Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана - Войнович Володимир

Пам'ятаю, сиділи ми раз за обідом, і саме дали нам компот...

— Невже й компот дають? — зацікавлено запитав голова.

— Це де який начальник. Один голодом морить, а інший, коли хоче, щоб план виконували, і нагодує тебе, і одягне тепліше, тільки працюй сумлінно.

— Є, значить, і добрі начальники? — з надією перепитав голова і посунув до Жарова пачку цигарок "Делі".

— Пали. Ну, а як там в розумінні масових заходів?

— Цього скільки завгодно,— сказав Льоша.— Кіно, самодіяльність, лазня раз на десять днів. Самодіяльність краща, ніж у нас в місті. Там у нас був один народний артист, два заслужених, а звичайних я й не рахував. Узагалі люду грамотного сидить...— Льоша стишив голос,— без ліку. Був у нас один академік. Десятку дали. Хотів зіпсувати кремлівські куранти, щоб вони на всю країну неточний час показували.

— Та ну? — голова недовірливо поглянув на Льошу.

— Оце тобі й ну. Шкідництва, сцажу тобі, Іване Трохимовичу, в нас повно. Ось, приміром, ти палиш цигарки, оці — "Делі", а і в них шкідництво.

— Та облиш ти,— сказав голова, але цигарку з рота витяг і поглянув на неї з підозрою.— Яке ж тут може бути шкідництво? Отруєні, чи що?

— Гірше,— переконливо сказав Льоша.— Оце можеш ти мені розшифрувати слово "Делі"?

— Що ж тут розшифровувати? "Делі" значить Делі. Місто є таке в Індії.

— Ех,— зітхнув Льоша,— а ще грамотний. Та коли хочеш знати, то по літерах "Делі" — це значить Дави Економічно Ленінський Інтернаціонал.

— Тихіше ти,— сказав голова і позирнув на двері.— Це, знаєш, нас із тобою не обходить. Ти мені краще щодо побутових умов поясни.

Потім до кабінету, не дочекавшись своєї черги, ввійшов Микола Курзов. Уранці йому треба було їхати на лісозаготівлю, і він просив голову виписати йому два кілограми м'яса, аби взяти з собою.

— Завтра прийдеш,— сказав голова.

— Як же завтра,— сказав Микола.— Завтра мені вдосвіта рушати на поїзд.

— Нічого, вирушиш післязавтра. Я довідку дам, що затримав тебе.

Він підождав, доки за Миколою зачиняться двері, і нетерпляче обернувся до Льоші:

— Гайда, розповідай далі.

Баба Дуня, яка відробляла мінімум трудоднів, чергуючи біля продуктового складу, бачила, що в вікні голови світло не гасло до години ночі.

Голова все розпитував Льошу про умови життя в таборі, і за Льошиною оповіддю виходило, що життя там не таке вже страшне. Працюють по дев'ять годин, а тут йому доводиться крутитися від зорі до зорі, годують тричі на день, а тут не щодня і двічі встигаєш поїсти. Кіно він уже з півроку не бачив.

Прощаючись, він пообіцяв Льоші пристойну роботу.

— Підеш поки що пастухом,— сказав він.— Пастимеш громадську худобу. Оплата, сам знаєш, п'ятнадцять карбованців з господаря і від колгоспу п'ятдесят соток за день, їжа — по домівках. Тиждень в одних, тиждень в інших. Попрацюєш пастухом, придивишся, далі, може, підшукаємо щось пристойніше.

Того дня голова повернувся додому в доброму настрої.

Він погладив по голівках дітей, навіть сказав щось ніжне дружині, від чого та, не звикши до чоловікової ласки, вийшла в сіни й трохи сплакнула.

Витерши сльози, вона внесла з льоху глечик холодного молока. Іван Тимофійович випив майже весь глечик, роздягнувся й ліг. Та йому довго ще не спалося. Він зітхав і перевертався, згадуючи до дрібниць розповіді Льоші Жарова. Але згодом утома взяла своє, і він стулив обважнілі повіки. "І там люди живуть",— подумав він, засинаючи.

