Мобі Дік - Мелвілл Герман

Ті, держачись за снасть однісю рукою, другою нетерпляче махали; ті, прислонюючи долонею очі від сліпучого сонця, сиділи на самих кінцях рей. На всіх щоглах умить виріс урожай смертних плодів, готових і дозрілих для своєї долі. Ох! Як вони поривалися розшукати в тій безкраїй синяві єдине, що могло згубити їх!

— Чого ви не гукаєте? Хіба не бачите його? — крикнув Ахав, коли минуло кілька хвилин після першого крику, а на щоглах мовчали. — Підніміть мене нагору. Дозорці помилилися: Мобі Дік не міг пустити один струмінь, а потім зникнути.

Так воно й було: в гарячковій нетерплячці марсові взяли за фонтан кита щось зовсім інше, як стало очевидно дуже скоро: бо тільки-но Ахав опинився нагорі, тільки-но линву закріпили на фальшборті, як він задав тон хорові, від якого повітря затремтіло, наче від рушничного залпу. Тріумфальне "ура" з тридцяти дублених горлянок пролунало над "Пекводом", коли менше ніж за милю попереду — багато ближче, ніж той уявний фонтан, що його побачили марсові, — Мобі Дік сам, у плоті, злетів над водою. Цього разу Білий Кит виявив свою присутність не спокійним лінивим фонтаном, не мирними струменями з отого таємничого джерела на його голові, а куди чудеснішим і дивовижнішим феноменом вискакування з води. Виринаючи з якнайбільшою швидкістю зі страшних глибин, кашалот вискакує в прозору повітряну стихію всім своїм величезним тілом і збиває цілу гору сліпучо-білої піни, яку можна помітити часом миль за сім, а то й далі. В таку мить збурені, роздерті хвилі здаються його гривою; і такий стрибок інколи означає виклик.

— Он! Он! Вискочив! Вискочив! — такий крик пролунав, коли Білий Кит у своїй нестримній браваді злетів над водою, наче лосось. Несподівано з’явившись на тлі синьої рівнини моря, вирізняючись іще яскравіше на ще синішому небокраї, та піна, що він збив, ота хмара бризок на якусь мить зависла, нестерпно-сліпуча, ніби льодовик у горах, тоді помалу почала опадати, а блиск її пригасав і пригасав, сповиваючись імлою, ніби запоною дощу.

— Еге, вискоч востаннє до сонця, Мобі Діку! — закричав Ахав. — Твоя година настала, гарпун уже напоготові! Вниз, усі вниз! Один зостанься на фок-щоглі! Човни! Спускайте!

Щоб не гаяти часу, спускаючись по мотузяних щаблях вант, матроси, немов падучі зорі, ковзали на палубу по окремих бакштагах і фалах; і Ахава, хоч і не так блискавично, а все ж досить швидко спустили зі щогли.

— Лаштуй човни! — закричав він, тільки-но діставшись до свого вельбота — запасного, підготовленого ще звечора. — Містере Старбак, "Пеквода" лишаю на вас! Держіться не дуже близько від вельботів, але й не дуже далеко! Ну, човни на воду!

Немовби прагнучи швидше нагнати на людей страху, цього разу Мобі Дік вирішив напасти першим: повернувся й поплив назустріч трьом вельботам. Ахавів човен плив посередині, і він, щоб підбадьорити свою команду, сказав, що нападе на кита прямо в лоб. Китобої часом роблять так: адже своїм бічним зором кит не може бачити вельбота зблизька, коли той просто перед ним. Та перше ніж човни встигли підпливти на таку відстань — ще поки всі вони були видні йому так само виразно, як три щогли "Пеквода", — Білий Кит, розігнавшися до шаленої швидкості, блискавично кинувся на них із широко роззявленою пащею, молотячи воду хвостом і сиплючи нищівні удари на обидва боки. Він не зважав на гарпуни, що летіли в нього з усіх човнів, і наче був поглинутий єдиним наміром: знищити ті човни до останньої дощечки. Але китобої, вправно маневруючи, немов добре виїжджені коні на бойовищі, досі щоразу уникали його нападів, хоч інколи насилу-насилу. І весь час нелюдський бойовий клич Ахава глушив, рвав на клапті всі інші голоси.

