати?

Наказом тим хотів начальник ще останню свободу відняти, але і в нього не вийшло!, череватого.

І ще наказ був начальника табору суворий: бригадам у їдальню ходити строєм по два. Далі наказ був: дійшовши до їдальні, бриґаг— дам на ґанок не сходити, а перешиковуватися по п'ять і стояти, поки днювальний по їдальні їх не впустить.

Днювальним по їдальні цупко тримався Кульгавий. Кульгавість свою в інвалідність провів, а жилавий, стерво. Завів собі ціпок березовий і з ґанку цим ціпком плішує, хто не за його командою лізе. А не кожного. Кмітливий Кульгавий і в пітьмі з спини пізнає — того не вдарить, хто йому самому в морду дасть. Прибитих б'є. Шухова раз плішонув.

Назва — "днювальний". А роздивитися — князь! — 3 кухарями товаришує!

Сьогодні чи то бриґади привалили в один час, чи то порядки довго наводили, тільки густо ґанок обліплений, а на ґанку Кульгавий, шістка Кульгавого і сам завїдальнею. Без наглядачів дають раду, барбоси.

Завїдальнею — відгодований гад, голова, як гарбуз,. у плечах аршин. До того сили в ньому зайвої, що ходить він — як на пружинах смикається, ніби ноги в ньому з пружин і руки теж. Носить шапку з білого пуху без нумера, ні в кого з вільних такої шапки нема. І носить хутряну камізельку овечу, на тій камізельці на грудях — маленький нумерок, як марка поштова, — Волковому поступка, а на спині й такого нумера нема. Завїдальнею нікому не вклоняється, а його всі зеки бояться. Він в одній руці тисячі життів тримає. Його хотіли побити якось, так усі кухарі на захист вискочили, мордоворо— ти на підбір.

Біда тепер буде,, як 104-а уже пройшла, — Кульгавий весь табір знає в обличчя і при заві ні за що з чужою бриґадою не пустить, умисної познущається.

— Двадцять сьому! — Кульгавий кричить. — Проходь!

Вискочила тут 27-а; по східцях, та скоріше до дверей. А за нею

знову полізли всі по східцях, і задні тиснуть. І Шухов теж пре силоміць. Ґанок трясеться, ліхтар над ґанком повискує.

— Знову, падлюки! — Кульгавий лютує. Та ціпком, ціпком когось по плечах, по спині, та спихає, спихає одних та других.

Очистили знову.

Бачить Шухов знизу — зійшов поруч з Кульгавим Павло. Бриґаду сюди водить він. Тюрін у тлум цей не ходить бруднитися.

— Роз-берись по п'ять, сто четверта! — Павло зверху кричить.

— А ви посуньтеся, друзі! Хрін тобі друзі посунуться!

— Та пусти ж, ти, спино! Я з тієї бриґади! — Шухов трясе. Той і рад би пустити, та тиснуть і його звідусіль.

Хитається натовп, душиться, — щоб баланду одержати. Законну баланду.

Тоді Шухов інакше: зліва до поруч прихопився, за стовп ґанковий руками перебрав і — повис, від землі відірвався. Ногами комусь у коліно штовхнув, його у бік огріли, матюкнули пару разів, а вже він прорвався: став однією ногою на карниз ґанку при верхньому східці і чекає. Побачили його свої хлоп'ята, руку простягнули. Завїдальнею, відходячи, із дверей оглянувся:

— Давай, Кульгавий, ще дві бриґади!

-— Сто четверта! — Кульгавий гукнув. — А ти куди, падло, лізеш? І — ціпком по шиї того, чужого.

— Сто четверта! — Кульгавий гукнув. — А ти куди, падло, лізеш? І — ціпком по шиї того, чужого.

— Сто четверта! — Павло кричість, своїх пропускає.

— Ху-у! — вибився Шухов у їдальню і,, не чекаючи, поки Павло йому скаже, — за тацями, таці вільні шукати.

У їдальні, як завжди, — пара клубками від дверей, за столами сидять один при одному, як насіння в соняшнику, між столами блукають, штовхаються, дехто пробивається з повною тацею. Але Шухов до цього за стільки років звичний, око в нього гостре і бачить: Щ-208 несе на таці п'ять мисок усього, значить — остання таця в бригаді, інакше б — чому ж неповна?

Наздогнав його й у вухо йому з-заду намовляє:

— Братку! я на тацю — за тобою!

— Та там біля віконця чекає один, я обіцяв ...

— Та постіл йому в рот, що чекає, хай ґав не ловить! Домовилися. Доніс той до місця, розвантажив, Шухов ухопився

за тацю, а й той надбіг, кому • обіцяно, за другий кінець таці тягне. А сам слабший Шухова. Шухов його туди таки тацею стусонув, куди тягне, він відлетів до стовпа, з таці руки зірвалися. Шухов — тацю під пахву і бігом до роздачі.

