Чужинець на чужій землі - Гайнлайн Роберт

Замість цього він хильнув якоїсь рідини зі склянки й вимкнув світло біля ліжка.

Але заснув не одразу. Приємна розмова з Пат, здавалося, розбудила його й дала полегшення. Він все ще не спав, коли прийшла Доун.

Він вигукнув:

— Хто там?

— Доун[94].

— Світанок ще не настав — зараз лише... О...

— Так, Джубал. Це я.

— Прокляття, я думав, що зачинив двері на засув. Дитинко, виходь звідси... Гей! Злізь з мого ліжка, негіднице!

— Так, Джубале. Злізу. Але спочатку хочу тобі дещо сказати.

— Що?

— Я дуже давно люблю тебе. Майже так сам давно, як і Джилл.

— Що ж, дуже добре. А тепер досить верзти дурниці; забирай звідси свій гарненький задок.

— Я так і зроблю, Джубале, — смиренно промовила вона. — Але я хочу, щоб ти спочатку дещо почув. Щось про жінок.

— Я не хочу слухати цього зараз. Розкажи мені вранці.

— Зараз, Джубале.

Він зітхнув.

— Говори. Але залишайся там, де й стоїш.

— Джубале... Мій любий брате. Чоловіки надто багато уваги приділяють тому, як ми, жінки, виглядаємо. Тож ми намагаємося бути вродливими — бо це чеснота. Я раніше була стриптизеркою, — ти це знаєш. Це також була чеснота: дозволяти чоловікам насолоджуватися моєю красою, отримувати насолоду від того, ким я для них була. Я вважала власною заслугою те, що я могла їм дати саме те, що їм було потрібно.

Але, Джубале, жінки — це не чоловіки. Ми цінуємо те, ким людина є насправді. Інколи ми ставимо безглузді запитання, — наприклад: "Він багатий?", або — "Чи подбає він про моїх дітей і чи буде для них хорошим батьком?" А інколи жінки думають і так: "А він добрий?" Чи він — такий, яким є ти, Джубале. Це і є та краса, яку ми в вас бачимо, — і вона відрізняється від краси, яку ви бачите в нас. Ти прекрасний, Джубале.

— О Господи!

— Думаю, що ти говориш правильно. Ти є Бог, і я є Бог. І ти мені потрібен. Пропоную тобі воду. Чи розділиш ти зі мною воду і чи зблизишся зі мною?

— Гм... Послухай, крихітко, — якщо ти розумієш, що пропонуєш...

— Ти ґрокнув, Джубале. Щоб розділити разом все, що в нас є. Самих себе.

— Думаю, так. Моя люба, у тебе було безліч можливостей розділити це... Проте... Сам я... Що ж, Доун, ти на кілька років спізнилась. Мені й справді шкода, повір. Дякую. Велике спасибі. Тепер йди і дозволь старій людині поспати.

— Ти поспиш, коли очікування наповниться. Джубале... Я не можу позичити тобі сил. Та я ґрокаю, що це і непотрібно.

(Чорт забирай, це й справді було не потрібно!)

— Ні, Доун. Дякую, люба.

Вона стала на коліна і вклонилася йому.

— Тоді лише одне слово. Джилл говорила мені, що коли ти сперечатимешся, щоб я заплакала. Мені відпустити сльози на твої груди? І розділити воду в такий спосіб?

— Завтра я відлупцюю Джилл різкою!

— Так, Джубале. Я починаю плакати, — вона не створила ані звуку, але вже через секунду чи дві тепла, велика сльоза впала йому на груди, а за нею полилися й інші, одна за одною... І ще одна... І ще. Доун майже нечутно схлипувала.

Джубал вилаявся й потягнувся до неї... І підкорився неминучому.

Розділ 36

Джубал прокинувся бадьорим і щасливим. Він відчував, що добре відпочив — і що почувається перед сніданком краще, ніж будь-коли. Впродовж більш ніж тривалого часу він намагався впоратися з цим зазвичай темним періодом в житті — між прокиданням і першою чашкою кави, — втішаючи себе думкою про те, що завтра, можливо, стане легше.

