Сага про Форсайтів - Голсуорсі Джон

Його улюблені полководці були принц Євгеній, ерцгерцог Карл і Валленштейн. Тіллі й Мак (яких батько одного разу назвав "мюзик-хольними акторами"— він не міг утямити, що це таке) аж ніяк не викликали до себе симпатії, хоч і були австрійці. Виходячи з міркувань милозвучності, він уподобав також Тюренна.

Це захоплення, яке завдало батькам чимало клопоту, бо маленький Джон сидів у хаті, коли йому слід було гуляти на свіжому повітрі, тривало весь травень і половину червня, аж поки батько поклав йому край, принісши синові "Тома Сойєра" і "Гекльберрі Фінна". Коли він прочитав ці книжки, в ньому стався переворот і він знову вийшов надвір, охоплений пристрасним бажанням розшукати річку. А що в межах Робін-Гіла річки не знайшлося, то він був змушений перетворити в неї ставок, де, на щастя, було латаття, були бабки, комарі, очерет і три вербички. На цьому ставку, після того як батько й Геррет виміряли його й переконалися, що дно надійне і що глибина ніде не перевищує двох футів, маленькому Джонові дозволили плавати в маленькій хиткій байдарці, в якій він проводив цілі години, то веслуючи, то ховаючись від індіанця Джо та інших ворогів. На березі ставка він спорудив вігвам на чотири квадратних фути із старих бляшанок і покрив його гіллям. У вігвамі він розкладав вогнища й смажив птахів, яких не застрелив з рушниці, полюючи в гаю і на полях, або рибу, якої він не зловив у ставку, бо її там не було. На це у нього пішла друга половина червня і весь липень, коли батько з матір'ю поїхали до Ірландії. Протягом цих п'яти літніх тижнів він жив самотнім життям, уявляючи себе героєм різних пригод, не розлучаючися з рушницею, вігвамом, водою й байдаркою; і хоч як наполегливо його діяльний розум намагався прогнати від себе красу, вона час від часу захоплювала його зненацька, вмостившись на крилі бабки, поблискуючи на пелюстках латаття або мазнувши його по очах блакиттю, коли він лежав горілиць у засідці.

"Тітонька" Джун, якій доручили наглядати за ним, привезла в дім "дорослого чоловіка" з кашлем і великою грудкою глини, з якої він ліпив обличчя; тому вона майже ніколи не приходила до нього на ставок. Одного разу, проте, вона привела з собою двох інших "дорослих". Маленький Джон, який саме розмалював своє голе тіло синіми й жовтими смугами, використавши для цього батькові акварельні фарби, й устромив собі в волосся качині пера, помітив їх і влаштував засідку під вербами. Як він і гадав, вони підійшли до його вігвама й стали навколішки, зазираючи досередини, і він вискочив із диким криком, від якого холонула кров, і майже встиг зняти скальпи з "тітоньки" Джун та "дорослої" жінки, перш ніж вони його поцілували. Незнайомих дорослих звали "тітонька" Голлі й "дядечко" Вел; цей останній мав засмагле обличчя, трохи кульгав і страшенно з нього реготався. Він уподобав "тітоньку" Голлі, яка, здається, теж доводилася йому сестрою; але вони обоє поїхали того ж таки дня, і він їх більше не бачив. За три дні до того, як мали повернутися батько з матір'ю, "тітонька" Джун теж поспішно виїхала, захопивши з собою "дорослого", який кашляв, і його грудку глини, і мадемуазель сказала: "Бідолаха, він дуже хворий, Джоне. Я забороняю тобі заходити в його кімнату". Маленький Джон, який рідко робив що-небудь тільки через заборону, стримався й не зайшов туди, хоча йому було нудно й він почував себе самотнім. Сказати правду, ставок уже відійшов у минуле, і його душа сповнилася вщерть неспокоєм і прагненням чогось — не дерева, не рушниці,— чогось ніжного. Ті останні два дні здалися йому місяцями, незважаючи на "Жертви моря", де він прочитав про страшну бабу Лі та її вогнище, яке призводило до загибелі кораблі. За ці два дні він разів сто проходив угору і вниз сходами і часто прокрадався з дитячої кімнати, де він тепер спав, у материну спальню, оглядав усі речі, не торкаючись до них, заходив у туалетну кімнату і, стоячи на одній нозі біля ванни, шепотів, як Слінгсбі, таємниче закляття, що мало принести щастя:

— Хо, хо, хо! От собача лапа!