Павло в черзі до віконця стоїть, без таць нудьгує. Утішився:

— Іване Денисовичу! — і переднього помбриґа 27-ї відштовхує:

— Пусти! Чого дурно стоїш? У мене таці є! Дивись, і Гопчик, дурисвіт, тацю тягне.

— Вони заґавилися, — сміється, — а я потягнув!

Із Гопчика правильний буде таборовик. Ще років з три підучиться, підросте — менше як хліборізом йому долі не ворожать.

Другу тацю Павло наказав узяти Єрмолаєву, дебелому сибірякові (теж за полон десятку дістав). Гопчика послали підшукати, на якому столі "вечеряти" кінчають. А Шухов поставив свою тацю ріжком у віконце для роздачі і чекає.

— Сто четверта! — Павло доповідає у віконце.

Віконець усіх п'ятеро: три роздавальних загальних, одне для тих, хто за списком харчується (хворих на виразку чоловіка з десять, та по блату бухгальтерія вся), ще одне — для повернення посуду (у того вікна б'ються, хто миски лиже). Віконця не високі — ледь вище пояса. Через них кухарів самих не видно, а тільки руки їх видно і ополоники.

Руки у кухаря білі, пещені, а волохаті, здорові. Чистий боксер, а не кухар. Олівець узяв і в себе на списку на стіні відзначив:

— Сто четверта — двадцять чотири.

А ІІантєлєєв приплентався до їдальні. Зовсім він не хворий, сука.

Кухар узяв великий ополоник літрів на три і ним — у баку мішати, мішати, мішати (бак перед ним новозалитий, майже повний, пара так і валить). І, перехопивши ополоник на сімсот п'ятдесят грамів, почав ним, далеко: не занурюючи, черпати.

— Раз, два, три, чотири ...

Шухов примітив, котрі миски набрані, поки ще гуща на дно бака не осіла, і котрі по-порожньому — юшка сама. Поставив на своїй таці десять мисок і поніс. Гопчик йому махає від других стовпів:

— Сюди, Іване Денисовичу, сюди!

Миски нести — не рукавом трясти. Плавно Шухов переступає, щоб на тацю й поштовху не відчулося, а горлом більше працює:

— Ей, ти, Х-дев'ятсот двадцять !.. Пильнуй, дядю !.. З дороги, хлопче! У тлумі такому і одну миску, не розхлюпавши, мудро пронести, а тут — десять. І все ж на звільнений Гопчиком кінець столу поставив тацю м'якесенько, і свіжих сплесків на ній нема. І ще зметикував, яким поворотом поставив, щоб у кут таці, де сам зараз сяде, були самі дві миски густі.

І Єрмолаєв десять підніс. А Гопчик побіг, і з Павлом чотири останні принесли в руках.

Ще Кільґас приніс хліб на таці. Сьогодні згідно з працею тодують — кому двісті, кому триста, а Шухову — чотириста. Узяв собі чотириста, окраєць, і на Цезаря двісті, серединку.

Тут і бриґадники з усієї їдальні почали сходитися — одержить вечерю, а вже сьорбай, де сядеш. Шухов миски роздач, запам'ятовує, кому дав, і свій кут таці пильнує. В одну з мисок густих занурив ложку — зайняв, значить. Фетюков свою миску з перших узяв і пішов: розсудив, що в бриґаді зараз не розживешся, а ліпше по всій їдальні походити — пошакалити, може, хто не доїсть (коли хто не доїсть і від себе миску відсуне — за неї, як шуліки, хапаються іноді зразу кілька).

Підрахували порції з Павлом, ніби сходяться. Для Андрія Проко— повича підсунув Шухов миску з густих, а Павло перелив у вузький німецький котьолок з накривкою: його під бушлатом можна пронести, до грудей притиснувши.

Таці віддали. Павло сів зі своєю подвійною порцією, і Шухов зі своїми двома. І більше у них розмови ні про що не було, святі хвилини надійшли.

Зняв Шухов шапку, на коліна поклав. Перевірив одну миску ложкою, перевірив другу. Нічого, і рибка трапляється. Взагалі ж вечорами баланда завжди багато рідкіша, ніж ранком: ранком зека нагодувати треба, щоб він працював, а увечорі і так засне.

Почав він їсти. Спершу юшечку саму просто пив, пив. Як гаряче пішло, розлилося по його тілу — аж середина його вся тремтить назустріч баланді. Хор-роше! От вона, мить коротка, задля якої і живе зек!

Зараз ні на що Шухов не має образи, ні що строк довгий, ні що день довгий, ні що неділі знову не буде. Зараз він думає: переживемо! Переживемо все! Дасть Бог, скінчиться!

З тієї й другої миски юшечку гарячу відпивши, він другу миску у першу злив, викидав і ще й ложкою вискріб. Так воно спокійніше якось, про другу миску не думати, не пильнувати її ні очима, ні рукою.

Очі звільнилися — на сусідські миски стрільнув.