Цього ранку Джубал впіймав себе на тому, що насвистує — і що в нього це дуже погано виходить. Він помітив це, замовк — а потім забув і засвистів знову. Він побачив своє відображення у дзеркалі, іронічно гмикнув, а потім широко посміхнувся:

— Ти невиправно старий розпусник. І тебе будь-коли можуть відправити на бійню.

Він помітив на грудях сиву волосину, висмикнув її та, не надто переймаючись безліччю інших, не менш сивих, продовжив готувати своє обличчя до зустрічі зі світом.

Коли він вийшов з кімнати, біля дверей стояла Джилл. Випадковість? Ні, він більше не вірив у жодні "збіги обставин" у цьому ménàge[95]. Тут все працювало злагоджено, мов запрограмоване комп'ютером. Вона кинулась просто йому в обійми.

— Джубале... О, ми так тебе любимо! Ти є Бог.

Він повернув їй поцілунок з такою ж теплотою, яку отримав, ґрокнувши, що було б лицемірним цього не зробити, — і усвідомив, що поцілунки Джилл, без сумніву, відрізняються від поцілунків Доун, проте це можна радше відчути, аніж сформулювати.

Через якийсь час він відсторонився, однак не відпустив її.

— Ти, маленька Мессаліна[96]... Адже це ти все це підлаштувала!

— Джубале, любий... Ти був прекрасний!

— Гм... Як, у біса, ти знаєш, на що я був здатний?

Вона невинно глянула на нього.

— Ну, Джубале, я в цьому не сумнівалася ще відколи ми з Майком вперше оселилися в твоєму домі. Бачиш, уже навіть тоді, коли Майк впадав у транс, він міг бачити все, що його оточувало, навіть на досить великій відстані, — а інколи дивився на тебе, щоб поставити питання чи щоб дізнатися, чи ти ще не спиш.

— Але я спав сам! Завжди.

— Так, любий. Проте я мала на увазі не зовсім це. Пам'ятаєш, — мені завжди доводилося пояснювати Майку те, чого він не розумів.

— Ррррр! — він вирішив не розпитувати далі. — Все одно, тобі не слід було все це влаштовувати.

— Я ґрокаю, що ти говориш не те, що відчуваєш у твоєму серці, Джубале... І ти ґрокаєш, що я говорю правильно. Ти був нам потрібен тут, у Гнізді. Повністю й до кінця. Ми потребували тебе. Оскільки твоїми чеснотами є сором'язливість і стриманість, ми зробили все, що могли, щоб привітати тебе, при цьому не образивши. І ми не образили тебе, якщо я правильно ґрокаю.

— Хто це "ми"?

— Це було повне Розділення з усім Гніздом, як ти ґрокаєш, — і ти був там. Майк призупинив усі свої справи, щоб він там не робив, прокинувся... І ґрокнув з тобою, і тримав нас усіх разом.

Джубал поспіхом відкинув питання й стосовно цього також.

— Виходить, Майк нарешті прокинувся? Це тому твої очі так сяють?

— Лише частково. Звичайно, ми завжди у захваті, коли Майк не в трансі: для нас це радість... Але він ніколи насправді не йде від нас. Джубале, я ґрокаю, що ти ще не ґрокнув повноти нашого шляху Розділення води. Та очікування наповниться. Спочатку й Майк цього не ґрокав, — він думав, що це лише спосіб оживлення яєць, як на Марсі.

— Що ж... Головна мета — очевидна: це діти. Тому така поведінка з такою людиною, як я, — безглузда: у мене немає ні наміру, ні бажання робити щось, що може призвести до розмноження.

Вона похитала головою.

— Діти — це очевидний результат... Але зовсім не основна мета. Діти надають значення майбутньому, і це — велика чеснота. Проте лише три, чи чотири, чи десять разів у житті жінки в ній може поселитися дитина — із тисяч разів, коли вона може поділитися собою. Ось це головна мета того, що ми можемо робити так часто, але потребували б так рідко, якби це було лише для розмноження. Це розділення та зближення — завжди і назавжди. Джубале, Майк ґрокнув це, тому що на Марсі дві речі — оживлення яєць та зближення — цілковито роз'єднані... А ще він ґрокнув, що наш спосіб — найкращий. Яке ж це щастя — народитися не марсіанином... Бути людиною... І жінкою!