13

— Земля має форму кулі,— пояснив якось Чойкіну Гладишев.— Вона постійно обертається довкола Сонця і довкола власної осі. Ми не відчуваємо цього обертання, бо самі обертаємося разом із Землею.

Про те, що Земля обертається, Чонкін чував і раніше. Не пам'ятав від кого саме, але від когось чув. Він тільки не міг зрозуміти, як на ній тримаються люди і чому не виливається вода.

Минав третій тиждень перебування Чонкіна в Красному, а з частини, де він служив, не було ні слуху ні духу. В нього вже продірявився черевик, а ніхто не їхав, ніхто не летів, ніхто не давав вказівок, як бути далі. Чонкін, звичайно, не знав, що лист в частину, якого він оддав Нюрі, вона не відправила. Сподіваючись, що начальство забуло про існування Чонкіна, і не бажаючи нагадувати про нього навіть ціною сухого пайка, вона кілька днів носила цього листа у своїй брезентовій сумці, а далі потай од Івана спалила.

Тим часом у світі відбувалися події, які безпосередньо ні Нюри, ні Чонкіна не стосувалися.

14 червня у ставці Гітлера відбулася нарада по остаточному уточненню останніх деталей плану "Барбаросса".

Ні Чонкін, ні Нюра ніякого уявлення про цей план не мали. У них були свої клопоти, які їм здавалися ближчими. Нюра, наприклад, за останні дні зовсім змарніла на обличчі, облізла, ніби кішка, і ледве ногами ступала. Хоча лягали вони рано, Чонкініи спати не давав, будив по кілька разів на ніч для свого вдоволення, та ще й удень, ледве вона, стомлена, поріг переступить, він кидався на неї, як голодний звір, і тягнув до ліжка, не даючи сумку скинути з плеча. Вже вона часом ховалася од нього на сіннику чи в курнику, але він і там її напосідав, і не було ніякого порятунку. Вона й Нінці Курзовій скаржилася, а та з неї тільки сміялася, потай заздрячи, бо її Миколу і раз на тиждень підбити на це було не так-то просто.

Але цього самого дня, коли вточнявся план "Барбаросса", між Нюрою і Чонкіним сталося непорозуміння, та таке, що й казати незручно.

Діло було надвечір, Нюра, повернувшись з району, рознісши пошту і піддавшись Чонкіну двічі, прибирала в хаті, а він, щоб їй не заважати, вийшов із сокирою надвір і заходився лагодити паркан. Поправить стовпчик, одійде з примруженим оком, погляне і тішиться сам із себе: ось, мовляв, який майстер—хоч за що візьмусь, все в руках горить.

А Нюра мимохідь позирне у вікно і теж вдоволена. Відтоді, як з'явився Іван, у господарстві поступово настав лад. І піч не димить, і двері зачиняються, і коса клепана й гострена. Навіть така дрібниця, як залізко, щоб ноги від болота відчищати, а й те хіба б з'явилося без чоловіка?

Хороший чоловік чи кепський, надовго чи ненадовго, а все-таки свій. І приємно не тільки те, що він тобі по господарству допоможе, а потім спати з тобою ляже, приємне саме усвідомлення того, що він є, приємно сказати подрузі чи сусідці випадкове: "Мій учора дах перекривав, та вітром прохопило, простудився трохи, довелося молоком гарячим відпоювати". Або навіть і так: "Мій як очі заллє, так одразу за кочергу чи рогачі і давай гамселити, що під руку трапиться, тарілки вдома цілої не зосталося". Ось начебто й скарга, а насправді, ні, хвалькуватість. Адже не скажеш про нього, що паровоза винайшов чи атомне ядро розщепив, а хоча б щось скоїв, виявив себе, і на цьому спасибі. Мій! Часом трапиться такий, що й дивитися ні на що: кривий, горбатий, гроші пропиває, дружину і дітей товче до смерті. Здавалося б, навіщо він їй такий потрібен? Кинула б його,та й годі, а от не кидає.

Мій! Чи хороший, чи кепський, а все ж не твій, а її. Мій!

