Один день Івана Денисовича - Солженіцин Олександр

Раді всі в колоні. Заєча радість: мовляв, жаби ще й нас бояться.

І ось — табір. Який ранком залишили, такий він і зараз: ніч, вогні по зоні над суцільним парканом, і особливо густо горять ліхтарі пе^ ред вахтою, уся площа для шмону як сонцем залита.

Але, ще не доходячи до вахти ...

— Стій! — кричить начкар. І, віддавши автомат свій солдатові, підбігає до колони близько (їм з автоматом не велять близько). — Усі, хто праворуч стоять і дрова, в руках, — кинути дрова праворуч!

А зовні їх відкрито й несли, йому всіх видно. Одна, друга в'язочка полетіла, третя. Інші хочуть приховати дровця всередину колони, а сусіди на них:

— З-за тебе й у інших однімуть! Кидай по-доброму!

Хто арештанту головний ворог? Інший арештант. Якби арештанти один з одним не собачилися — е-ех!..

— Ру-уш! — кричить помначкар.

І пішли до вахти.

До вахти сходиться п'ять доріг, годину перед тим на них усі об'єкти тлумилися. Як по всіх цих дорогах та забудовувати вулиці, так не інакше на місці цієї вахти й пшону в майбутньому місті буде головна площа. І як тепер об'єкти з усіх кінців сунуть, так тоді демон^ страції будуть сходитися.

Наглядачі вже на вахті грілися. Виходять, упоперек дороги становляться.

— Роз-стебнути бушлати! Тілогрійки розстебнути!

І руки розводять. Обнімати збираються, шмоняючи. По боках хляпати. Ну, взагалі, як ранком.

Тепер розстібатися не страшно, додому йдемо.

Так і говорять усі — "додому".

А про другий дім за день і згадати ніколи.

Уже голову колони шмоняли, коли Шухов підійшов до Цезаря і сказав:

— Цезаре Марковичу! Я від вахти побіжу відразу до посилочної і займу чергу.

Повернув Цезар до Шухова вуса литі, чорні, а зараз білі знизу:

— Пощо ж, Іване Денисовичу, займати? Може, й посилки не буде.

— Ну, а не буде — мені яка шкода? Десять хвилин почекаю, не прийдете — я й до бараку.

(Сам Шухов думає: не Цезар, так, може, хто інший прийде, кому місце продати в черзі).

Видно, занудьгував Цезар за посилкою:

— Ну, гаразд, Іване Денисовичу, біжи, займай. Десять хвилин чекай, не більше.

А вже шмон от-от доходить. Сьогодні від шмону ховати Шухову нічого, підходить без ляку. Розстебнув бушлат, не поспішаючи, і тілогрійку теж розсупонив під брезентовим паском.

І хоч нічого за собою забороненого він не пам'ятав сьогодні, але пильність восьми років сидіння увійшла в звичку. І він засунув руку в кишеню на колінах штанів — перевірити, чи там порожньо, як він і тямив добре.

Але там була пилочка, шматок пилочки! Пилочка, яку він по-ха— зяйськи підняв сьогодні серед робочої зони і зовсім не збирався приносити її в табір.

Він не збирався її приносити, а тепер, коли вже доніс, — кидати шкода було вкрай! Бож її відгострити на маленький ножик — чи на шевський лад, чи на кравецький!

Якби він думав її приносити, він би придумав добре і як заховати. А тепер лишалося лише два ряди перед ним, і ось уже перша з цих п'яток відокремилася й пішла на шмон.

І треба було скоріше вітру вирішити: чи, криючись останньою п'яткою, непомітно кинути її на сніг (де її услід знайдуть, але не знатимуть чия), чи нести.

За пилочку цю могли дати десять діб карцера, якби визнали її ножем.

Але шевський ножик був заробітком, був хлібом!

Кидати було шкода.

І Шухов запхнув її у ватяну рукавицю.

Тут скомандували прийти на шмон наступній п'ятці.