Потім тихенько повертався в спальню, відчиняв материну шафу й нюхав повітря, і це, здавалося, наближало його до... він і сам не знав до чого.

Він зробив це якраз перед тим, як спинився в сонячному промені, розмірковуючи, яким саме способом з'їхати вниз поруччям. Проте всі вони здавалися йому безглуздими, й, охоплений раптовою апатією, він рушив униз, ступаючи на кожен східець. Тим часом йому виразно пригадався батько — коротка сивувата борідка, веселий блиск у глибоких очах, складка між бровами, лукава усмішка, худорлява постать, яка здавалася дуже високою маленькому Джонові; але він не спромігся побачити матір. Замість неї йому уявлялося лише легеньке погойдування, темні очі, що дивилися на нього, та запах її шафи.

Бела була в холі, вона розсувала великі завіси й відчиняла парадні двері. Маленький Джон сказав запобігливо:

— Бело!

— Що, містере Джоне?

— Давай приготуємо чай під дубом, коли вони приїдуть. Я знаю, їм це дуже сподобається.

— Ви хочете сказати, що це дуже сподобається вам.

Маленький Джон поміркував.

— Ні, сподобається їм, бо буде приємно мені.

Бела усміхнулася.

— Добре, я накрию стіл надворі, якщо ви посидите тихенько, поки вони приїдуть, і не пустуватимете.

Маленький Джон сів на нижньому східці й кивнув головою. Бела підійшла й оглянула його.

— Встаньте!— звеліла вона.

Маленький Джон устав. Вона обдивилася його ззаду: штанці не замазані зеленню, і коліна наче чисті.

— Все гаразд!— сказала вона.— Ой, та й засмагли ж ви! Дайте я вас поцілую.

І вона цмокнула його в голову.

— А яке варення?— запитав він.— Я вже стомився чекати.

— Агрусове й суничне.

Чудово! І те, й те його найулюбленіше!

