Населений острів - Стругацькі Брати (Аркадій і Борис)
Мені набридло повторювати тобі одне й те саме... До речі, коли ти кинеш усміхатися в шику?
— У статуті про це не сказано, — негайно відповів Максим. — А що стосується "повторювати одне й те саме", то от що. Ти не ображайся, Гаю, я знаю: ти не говорець... не промовик...
— Хто?
— Ти не людина, яка вміє доладно говорити.
— Промовець?
— Промовець... Так, не промовець. Але все одно. Ти сьогодні звернувся до нас з промовою. Слова правильні, гарні. Одначе коли ти вдома говорив мені про завдання Легіону і про становище країни, це було дуже цікаво. Це було дуже по-твоєму. А тут ти всьоме говориш одне й те саме, і все не по-твоєму. Дуже правильно. Дуже однаково. Дуже нудно. Га? Не образився?
Гай не образився. Тобто якась холодна голочка кольнула його самолюбство: досі йому здавалося, що він говорить так само переконливо й гладенько, як капрал Серембеш чи навіть пан ротмістр Тоот. Проте, якщо подумати, капрал Серембеш і пан ротмістр також повторювали одне й те саме впродовж трьох років. І в цьому немає нічого дивного і тим більше ганебного — адже за три роки жодних суттєвих змін у внутрішньому і в зовнішньому становищі не сталося...
— А де це сказано у статуті, — спитав Гай, усміхаючись, — щоб підлеглий робив зауваження своєму начальникові?
— Там сказано протилежне, — із зітханням визнав Максим. — Як на мене, то це неправильно. Адже ти слухаєш мої поради, коли розв'язуєш задачі з балістики, і ти слухаєш мої зауваження, коли помиляєшся в обчисленнях.
— Це вдома! — проникливо сказав Гай. — Вдома усе можна.
— А коли на стрільбах ти неправильно вказуєш нам приціл? Погано врахував поправку на вітер. Га?
— Ні в якому разі, — твердо сказав Гай.
— Стріляти неправильно? — зчудувався Максим.
— Стріляти як наказано, — суворо сказав Гай. — За ці десять хвилин, Маку, ти набалакав діб на п'ятдесят карцеру. Розумієш?
— Ні, не розумію... А якщо в бою?
— Що — в бою?
— Ти вказуєш неправильний приціл. Га?
— Гм... — сказав Гай, який ще ніколи у бою не командував. Він раптом згадав, як капрал Бахту під час розвідки боєм заплутався у карті, загнав секцію під кинджальний вогонь сусідньої роти, сам там залишився і півсекції поклав, а ми ж знали, що він заплутався, одначе ніхто не зважився його поправити.
"Боже, — збагнув зненацька Гай, — таж нам і на думку не спало, що можна його поправити" А от Максим цього не розуміє і навіть не те що не розуміє — розуміти тут нічого, — а навіть не визнає. Скільки разів уже так було: бере самоочевидну річ і відкидає її, і ніяк його не переконаєш, і навіть навпаки — сам починаєш сумніватися, голова йде обертом, і впадаєш у цілковите очманіння... Ні, він усе-таки не рядова людина... рідкісна, небувала людина... Мову опанував за місяць. Грамоту упорав за два дні. Ще за два дні перечитав усе, що я маю. Математику і механіку знає краще від панів викладачів, а в нас на курсах викладають справжні фахівці. Чи узяти, для прикладу, дядечка Каана..."
