Сага про Форсайтів - Голсуорсі Джон

Він не пригадував жодного випадку, щоб хтось із них розсердився; між ними не було жодного примирення, бо не було ні одної сварки; ні одної відвертої щирої розмови, навіть тоді, коли померла мати Джоллі. Нічого, крім напівіронічної приязні. Він страшенно боявся попасти в полон якого-небудь почуття, втратити свою свободу й обмежити синову.

Тільки присутність Айріні давала йому розраду, проте затьмарену дедалі гострішим відчуттям того, як розривається він між нею та сином. Із Джоллі його пов'язувало почуття безперервності традицій і громадські переконання, які глибоко надихали його і в юності, й тоді, коли син учився в школі та університеті,— віра в те, що сподівання, які син та батько покладали один на одного, ніколи не будуть зраджені. З Айріні його пов'язував потяг до краси та природи. І йому здавалося, що він дедалі менше розуміє, який із цих зв'язків сильніший. З такого заціпеніння почуттів його грубо пробудив одного дня якийсь молодик, котрий перестрів Джоліона саме тоді, коли він зібрався йти до Річмонда. Цей молодик, дивно знайомий з лиця, вів велосипед і, підійшовши до Джоліона, ледь усміхнувся:

— Містер Джоліон Форсайт? Дякую!

Тицьнувши Джоліонові в руку конверта, він сів на велосипед і поїхав. Спантеличений Джоліон розпечатав його.

"Палата заповітів і розлучень. Форсайт проти Форсайт і Форсайта". Слідом за відчуттям сорому й огиди виникла негайна реакція: "Ось саме те, чого ти бажаєш, а тобі ще й не до вподоби!" Мабуть, вона теж одержала такого листа, тож треба зараз же побачитися з нею. Простуючи до Річмонда, він обмірковував становище. Чудернацька все-таки справа. Хай там що говориться в святому письмі про серце, одначе, щоб удовольнити закон, самого жадання замало. На суді вони б могли легко спростувати звинувачення або принаймні спробували б це зробити з чистим сумлінням. Але сама думка про це обурила Джоліона. Якщо він і не був її коханцем насправді, то був ним у мріях і знав, що вона згодна належати йому. Це сказало її обличчя. Ні, він не перебільшував її почуття. Вона вже пережила своє велике кохання, і, пам'ятаючи про свій вік, він не сподівався, що в неї спалахне таке почуття до нього. Але вона довіряє йому, прихильна до нього й, певна річ, відчуває, що він буде їй другом і захисником. Звичайно, вона не схоче, щоб він спростовував звинувачення, знаючи, як він її обожнює! Дяка богові, їй не властива та безглузда англійська моральність, яка відмовляється від щастя заради того, щоб відмовитися! Вона радо скористається нагодою звільнитись — після того, як сімнадцять років була похована живцем! Що ж до пересудів, то їх уже однаково не уникнути! Хоч вони й захищатимуться в суді, все одно про них піде слава. Джоліон міркував так, як має міркувати кожен Форсайт, коли його особисте життя опинилося під загрозою: якщо він має потрапити на шибеницю, то вже хоча б не через дрібницю! Більше того, свідчити під присягою, що вони не зробили жодного руху, не сказали жодного слова, котрі можна витлумачити, як вияв кохання, здавалося йому куди ганебнішим, аніж мовчки визнати себе винними в перелюбстві,— набагато ганебнішим, враховуючи його почуття, і так само тяжким і болісним для його дітей. Думка про те, що йому доведеться виправдовуватися перед суддею і дванадцятьма англійськими обивателями, пояснювати їм, що зустрічі в Парижі й прогулянки в Річмонд-парку були цілком невинні,— завдавала йому невимовного жаху. Брутальність і лицемірство цієї процедури; ймовірність того, що їм не повірять, змальована його уявою картина — вона, яку він вважав втіленням Природи й Краси, стоїть перед цими підозріливими завидющими очима,— все це здавалося йому страшенно гидким. Ні, ні! Спростовувати звинувачення — це тільки розважити лондонську публіку й підвищити тираж газет. У тисячу разів краще прийняти те, що посилає Сомс і боги!

"До того ж,— думав він, бажаючи бути цілком чесним,— хтозна, чи довго зміг би я терпіти таке становище навіть заради свого сина? В кожному разі, принаймні вона зможе звільнити свою шию з зашморгу". Заглиблений у ці думки, він майже не помічав важкої задухи. Небо затяглося хмарами, зробилося багряним, помережилось білими пасмами. Коли він входив у парк, важка краплина грозового дощу впала в куряву на дорозі й залишила на ній маленький, схожий на зірочку слід. "Оце маєш!— подумав він.— Уже гримить! Сподіваюся, вона не вийшла мені назустріч; зараз буде злива!" Але тієї ж хвилини він побачив Айріні, що підходила до брами. "Треба нам тікати до Робін-Гіла",— подумав він.

Гроза пройшла над Полтрі о четвертій годині, й клерки в усіх конторах вітали її як бажаний перепочинок. Сомс саме пив чай, коли йому принесли листа:

"Шановний сер!

Форсайт проти Форсайт і Форсайта

Відповідно до Ваших настанов, раді повідомити Вас, що сьогодні ми вручили особисто повідомлення відповідачці й співвідповідачеві в цій справі у Річмонді й Робін-Гілі.