Коли Бела пішла, маленький Джон цілу хвилину сидів спокійно. У великому холі було тихо, і через відчинені двері у східній стіні він бачив один із своїх кораблів-дерев — бриг, який поволі плив по верхньому лужку. У дворику лежали косі тіні від колон. Маленький Джон устав, перестрибнув через одну з них і обійшов іриси, що цвіли навколо басейну з сіро-білого мармуру. Квіти були гарні, але, на жаль, майже не пахли. Він спинився біля відчинених дверей і визирнув надвір. А що... а що, як вони не приїдуть! Він чекав їх так довго, що йому здавалося — він не переживе цього, і його увага відвернулася від такої можливості і зосередилась на порошинках, які плавали в синюватому сонячному промінні. Піднявши руку, він спробував їх схопити. Белі слід було б почистити тут повітря від пилу! Але, може, це ніякий не пил, а часточки сонячного проміння, і він подивився надвір, чи й там таке саме проміння. Ні, не таке. Він пообіцяв, що сидітиме тихо в холі, але це було йому просто не під силу; і, перейшовши посипану жорствою алею, він ліг на траві. Зірвавши шість стокроток, він кожній дав ім'я: сер Ламорак, сер Трістан, сер Ланселот, сер Палімед, сер Боре, сер Гавейн — і примусив їх битися парами, аж поки всі вони зосталися без голів, крім сера Ламорака, в якого було найміцніше стебельце, і навіть той після трьох двобоїв розтріпавсь і зігнувся. В густій траві повільно повз жук — траву вже пора косити. Кожна стеблина була наче маленьке дерево, стовбур якого жукові доводилося обминати. Маленький Джон простяг сера Ламорака ногами вперед і торкнув жука. Той злякано кинувся тікати. Маленький Джон засміявся і, втративши до нього інтерес, зітхнув. На душі в нього було порожньо. Він повернувся і ліг горілиць. Від квітучих лип пахло медом, і вгорі розливалася прегарна блакить, на якій де-не-де біліли хмарки, що своїм кольором, а може, й смаком нагадували лимонне морозиво. Він чув, як Боб грав на концертино "Десь на річці Саванні", і на серці в нього стало солодко й сумно. Він ліг долілиць і приклав до землі вухо — індіанці чули, коли хтось наближається, але він не чув нічого, тільки концертино! І раптом, майже несподівано, він почув хрускіт, далекий гудок. Так, автомобіль!.. Вони їдуть, їдуть! Він підскочив, мов на пружині. Чи йому чекати на ганку, чи побігти на горішній поверх і, коли вони зайдуть, вигукнути: "Дивіться!"— й повільно з'їхати поручнями головою вперед? Що робити? Автомобіль з'явився з-за повороту. Вже пізно! І йому залишалося тільки чекати, збуджено підстрибуючи. Автомобіль підкотив до ганку, захурчав і спинився. З нього вийшов батько, достоту схожий на самого себе. Він нахилився, а маленький Джон підскочив, і вони буцнулися. Батько сказав:

— Господи! Ну й засмаг же ти, хлопче!— саме те, що й мав сказати; і в серці маленького Джона кипіло сподівання, яке ніколи не згасало,— сподівання чогось бажаного.

Він сором'язливо підвів очі й побачив матір у синій сукні і в синьому спортивному шарфі, пов'язаному поверх капелюшка. Вона усміхалася до нього. Він підскочив якомога вище, обхопив її ногами й притиснувся до неї. Вона ахнула й теж притиснулася до нього. Його очі, цієї миті темно-сині, вдивлялися в її темно-карі очі, аж поки її уста торкнулися до його брови, і, стиснувши її в обіймах, скільки було сили, він почув, як вона зойкнула, засміялася й сказала:

— А ти дужий, Джоне!

Тоді він скочив на ноги й побіг у хол, тягнучи її за руку.

Ласуючи варенням під дубом, він помітив у матері дещо таке, чого, здавалося, досі ніколи не бачив: щоки її, наприклад, молочно-білі, в темно-золотавих косах поблискують сріблясті волосинки, на шиї немає гулі, як у Бели, і вона так м'яко ступає. Помітив він також дрібненькі зморшки, що розбігалися від кутиків очей, і під ними гарні тіні. Вона була дуже вродлива, куди вродливіша за Да, мадемуазель чи "тітоньку" Джун, вродливіша навіть за "тітоньку" Голлі, яка йому дуже сподобалась; вродливіша навіть за Белу, рум'яну, але вугласту. Нова врода матері справила на нього якийсь особливий вплив,-і він їв менше, ніж сподівався.

Після чаю батько пішов з ним у сад погуляти. Вони довго розмовляли про всяку всячину, оминаючи його особисте життя — сера Ламорака, австрійців і порожнечу, яку він відчував останні три дні і яка так раптово заповнилась. Батько розповів йому про місце, що називалося Гленсофентрім, де побували вони з матір'ю, і про карликів, що виходять з-під землі, коли навколо зовсім тихо. Маленький Джон зупинився, розставивши п'яти.

— Ти й справді віриш у це, тату?

— Ні, Джоне, але я думав, що, може, ти віриш.

— Чому?

— Ти молодший за мене, а вони казкові істоти.

Маленький Джон закопилив губу.

— Я не вірю в казкових істот.