Сіддхартха - Гессе Герман

Тихенько Сіддхартха проказав слово "Ом", на вустах із яким заснув, і здалося йому, що то був не довгий сон, а просто він довго вимовляв у забутті слово "Ом", думав цим словом, поринувши й цілком перейшовши в нього, у те, чому й назви нема, в довершене.

І все ж який чарівний то був сон! Зроду ще сон так його не освіжав, не оновлював, не омолоджував! А може, вія справді вмер, утопивсь у річці й відродився в іншій подобі? Але ж ні, він себе пам'ятає, пам'ятає руки свої і ноги, пам'ятає місце, де тепер лежить, пам'ятає оце "я" у грудях, оцього Сіддхартху, впертого й дивного… І все ж таки цей Сіддхартха став іншим, оновленим, навдивовиж бадьорим, навдивовижу спраглим до дії, сповненим радості й жадоби пізнання.

Сіддхартха звівся на рівні ноги й побачив раптом, що навпроти хтось сидить — якийсь незнайомий чоловік, чернець у жовтім одінні, з поголеною головою, в замисленій позі.. Сіддхартха придививсь до ченця, який не мав ні бороди, ні чуба, й дуже скоро впізнав у ньому Говінду, товариша юності, того самого Говінду, що пристав до величного Будди. Говінда постарів — і він постарів, але на його обличчі так само вгадувалися знайомі риси, і вони промовляли про ревність, про вірність, про шукання, про нерішучість. Та щойно Говінда відчув на собі погляд, розплющив очі й глянув на Сіддхартху, той зрозумів, що товариш його не впізнав. А Говінда, побачивши, що Сіддхартха не спить уже, вмить зрадів, — він вочевидь тут сидів і ждав, поки Сіддхартха прокинеться, вже давно, хоч і не знав його.

— Я спав. — промовив Сіддхартха. — А звідки ти тут узявсь?

— Ти спав, — озвався Говінда. — А спати в таких місцях, де водяться змії й никає лісова звірина, небезпечно. Я, о добродію, — один із учнів величного Гаутами Будди, Шак'ямуні. З гуртом своїх побратимів я проходив сюдою на прощу й побачив, що ти лежиш і спиш — у такому місці, де спати небезпечно. Спробував я тебе розбудити, добродію, але зрозумів, що спиш ти глибоким сном, отож я, відстав від своїх і сів коло тебе. А тоді, схоже, й сам закуняв, хоч і поклав собі охороняти твій сон. Погано я виконав свій, обов'язок, здолала мене утома. Та ось ти й прокинувсь, і я, з твого дозволу, піду наздоганяти братів.

— Дякую тобі, саман о, що постеріг мій сон, — Сіддхартха сказав, — Добрі ви люди, учні Величного. Що ж, а тепер собі йди.

— Піду я, добродію. Зоставайся здоровий.

— Дякую тобі, самано.

Вклонився Говінда шанобливо і промовив:

— Прощавай.

— Прощавай, Говіндо, — відповів Сіддхартха. Чернець зупинився.

— Даруй, о добродію, але звідки ти знаєш, як мене звати? Всміхнувся Сіддхартха.

— Я знаю тебе, о Говіндо, відтоді ще, як ти жив у батьківській хатині, як ходив до брахманської школи й брав участь у жертвоприношеннях, як ми потім пішли до саман і як потім, у гаю Джетавана, ти пристав до Величного.

— Ти — Сіддхартха! — скрикнув Говінда. — Тепер я впізнав! Просто не розумію, як я не впізнав тебе зразу. Вітаю тебе, о Сіддхартхо! Який же я радий знов тебе бачити!

— І я радий, Говіндо, знов тебе бачити. Ти постеріг мій сон, і я тобі ще раз дякую, хоч стерегти мене і не треба. Куди ж ти, о друже, йдеш?

— Йду я нікуди. Ми, ченці, поки суха пора, завше в дорозі. Весь час ми переходимо з місця на місце, живемо за законами, проповідуємо вчення, приймаємо милостиню, вирушаємо далі… Й отак споконвіку. А ти, Сіддхартхо, куди йдеш ти?

І сказав Сіддхартха:

— Я такий самий, як ти, о друже. Я також іду нікуди. Я тільки в дорозі. Я йду на прощу.