Щиро Ваші Лікмен і Лейвер"

Кілька хвилин Сомс непорушно дивився на листа. Відколи він дав ці розпорядження, йому постійно доводилося тамувати бажання скасувати їх. Така скандальна, така ганебна історія! Та й свідчення — принаймні ті, які довели до його відома,— здавалися йому аж ніяк не переконливими: в кожному разі, він дедалі менше вірив, що ті двоє справді винні. Але судовий позов безумовно підштовхне їх зробити фатальний крок, і ця думка завдавала йому невимовного болю. Цей нікчема здобуде її кохання, тим часом як він, Сомс, дістав відкоша! Чи не запізно! Тепер, коли його позов привів їх до тями, чи немає в нього якогось засобу їх роз'єднати? "Але якщо я не почну діяти відразу,— думав він,— то потім буде запізно, бо вони вже попереджені. Мабуть, треба побачитися з ним; треба поїхати до нього".

І, охоплений нервовим збудженням, він послав по "новомодний" таксомотор. Можливо, йому доведеться довго розшукувати цього суб'єкта, і лихий їх знає, що вони там надумалися після такого струсу! "Якби я належав до тих дурнів, які полюбляють театральні ефекти,— подумав він,— то, мабуть, узяв би з собою батіг чи пістолет абощо". Замість цього він узяв пачку паперів із справи "Маджені проти Вейка", збираючись прочитати їх дорогою. Він навіть не розгорнув їх, сидячи непорушно, підстрибуючи й похитуючись на сидінні, не помічаючи ні того, що йому дме в потилицю, ні запаху бензину. Він буде поводитися незалежно від поведінки того суб'єкта; головне — тримати себе в руках!

Коли він під'їхав до мосту Патні, Лондон уже почав вивергати юрми робочого люду; мурашник розповзався на всі боки. Скільки їх, тих мурашок, і кожна бореться за своє місце під сонцем, повсякчас ризикуючи, що її затопчуть у цій великій тисняві! І, мабуть, уперше в житті Сомс подумав: "Якби я схотів, то міг би втекти від усього цього! Мені-то що: я можу махнути на все рукою, жити, як мені до вподоби, тішитися життям! Ні! Людина не може ні з того ні з сього зректися звичного способу життя, оселитися десь на півдні Італії, розкидатися грішми, втратити репутацію, створювану десятками років. Суть людського життя полягає в тому, що людина набула і що прагне набути. Тільки дурні міркують інакше — дурні, соціалісти та розпусники!"

Таксомотор, набираючи швидкості, мчав повз заміські вілли. "Мабуть, не менше п'ятнадцяти миль за годину!— подумав Сомс.— Тепер люди будуть оселятися за містом". І він замислився над тим, як це позначиться на тих ділянках Лондона, що ними володіє його батько,— він сам ніколи не вкладав у це своїх грошей, остуджуючи свій азарт гравця купівлею картин. А машина мчала вперед, з'їжджаючи з гори повз Вімблдонську луку. Ці переговори! Звичайно, людина в п'ятдесят два роки, маючи дорослих дітей і посідаючи певне місце в суспільстві, не зважиться ризикувати своєю репутацією. "Він не схоче зганьбити своєї родини,— думав він.— Він любив свого батька так само, як я люблю свого, а вони були брати. Ця жінка всіх призводить до лиха — що в ній такого? І досі не можу збагнути". Таксомотор звернув на дорогу, що йшла понад лісом, і Сомс почув, як кує пізня зозуля,— чи не вперше цього року. Вони саме проїздили повз те місце, яке Сомс вибрав був для свого дому і яке так безцеремонно забракував Босіні, запропонувавши інше,— те, яке вибрав він сам. Сомс витяг хусточку й почав витирати обличчя й руки, глибоко вдихаючи повітря, щоб заспокоїтися. "Тримай себе в руках,—думав він.— Ну ж бо, тримай себе в руках!"

Автомобіль повернув на алею, яка могла б належати йому, і назустріч їм залунала музика. Він забув про його дочок.

— Можливо, я зразу ж повернусь,— сказав він шоферові,— а може, й затримаюся на деякий час.

І він подзвонив.

Йдучи слідом за покоївкою у вітальню, Сомс заспокоював себе думкою, що зустріч буде не така напружена завдяки присутності Джун або Голлі — тієї з них, хто там грає,— і він був страшенно вражений, побачивши Айріні й Джоліона: вона грала на фортепіано, а він слухав, сидячи в кріслі. Обоє зразу ж підвелися. Кров ударила Сомсові в голову — і вся його рішучість керуватися тими чи іншими настановами розуму зразу щезла безслідно. На обличчі його проступив похмурий вираз його суворих предків-фермерів, що жили біля моря покоління за поколінням аж до Пишного Доссета.

— Чудово!— мовив він.

Йому відповів тихий голос того суб'єкта:

— Тут не місце. Будь ласка, ходімо до кабінету.

І вони обоє пройшли повз нього за портьєру. В невеликій кімнаті, куди він зайшов слідом за ними, Айріні стала біля відчиненого вікна, а "нікчема" поряд із нею біля великого крісла. Сомс щосили грюкнув дверима, і той грюкіт нагадав йому давно минулий день, коли він багато років тому зачинив двері перед Джоліоном — зачинив перед ним двері, щоб той не втручався в його справи.

— Ну, то що ви можете сказати на своє виправдання?— мовив він.

У "нікчеми" вистачило зухвальства посміхнутися.

— Те, що ми одержали сьогодні, позбавило вас права запитувати. Мабуть, ви будете раді звільнити свою шию із зашморгу.

— Он як!— сказав Сомс— Ви так гадаєте? Я приїхав заявити вам, що розлучуся з нею, використовуючи всі можливості зганьбити вас обох, якщо ви не заприсягнетеся, що віднині припините всякі зустрічі.

Він здивувався, що говорить так гладенько, бо у нього плуталося в голові, а руки тремтіли.