Глипне Нюра у віконце, замислиться. Чи ж довго живуть разом, а вона вже до нього прив'язалася, серцем присохла. А чи ж варто? Чи ж не прийдеться невдовзі по живому одри-вати? Невже знову час настане такий — прийдеш додому, а вдома чотири стіни, хоч з тією говори, хоч з цією — жодна тобі не відповість.

Чонкін підрівняв останній кутовий стовпчик, відступив з сокирою на два кроки. Гаразд начебто, рівно. Всадив у стовпчик сокиру, дістав з кишені маслянку з махоркою, газетку, закадив, постукав у віконце:

— Чуєш, Нюрко' ти давай прибирай скоріше, зараз прийду, покачаємось.

— Відчепися, чортяко,— з ласкавою грубістю обізвалася Нюра.— Скільки можна?

— А скільки завгодно,— пояснив Чонкін.— Якби ти не сердилася, то я хоч би цілу добу.

Нюра тільки рукою махнула. Іван одійшов від вікна, замислився про своє майбутнє життя, а коли почув біля себе чийсь голос, навіть злякався, здригнувся від несподіванки.

— Армієць, запалити знайдеться?

Він звів очі і побачив поруч себе Плечового. Плечовий повертався з рибної ловлі. В одній руці він тримав вудочку, в другій прутик з нанизаними на ньому дрібними рибками. Рибок було штук десять. Чонкін знову дістав махорку з газетою і, простягши Плечовому, запитав:

— Ну, як рибка ловиться?

Плечовий приставив вудочку до паркану, затис прут з рибою під пахвою і, скручуючи самокрутку, сказав неохоче:

— Яка там нині ловитва? Це нещастя одне, а не риба. Котові оддам, хай жере. Раніше, бувало, щуки на блешню ловилися отакі,— він припалив од Іванової цигарки і, доторкнувшись правою рукою лівого плеча, витяг ліву руку, показуючи, які саме були щуки.— А нині щуку тут удень зі свічкою не знайдеш. Карасі їх, чи що, пожерли. А ти що, з Нюркою живеш? — змінив він ні з того ні з сього тему розмови.

— Ага, з Нюркою,— погодився Іван.

— І після служби думаєш з нею зоставатися? — допитувався Плечовий.

— Не вирішив іще,— замислено сказав Іван, не знаючи, чи варто довіряти свої сумніви малознайомій людині.— Взагалі, звичайно, Нюрка — жінка проворна і вдатна із себе, та я теж ще молодий, роздивитися треба спершу що й до чого, а потім уже й заводити по закону сім'ю.

— А навіщо тобі роздивлятися? — сказав Плечовий.— Женися, та й край. У Нюрки все ж таки своя хата і своя корова. Та де ж ти ще таке знайдеш?

— Так-то воно, так...

— Ось я тобі й кажу — одружуйся. Нюрка — жінка дуже хороша, атож, тобі про неї ніхто поганого не скаже. Вона он скільки жила сама, проте ніколи ні з ким не тягалася, і чоловіка в неї зроду не було. Тільки з Борком одним і жила, атож.

— З яким Борком? — насторожився Іван.

— З яким Борком? А з кабаном її,— охоче пояснив Плечовий.

Чонкін від несподіванки вдавився димом, закашлявся, пожбурив цигарку на землю і розтоптав її каблуком.

— Облиш дивачити,— сказав він сердито.— Якого ще такого кабана вигадав?

Плечовий поглянув на нього голубими очима.

— А що я тобі сказав? Тут нічого такого й немає. Відома річ, жінка самотня, а їй теж треба, атож. І сам зваж — йому вже, в обід сто літ, а вона його різати не хоче, а чому? Та як же його заріжеш, коли, бувало, вона в ліжко, а він до неї. Накриються ковдрою і лежать, як чоловік з жінкою. А так кого хоч на селі спитай, і тобі кожен скаже: краще від Нюр-ки нікого не знайти.

Задоволений справленим враженням, Плечовий взяв вудочку і неквапно пішов далі, попихкуючи цигаркою, а Чон "кін довго ще стояв з одвислою нижньою щелепою, проводжаючи Плечового розгубленим поглядом і не знаючи, як ставитися до щойно почутої новини.

Нюра, підіткнувши спідницю, мила в хаті підлогу.