Останнім часом старий усі свої монологи за столом звертав виключно до Максима. Більше того, він не раз уже давав зрозуміти, що Максим, схоже, єдина людина, яка у наш час виявляє такі здібності й таку цікавість до викопних тварин. Він малював Максимові на папірці якихось жахливих звірів, і Максим малював йому на папірці якихось іще жахливіших звірів, і вони сперечалися, який із цих звірів давніший, і хто від кого походить, і чому це сталося; в хід ішли наукові книжки з дядечкової бібліотеки, і все одно бувало, що Максим не давав старому рота відкрити, причому Гай з Радою не розуміли жодного слова з того, що говорилося, а дядечко то кричав до хрипоти, то шматував малюнки і топтав їх ногами, обзивав Максима невігласом, гіршим від дурня Шапшу, то раптом заходжувався люто чухати обома руками обрідне сиве волосся на потилиці й мурмотів з приголомшеною усмішкою: "Сміливо, масаракш, сміливо... Ви маєте фантазію, молодий чоловіче!" Особливо запам'ятався Гаю один вечір, коли старигана громом вдарила заява Максима, буцімто деякі з цих викопних тварин пересувалися на задніх кінцівках, заява ця, певно, дуже просто і природно розв'язувала якусь давню наукову суперечку...
Математику він знає, механіку він знає, військову хімію він знає блискуче, палеонтологію — боже, ну кому в наш час відома палеонтологія! — палеонтологію він також знає... Малює, як художник, співає, як артист... і добрий, неприродно добрий. Розігнав і перебив бандитів, один — вісьмох, голіруч, інший би на його місці козирився, на всіх попльовував, а він мучився, ночей не спав, карався, коли його хвалили та дякували, а відтак одного разу розлютувався: увесь побілів і крикнув, що це нечесно — хвалити за вбивство... Боже, це ж яка проблема була — умовити його до Легіону! Все розуміє, з усім згоден, хоче, але ж там, каже, доведеться стріляти. В людей. Я йому кажу: у виродків, а не в людей, у потолоч, гіршу від бандитів... Домовились, дякувати богу, що попервах, поки не звикне, буде просто роззброювати... І смішно, і страшно якось. Ні, недаремно він постійно пробовкується, нібито прийшов з іншого світу. Знаю я цей світ. Навіть книжка про це є у дядечка — "Туманна Країна Зартак". Лежить, мовляв, в Алебастрових горах долина Зартак, де живуть щасливі люди... З опису всі вони там такі, як Максим. І ось яка дивовижа: кали хто-небудь із них залишить свою долину, то вмить забуває, звідкіля він родом і що з ним було раніше, пам'ятає лише, що з іншого світу... Дядечко, щоправда, каже, що ніякої такої долини немає, все це вигадка, є тільки хребет Зартак, а потім, каже, за тієї війни довбонули по цьому хребту супербомбами, отож у горців там на все життя памороки забило...
— Ти чого мовчиш? — спитав Максим. — Ти про мене думаєш?
Гай відвів очі.
— Ти от що... — сказав він. — Я тебе тільки про одне прошу: в інтересах дисципліни ніколи не подавай виду, що ти більше від мене знаєш. Дивись, як поводяться інші, і поводься точнісінько так само.
— Я стараюсь, — сумно сказав Максим. Він подумав трохи і додав: — Важко звикнути. У нас все це не так.
— А як твоя рана? — спитав Гай, аби змінити тему.
— Мої рани гояться швидко, — неуважно сказав Максим. — Послухай, Гаю, давай після операції поїдемо прямо додому. Ну чого ти так дивишся? Я дуже скучив за Радою. А ти ні? Хлопців ми відвеземо у казарму, а потім вантажівкою поїдемо додому. Водія відпустимо...
Гай набрав у груди щонайбільше повітря, але тут сріблястий ящик гучномовця на стовпі майже над їхніми головами загарчав, і голос чергового по бригаді скомандував:
— Шоста рото, виходь шикуватися на плац! Увага, шоста рото...
І Гай лише гаркнув:
— Кандидате Сим! Припинити розмови, марш на шикування! — Максим шарпнувся, однак Гай спіймав його за ствол автомата. — Я тебе дуже прошу... — сказав він. — Як усі! Тримайся, як усі! Сьогодні сам ротмістр буде за тобою спостерігати...