Промовив Говінда:

— Ти кажеш, що йдеш на прощу, і я тобі вірю. Одначе даруй мені, о Сіддхартхо, але на прочанина ти не схожий. Вбраний ти, як багач, на тобі черевики, як у вельможі, а чуб твій напахчений духмяною водичкою. Це чуб не прочанина, чуб не самани.

— Це ти слушно завважив, любий. Твого пильного ока не уникло ніщо. Та я й не сказав тобі, нібито я — самана. Я тільки сказав, що іду на прощу. І це таки правда: я йду на прощу.

— Йдеш на прощу… — проказав Говінда. — Але ж не багато хто ходить на прощу в такій одежі, не багато хто ходить на прощу в таких черевиках і з таким чубом… Я ходжу на прощу багато вже років, одначе такого прочанина ще не стрічав.

— Вірю тобі, о Говіндо. Та сьогодні ти стрів саме такого прочанина — в таких, черевиках, у такій одежі… Пригадай, любий друже: світ утілень минущий, минущі, безнадійно минущі у нас і одіння, і вигляд чубів, і самі чуби, і сама наша плоть… Це ти слушно завважив — одяг у мене й справді, як у багача. Вбраний я так через те, що був багачем. І чуб у мене такий, як у мирян та ласолюбців, через те, що був я одним із них.

— А тепер, о Сіддхартхо, хто ти тепер?

— Хтозна. Я не знаю цього так само, як і ти. Я в дорозі. Я був багатий, а тепер уже не багатий. І ким буду завтра — не знаю.

— Ти втратив багатство?

— Або я його втратив, або воно мене втратило. Багатство моє пропало. Швидко обертається колесо перевтілень, Говіндо. Де тепер брахман Сіддхартха? Де самана Сіддхартха? Де багач Сіддхартха? Швидко міняється те, що минуще, Говіндо, знаєш сам.

Довго дивився Говінда на товариша юності, довго і з сумнівом. А тоді уклонивсь, як вельможам вклоняються, й рушив своєю дорогою.

А Сіддхартха дививсь йому вслід і всміхався; він усе ще любив товариша — цього вірного, цього нерішучого чоловіка. Та й як було його не любити когось чи щось цієї хвилини, цієї чудовної години, після такого цілющого сну, коли всього його сповнював Ом! Саме в цьому й були всі чари, що сталось у ньому вві сні завдяки слову "Ом", — у тому, що тепер він усе любив, що його сповнило радісне, тепле почуття до всього навкруг. І саме на це (так йому нині здавалося) досі він був такий тяжко недужий — на те, що нікого й нічого не міг любити.

Сіддхартха дивився ченцеві услід і всміхавсь. Сон покріпив його, одначе тепер він знемагав від голоду — вже цілих два дні у нього не було й ріски в роті, а часи, коли він умів терпіти голод, давно минули. Сіддхартха подумав про ті часи з тугою, але водночас і з усмішкою. Тоді, пригадалось йому, він хвалився перед Камалою трьома речами, він володів трьома благородними й непереможними мистецтвами: постувати, чекати, думати. То був його скарб, його влада й сила, надійна його опора; завдяки ревним, виснажливим зусиллям опанував він у роки юності ці три мистецтва, більш нічого. І ось вони його покинули, жодне з них йому тепер не належало — ні мистецтво постувати, ні мистецтво чекати, ані мистецтво думати. Сіддхартха віддав їх за найнікчемніше, за найминущіше — за чуттєві насолоди, за безтурботне життя, за багатство. Диво дивне зробилося з ним. І тепер, схоже, тепер він справді став звичайною людиною.

Сіддхартха замислився над своїм становищем. Важко було йому думати — не хотілося, власне, зовсім, і все ж він примусив себе міркувати.

"Тепер, — думав він, — позаяк усі ці минущі і тлінні речі знов стали мені чужими, тепер я знову стою під сонцем, як стояв колись давно, ще малим хлопчиком, і нічого не маю вже, нічого не вмію, ні до чого не здатний, нічого не навчився. Диво, та й годі! Тепер, коли я вже не молодий, коли голова моя майже сива, коли й сили не ті, тепер я знов починаю спочатку, як хлопчик!" І знову Сіддхартха не втримався, щоб не всміхнутись. Так, дивна у нього доля! Літа його вже покотилися вниз, а він знову стоїть у світі порожній, і голий, і дурний. Але він через це чомусь не тужив, йому навіть неабияк хотілося зареготати — зареготати із себе, зареготати із цього чудного, безглуздого світу.