І на повному світлі їх лишилося останніх троє: Сенька, Шухов і хлопець з 32-ї, що бігав за молдованином.

І з-за того, що їх було троє, а наглядачів стояло проти них п'ять, можна було зловчитися — вибирати, до кого з двох правих підійти. Шухов обрав не молодого, червонощокого, а сивовусого старого. Старий'був, звичайно, досвідчений і легко знайшов би, якби захотів, але тому що він був старий, йому служба повинна була вже надокучити гірше смердючої сірки.

А тим часом Шухов обидві рукавиці, з пилочкою й порожню, зняв з рук, схопив їх в одну (рукавицю порожню вперед вистобурчивши), в ту ж руку схопив і вірьовочку-підперезалку, тілогрійку розстебнув геть усю, поли бушлата й тілогрійки догідливо підхопив угору (ніколи він не був такий послужливий на пшоні, а зараз хотів показати, що він відкритий весь — на, бери мене!) — і за командою пішов до сивовусого.

Сивовусий наглядач обляпав Шухов а по боках і спині, по наколінній кишені зверху ляпнув — нема нічого, пром'яв у руках поли тілогрійки й бушлата, теж нема, і, вже відпускаючи, для певности зм'яв у руці ще виставлену рукавицю Шухова — порожню.

Наглядач рукавицю стис, а Шухова всередині кліщами стисло. Ще один такий стиск по другій рукавиці — і він горів у карцер на триста грамів у день, і гаряча їжа тільки на третій день. Відразу він уявив, як ослабне там, виголодніє, і трудно йому буде повернутися у той жилавий, не голодний і не насичений стан, як зараз.

І тут же він гостро, поривно помолився в душі: "Господи! Спаси! Не дай мені карцера!"

І всі ці думки пронеслися в ньому, тільки поки: наглядач першу рукавицю зм'яв і переніс руку, щоб так само зм'яти другу, задню (він зм'яв би їх за раз двома руками, якби Шухов тримав рукавиці в різних руках, а не в одній). Але тут стало чути, як старший на пшоні, поспішаючи скоріше звільнитися, крикнув конвоєві:

— Ну, підводь мехзавод!

І сивовусий наглядач, замість щоб узятися за другу рукавицю Шухова, махнув рукою — проходь, мовляв. І відпустив.

Шухов побіг доганяти своїх. Вони були вже вишнуровані по п'ять між двома дерев'яними перекладинами, подібними на конов'язь базарну, що творила ніби кошару для колони. Біг він легко, землі не чуючи, і не помолився ще раз, із вдячністю, бо ніколи було, та вже й не до речі

Конвой, що вів їх колону, весь тепер відійшов набік, звільняючи місце для конвою мехзаводу, і чекав тільки свого начальника. Дрова всі, кинені їх колоною до шмону, конвоїри зібрали собі, а дрова, одібрані на самому шмоні наглядачами, зібрані були в купу при вахті.

Місяць викочувався все вище, у білій світлій ночі відстоювався мороз.

Начальник конвою, ідучи на вахту, щоб там йому розписку повернули за чотириста шістдесят три голови, поговорив з Пряхою, помічником Волкового, і той крикнув:

— Ка — чотириста шістдесят!

Молдованин;, що сховався в гущу колони, зідхнув і вийшов до праі— вої перекладини. Він усе ще тримав схилено голову, увібрану в плечі.

— Іди сюди! — показав йому Пряха навколо конов'язі.

Молдованин обійшов. І наказано йому було руки взяти назад і

стояти тут.

Значить, будуть ліпити йому спробу втечі. У БУР візьмуть.

Не доходячи до брами, справа і зліва за кошарою, стали два вах— тири;, брама в три чоловіки заввишки одчинилася повільно, і почулася команда:

— Роз-зберися по п'ять! ("Відійди від брами" тут зайве: кожна брама завжди всередину зони відкривається, щоб як зеки й натовпом із середини на неї наваляться, не могли висадити). Перша! Друга! Третя !..