Він пильно на неї подивився.

— Дитино, ти вагітна?

— Так, Джубале. Я нарешті ґрокнула, що очікування закінчилося, і я стала вільна. Більшості з Гнізда не потрібно було чекати — але ми з Доун були дуже зайняті. Та коли ми ґрокнули, що наближається ця крива перетину, я ґрокнула, що після неї буде очікування, — і, як ти бачиш, так і сталося. Майк не відбудує Храм за одну ніч; тому верховним жрицям не потрібно поспішати з народженням дитини. Очікування завжди наповнюється.

З цієї пишномовної мішанини Джубал виділив основний факт, або впевненість Джилл щодо можливого факту. Що ж, у неї, без сумніву, було вдосталь можливостей. Він вирішив простежити за цим й спробувати забрати її додому, якщо це буде можливо. Надлюдські методи Майка були дуже гарними, — але також не зайве мати найкраще сучасне обладнання та техніку під рукою. Він не мав наміру допускати, щоб у Джилл виникла еклампсія[97] чи сталося щось подібне. Навіть якщо йому доведеться бути грубим з дітьми.

Його цікавили й інші можливості, проте він вирішив про них не згадувати.

— Де Доун? І Майк? Здається, тут дуже тихо.

Ніхто не йшов коридором, у якому вони стояли, не було чутно й голосів... Але оте дивне відчуття щасливого очікування було навіть сильніше, ніж минулого вечора. Він очікував на повне звільнення від напруження після церемонії — до якої, ймовірно, сам приєднався, не знаючи про це. Проте це місце здавалося напруженішим, ніж будь-коли раніше. Це несподівано нагадало йому про те, що він відчував ще маленьким хлопчиком, коли чекав на свій перший цирковий парад, коли хтось вигукнув: "Йдуть слони!" Джубал тоді жалкував про те, що, якби він був трохи вищим, то міг би побачити слонів, які йшли повз захоплений натовп. Ось тільки тут не було натовпу.

— Доун попросила передати від неї поцілунок; вона буде зайнята впродовж наступних трьох годин, — чи щось близько того. І Майк теж зайнятий: він знову впав у транс.

— Ага.

— Не говори так розчаровано; він скоро звільниться, бо докладає всіх зусиль, щоб звільнитися задля тебе. Дюк протягом всієї ночі шукав швидкісні записувачі, які ми використовуємо для словника. Зараз у нас заняття групи, що записує марсіанські фонетичні символи; коли Майк закінчить заняття, він зможе прийти. Доун щойно почала диктувати; я закінчила першу лекцію й вийшла привітатися з тобою... Але маю повернутися, щоб наповнитися останньою частиною роботи, — тож мене не буде трохи довше, ніж Доун. А ось і поцілунок від неї — бо перший був від мене.

Вона обняла Джубала за шию й знову жадібно притиснулася до його вуст, врешті-решт промовивши:

— Господи! Чому ми чекали так довго?.. Я прощаюся ненадовго!

Джубал зустрів ще кількох людей у великій їдальні. Дюк підняв очі, посміхнувся, помахав йому й знову почав щось наминати. Він не був схожий на людину, що не спала всю ніч, — хоча і це було не так, бо він не спав аж дві ночі.

Беккі Віззі, що сиділа поряд з Дюком, озирнулася, побачила його і радісно вигукнула:

— Привіт, старий розпуснику! — схопила його за вухо, потягла вниз й прошепотіла:

— Я все знаю. Але чому тебе не було поруч, щоб втішити мене, коли помер професор? — і вона додала вже гучніше:

— Сідай біля мене, і ми принесемо тобі поїсти, поки ти розповідатимеш, про які такі витівки писав останнім часом.

— Хвилинку, Беккі, — Джубал обійшов стіл.

— Привіт, Шкіпере.