Та кінець кінцем Мобі Дік, кидаючись то туди, то сюди, так заплутав, попереплутував, позав’язував вузлами гарпунні линви з усіх трьох вельботів, що вони, вкоротившись від того, самі попідтягали вельботи до вгороджених у нього гарпунів. Тим часом кит на хвильку відплив трохи вбік, ніби перепочиваючи й готуючись до нового наскоку, ще жахливішого. Вхопившись за цю нагоду, Ахав спершу попустив трохи свою линву, а тоді почав швидко вибирати й смикати, сподіваючись таким способом виплутати її, коли раптом перед ним зринуло щось незрівнянно страшніше навіть, за роззявлену зубату пащу акули.

До, самого носа Ахавового човна неухильно підтягувалося кілька гарпунів і списів, погнутих, покручених, обснованих плутаниною линв, — клубок, наїжачений вістрями та борідками. Ахавові лишалося тільки одне. Вхопивши вельботний ніж, він з величезним ризиком дотягся рукою до того сталевого їжака, що виблискував на сонці й розсипав бризки… просунув руку всередину його… крізь нього… вхопив линву з другого боку його, підтяг до себе, передав передньому весляреві, а тоді, двічі перетнувши її ножем при самому носовому жолобку, кинув підхоплену в’язку сталевих вістрів у море. Небезпеку було усунуто. Ту саму мить Білий Кит раптово рвонувся в плутанину інших линв, з нездоланною силою підтяг обплутані дужче вельботи Фласка й Стаба до свого хвоста, вдарив їх один об один, мов дві шкаралупки, що попали в бурун прибою, а тоді пірнув і зник у кипучому вирі. Ще кілька хвилин танцювали в тій водоверті запашні кедрові тріски, ніби тертий мускатний горіх — у вазі, в якій колотять пунш.

Ще веслярі з обох вельботів плавали в тому крутіжі, тягнучись руками до весел, кадобів для линв та інших плавучих предметів, ще трохи осторонь малий Фласк підскакував на хвилях, наче корок, задираючи вгору ноги, щоб уникнути страшних акулячих зубів, а Стаб з усього духу репетував, щоб хтось виловив його ополоником, а капітан, що вчасно обтяв свою линву, спрямовував човна в той вир — рятувати кого вдасться з того клубка тисячі одночасних небезпек, — та раптом Ахавів вельбот, досі неушкоджений, неначе хтось смикнув до неба за невидимі нитки. То Мобі Дік своїм широким лобом ударив його під днище й підкинув високо вгору. Кілька разів перекинувшись у повітрі, вельбот упав на воду догори кілем, і Ахавові та його веслярам довелось виборсуватися з-під нього, наче тюленям із прибережного грота.

А кит, з розгону вихопившись на поверхню, по інерції відплив трохи далі від осереддя тієї руїни, якої він наробив. Хвилинку він лежав нерухомо, спиною до людей, і лише повільно поводив лопатями хвоста по поверхні води. Тільки-но доторкнувшись до весла, чи уламка дошки, чи бодай найменшої скіпки з розбитого вельбота, хвіст кита смикався вгору і скісно ляскав по воді. Та незабаром, ніби пересвідчившись, що роботу зроблено добре, Мобі Дік посунув уперед, розтинаючи хвилі зморшкуватим лобом.

Упевнено, рівномірно, як досвідчений мандрівник, поплив він далі, в завітряний бік, а за ним волоклися переплутані линви.

Як і напередодні, з "Пеквода" пильно стежили за всім ходом сутички і знову поквапились на поміч китобоям. Спустили човен, повиловлювали з води людей, кадоби, весла, все, що можна було виловити, і підняли на палубу. Де в кого з матросів було звихнуте плече, або зап’ясток, або щиколотка, гарпуни й списи погнуті, линви позаплутувані так, що й не розплутаєш, човни й весла потрощені. Але не загинув начебто ніхто — і ніхто не скалічився тяжко. Як Федаллаха вчора, так сьогодні Ахава знайшли на розтрощеній половині його власного вельбота: він похмуро чіплявся за неї й держався на воді досить легко. Цього разу він уже не був такий знеможений, як напередодні.