От саме на цьому вечірньому перерахункові, через таборову браму повертаючися, зек за весь день найбільш обвітрений, вимерзлий, виголоджений — і ополоник гарячого рідкого вечірнього борщу для нього зараз, як дощ у сушу, — разом втягне він його чисто весь. Цей ополоник для нього зараз дорожчий волі, дорожчий усього життя минулого і всього майбутнього життя.

Входячи крізь таборову браму, зеки, як воїни з походу, — дзвінкі, ковані, розмашисті — роз-дайсь!

Придуркові від штабного бараку дивитися на вал зеків, що входять — страшно.

От саме з цього перерахунку, вперше з того часу, як у півсьомої ранку дано дзвінок на розвід, зек робиться вільною людиною. Пройшли велику браму зони, пройшли малу браму передзонника, по лінійці ще поміж двома драбинами пройшли — і тепер, розсипалися хто куди.

Хто куди, а бригадирів нарядчик ловить:

— Бригадири! В ППЧ!

Шухов кинувся повз БУР, між бараками — і в посилочну. А Цезар пішов, себе не принижуючи, розмірено, у другий бік, де навколо стовпа, як у мурашнику, а на стовпі була прибита диктова дощечка і на ній олівцем хемічним написані всі, кому сьогодні посилка.

На папері в таборі пишуть менше, а більше — на дикті. Воно якось твердіше, певніше — на дошці. На ній і вертухаї і нарядчики рахунок головам ведуть. А завтра зшкреби — і знову пиши. Ощадність.

Хто в зоні лишається, ще й так шісткують: прочитають на дощечці, кому посилка, зустрічають його тут, на лінійці, відразу й нумер кажуть. Багато не багато, а цигарочку й такому дадуть.

Добіг Шухов до посилочної — при бараці прибудова, а до тієї прибудови ще тамбур приліпили. Тамбур зовні без дверей, вільно холод ходить, — а в ньому все ж ніби обжито, усе ж під дахом.

У тамбурі черга уздовж стіни загнулася. Зайняв Шухов. Чоловіка п'ятнадцять попереду, це більше години;, якраз до відбою. А вже хто з тецівської колони пішов на списки! дивитися, ті за Шуховим будуть. І мехзаводські всі. їм за посилкою чи не в другий раз приходити, завтра зранку.

Стоять у черзі з торбинками, мішечками. Там, за дверима (сам Шухов у цьому таборі ще ні разу не одержував, але з розмов), відкривають скриньку посилочну сокиркою, наглядач усе своїми руками виймає, переглядає. Що розріже, що переломить, що промацає, пересипле. Як рідина яка, у банках скляних або бляшаних, відкриють і виливають тобі, хоч руки підставляй, хоч рушник туткою. А банок не віддають,, чогось бояться. Як щось з пирогів, з солодощів щось вигадливіше чи ковбаса, рибка, наглядач і відкусить. (А задерись спробуй — зараз причепиться, що заборонене, а що не належить — і не видасть. З наглядача починаючи, хто посилку одержує, мусить давати, давати й давати). А коли посилку скінчать шмоняти, знову ж і скриньки посилкової не віддають, а змітай собі все в торбинку, хоч у полу бушлатну — і забирайся, наступний. Так запаморочать іншого, що й забуде, що на лаві. За цим не повертайся. Нема.

Тут у черзі почув Шухов і новину: неділі знову не буде на цьому тижні, знову зажилюють неділю. Так він і чекав, і всі чекали так: як п'ять неділь на місяць,, то три дають, а дві на роботу гонять. Так він і чекав, а почув — повернуло всю душу, перекривило: недільки ж кровної кому не шкода? Ну, та правильно в черзі кажуть: вихідний і в зоні притоптати вміють, щонебудь вигадають — або лазню прибудовувати, або стіну городити, щоб проходу не було, або розчистку двору. А то зміну матраців, витрушування, та блощиць морити на ва— гонках.