За три хвилини рота вишикувалася. Вже посутеніло, над плацом спалахнули прожектори. Позаду шику м'яко вуркотали двигуни вантажівок. Як завжди перед операцією, пан бригадир у супроводі пана ротмістра Чачу мовчки обійшов шик, роздивляючись кожного легіонера. Він був спокійний. Очі у нього були прищулені, кутики вуст привітно підтиснуті. Потім, так нічого і не сказавши, він кивнув панові ротмістру і пішов геть. Пан ротмістр, перевалюючись і помахуючи скаліченою рукою, вийшов перед шиком і обернув до легіонерів своє темне, майже чорче обличчя.
— Легіонери! — каркнув він голосом, від якого в Гая побігли мурашки по шкірі. — Маємо роботу. Виконаємо її належно... Увага, рото! По машинах! Капрале Гаал, до мене!
Коли Гай підбіг і виструнчився перед ним, пан ротмістр проказав неголосно:
— У вашої секції спеціальне завдання. Після прибуття на місце з машини не виходити. Командуватиму я сам.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
У вантажівки були нікудишні амортизатори, і це дуже відчувалося на нікудишній бруківці. Кандидат Максим, затиснувши автомат межи колін, турботливо притримував Гая за пасок: капралові, який так побивається за свій авторитет, не личить майоріти над лавицями, наче якомусь там кандидатові Зойзі. Гай не заперечував, а можливо, він і не помічав запопадливості свого підлеглого. Після розмови з ротмістром Гай був чимсь дуже стурбований, і Максим радів, що за розкладом їм доведеться бути разом і він зможе допомогти, якщо в тому виникне потреба.
Вантажівки проминули Центральний театр, тривалий час котилися вздовж смердючого Імператорського каналу, потім звернули по довгій, безлюдній о цій порі Чоботарській вулиці й почали роз'їжджати кривими провулочками якогось передмістя, де Максим ніколи ще не бував. А побував він останнім часом у багатьох місцях і вивчив місто грунтовно, по-господарськи. Він узагалі багато дізнався за ці сорок з лишком днів і розібрався нарешті в становищі. Становище виявилося куди менш утішливим і химернішим, ніж він гадав.
Він іще скнів над граматкою, коли Гай причепився до нього з запитанням, звідки він, Максим, узявся. Малюнки не допомагали: Гай сприймав їх з якоюсь дивною усмішкою і продовжував повторювати одне й те саме запитання: "Звідки ти?" Тоді Максим у роздратуванні тицьнув пальцем у стелю і сказав: "З неба". На його подив, Гай визнав пояснення цілком природним і заходився із запитальною інтонацією чесати якимись словами, які попервах видалися Максимові назвами планет місцевої системи. Проте Гай розгорнув карту світу у меркаторській проекції, і відразу з'ясувалося, що це зовсім не назви планет, а назви країн-антиподів. Максим стенув плечима, виголосив усі відомі йому вирази заперечення і почав вивчати карту, отож розмова на цьому тимчасово урвалася.
Увечері днів за два Максим і Рада дивилися телевізор. Йшла якась дуже дивна передача, щось на кшталт кінофільму без початку і кінця, без визначеного сюжету, з незліченною кількістю дійових осіб — доволі моторошних осіб, які поводилися доволі дико, з точки зору будь-якого гуманоїда. Рада дивилася з цікавістю, скрикувала, хапала Максима за рукав, двічі розплакалася, а Максим невдовзі занудьгував і навіть було задрімав під хмурно-загрозливу музику, коли раптом на екрані промайнуло щось знайоме. Він навіть очі протер. На екрані була Пандора, понурий тахорг сурганився крізь джунглі, чавлячи дерева, і раптом з'явився Петер з ваблячим пищиком у руках; дуже зосереджений і серйозний, він задкував, перечепився об корч і беркицьнувся спиною прямо у болото.