Та коли йому допомогли піднятись на палубу, до нього прикипіли всі погляди, бо він не став на ноги, а повис на плечі Старбака, що перший приспів йому на поміч. Капітанова кістяна нога відломилася, лишився тільки куций гострий уламок.

— Так, так, Старбак, дуже приємно часом зіпертися хоч би на когось. Шкода, що старому Ахавові досі так рідко траплялось це робити!

— Це залізна рихва не витримала, сер, — сказав тесля, підходячи. — Я зробив ногу як слід.

— Але, сподіваюся, всі кістки у вас цілі, сер? — зі щирим співчуттям спитав Стаб.

— Де ж цілі! Адже оця розлетілась на скалки! Хіба не бачиш? Та хоч кістка й поламана, а старий Ахав цілісінький. Правда, ця мертва кістка, що я втратив, була мені так само рідна, як і кожна з моїх живих кісток. Але ні Білий Кит, ні жодна в світі людина, ні сам сатана не можуть хоч би зачепити справжнє, неприступне єство старого Ахава. Хіба ж є такий лот, що дістав би дно отут, під нами? Хіба є така щогла, щоб дряпнула оту покрівлю, що над нами? Гей, на марсі! Куди він поплив?

— Прямо за вітром, сер!

— Ну, тоді стерно на вітер і розгортайте знову вітрила. Діставайте решту запасних човнів і споряджайте їх! Містере Старбак, зберіть вельботні команди!

— Дайте спершу довести вас до фальшборту, сер.

— Ох! Ох! Як мене коле цей уламок! Проклята доля! Щоб такому непереможному в душі капітанові дістався такий нікчемний помічник!

— Пробачте, сер?

— Та це я про своє тіло, не про тебе. Дай мені якийсь ціпок — о, оцей надломлений спис згодиться. Перерахуй людей. Щось я його не бачу. Невже! Не може бути! Його нема? Швидше! Скликай усіх!

Здогад капітанів справдився. Перевіривши команду, виявили, що нема Федаллаха.

— Парс! — вигукнув Стаб. — Мабуть, його захопило…

— Чума на тебе! Гайда всі на щогли, вниз, до каюти, до кубрика… знайдіть його! Він не пропав! Не міг пропасти!

Та скоро всі вернулися до капітана доповідати, що парса нема ніде.

— Справді, сер, — сказав Стаб. — Його заплутало вашою линвою — я, здається, бачив, як його волокло…

— Моєю линвою! Моєю линвою? Пропав? Пропав? Що означає це мале слівце?.. Який похоронний дзвін звучить у ньому, що старий Ахав увесь дрижить, ніби це він — дзвіниця? А гарпун? Розкидайте оте сміття — там він? Бачите? Отой скований тут, на кораблі, для Білого Кита… ні, ні, ні… який же я дуреньї Оця сама рука його кинула! Він у кита в боці! Гей, на марсах! Не спускайте його з очей! Хутчіше всім готувати човни! Позбирайте весла… Гарпунники! Гарпуни, гарпуни! Підтягніть бом-брамселі вище… Тугіше всі шкоти! Гей, стерничий! Добре тримай курс! Я десять разів обпливу всю земну кулю… Я наскрізь її пронижу, але вб’ю його!

— Великий боже! Явись нам хоч на одну мить! — заволав Старбак. — Ніколи, ніколи ти його не добудеш, старий! Ради Христа, не треба більше цієї погоні! Це ж гірше, ніж пекельна мана! Два дні гонитви, двічі вельботи розтрощено на тріски, твою власну ногу вдруге вирвано з-під тебе, твоя лиха тінь загинула — всі добрі ангели товпляться круг тебе, остерігаючи, — чого ж ти ще хочеш? Чи ми маємо ганятися за цим проклятим китом, поки він потопить усіх нас до останнього? Кому це треба, щоб він затяг нас на дно морське? Чи, може, в саме пекло? О! О! Це безбожність і блюзнірство — й далі переслідувати його!

— Старбак, останнім часом мене якось дивно вабить до тебе — відтоді як ми обидва побачили… ну, ти сам знаєш, що ми побачили в очах один у одного.