— Покотились літа мої вниз! — промовив Сіддхартха сам до себе й засміявся. І коли він сказав це, погляд його впав на річку, і він побачив, що й вода в ній котиться вниз, усе вниз і вниз, та ще й співає, не журиться. Це прийшлося йому до смаку, й він привітно всміхнувся до річки. Хіба не та сама це річка, в якій він хотів утопитись — дуже давно, сто років тому? Чи, може, то йому тільки наснилося?

"Дивно усе ж таки склалося в мене життя, — міркував Сіддхартха. — Дивними манівцями ходило воно. Змалку я не знав нічого, крім богів та жертвопринесень. Хлопцем ударився в аскетизм, поринав у роздуми, в самозаглиблення, все шукав Брахмана, вшановував вічне в Атмані. Згодом подавсь за покутниками, жив у лісах, спеку терпів і холод, учився голодувати, вчивсь умертвляти плоть. Чудовним здалось мені потім у вченні великого Будди пізнання, я відчув, як у мені навколо єдності світу пульсує, немов власне кров, знання. Але й від Будди та від великого знання я знов мусив піти. І пішов, і вчився в Камали любовних утіх, учився в Камасвамі торгувати, збивав гроші, розтринькував гроші, учився любити свою утробу, учився улещувати свій розум. Багато років я згаяв на те, щоб змарнувати дух, щоб розучитися думати, щоб забути про єдність. Чи не сталося так, що помалу, далекими манівцями блукаючи, я з чоловіка обертався на дитину, з мислителя — на звичайну людину? І все ж таки шлях цей прекрасний, все ж таки пташка у мене в грудях не вмерла. Та який це був шлях! Стільки глупств, стільки вад, стільки оман, стільки відрази, розчарувань і горя довелось подолати, аби знову стати дитиною й почати все спочатку! Але так воно й мало бути, серце моє це схвалює, очі мої цьому раді. Я мусив упасти у відчай, мусив дійти аж до безглуздішої із думок — до думки про самогубство, щоб тільки зазнати ласки, щоб знову почути Ом, щоб знову спокійно заснути й спокійно прокинутись. Щоб віднайти в собі Атмана, я мусив ставати шаленцем. Щоб знову жити, я мусив упадати в гріх. Куди ще мене заведе мій шлях? Він безглуздий, цей шлях, він петляє, а може, й кружляє колом. Та нехай веде як завгодно — я ним ітиму!"

І груди в Сіддхартхи налилися по вінця світлою радістю!

"То звідки, — допитувавсь він у власного серця, — звідки ж у тебе ця радість? Невже від отого тривалого, доброго сну, що так цілюще подіяв на мене? А чи від слова "Ом", яке я промовив? А чи від того, що я утік, і втеча моя вдалася, й нарешті я знову вільний і стою, мов дитя, просто неба? О, як же солодко відчувати себе втікачем, як солодко відчувати себе на волі! Яке чисте й п'янке тут повітря, як легко тут дихати! Там, звідки я втік, усе відгонить мазями, прянощами, вином, переситом, млявістю. Як же я ненавиджу той світ багатих, ненажер і гравців! Як я ненавидів себе за те, що так довго нидів у тому жахливому світі! Як я себе ненавидів, обкрадав, отруював, мордував, як робив сам себе старим і лихим! Ні, тепер я повік уже не подумаю, як часто думав колись, ніби Сіддхартха мудрий! Я вчинив добре, це мені до вподоби, треба себе похвалити — нарешті покладено край отій зненависті до себе, отому безглуздому й марному життю! Хвалю тебе, о Сіддхартхо! Після стількох років глупства тобі знову сяйнула розважлива думка, ти знов щось зробив, знову почув у грудях пташку й поспішив за нею!"

Отак Сіддхартха вихваляв себе, втішався собою, дослухаючись до свого шлунка, що бурчав від голоду.