Тіні в раю - Ремарк Еріх Марія

Перші громадяни світу в одностроях.

І чому я не міг стати частиною цього? Чому я мав вічно належати до людей без роду і племені, які, затинаючись, вичавлюють із себе найпростіші фрази англійською, в яких шалено стугонить серце, коли вони піднімаються сходами чи в ліфтах до кабінетів, а там переходять із однієї кімнати в іншу, де їх терплять, але не люблять, і які полюбили цю країну тільки тому, що їх тут так довго терпіли? Я стояв перед тютюновою крамницею фірми "Дангілл". Люльки з коричневого дерева — символи респектабельного міщанства та надійності — матово виблискували на вітрині, обіцяючи вишуканий спокій і сповнені неквапних розмов вечори, ночі, коли від чоловічого волосся пахне медом, ромом та дорогим тютюном, а поряд, у ванній кімнаті, тихо плюскається пухка жінка, готуючи себе до ночі на просторому ліжку. Як це все не схоже на цигарки в Європі, що їх докурювали мало не до кінця і швидко гасили, ці французькі "Ґолуаз" із запахом страху, а не спокою та затишку.

"Перетворююся на огидного сентиментального бовдура, — подумав я. — Як же це жалюгідно! Чи я став одним із незчисленних Агасферів, які тужать за домашнім вогнищем та вишитими капцями? За спертими, обридлими і безрадісними буднями й заяложеним відчуттям нудьги міщанського життя?"

Я рішуче розвернувся і пішов геть від магазинів на П'ятій авеню. Простував на захід і, пройшовши алею з шахраями та бурлескними театрами, опинився на вулицях, де люди мовчки сиділи на високих сходах перед своїми будинками, діти пурхали, як брудні білі метелики, перед вузькими будинками з коричневого каменю, дорослі здавалися змученими, але не надто заклопотаними, якщо, звісно ж, можна довіряти всеохопним захисним сутінкам.

"Мені потрібна жінка, — думав я, наближаючись до готелю "Ройбен". — Жінка, дурна сміхотлива самка з фарбованим жовтим волоссям та пружними сідницями; жінка, яка нічого не тямить і яку цікавить лише, чи достатньо в мене з собою грошей, а потім — пляшка каліфорнійського бургундського, змішаного з дешевим ромом, і ніч у її квартирі, щоб тільки не повертатися у цей готель, хоча б не сьогодні, хоча б не цієї ночі". Але де мені знайти таку жінку, дівчину, повію? Це тобі не Париж, і я вже знав, яка тут високоморальна нью-йоркська поліція, надто щодо бідних людей, — повії тут не прогулюються вулицями, не мають особливих прикмет — парасольок чи велетенських сумок, — тут є лише телефонні номери, але їх потрібно знати, до того ж це забирає час.

— Феліксе, добрий вечір, — привітався я. — А Мелікова ще нема?

— Сьогодні субота, — відповів Фелікс. — Моя зміна.

Правильно. Субота, тільки її ще бракувало. Я геть про це забув.

А завтра настане ще й беззмістовна довга неділя — мені стало страшно. У номері ще було трохи горілки. Можливо, ще й кілька таблеток снодійного. Мимоволі я згадав товстого Рауля. Ще вчора ввечері я насміхався з нього. Тепер я почувався так само.

— Міс Петровна теж запитувала щойно про пана Мелікова, — недбало зронив Фелікс.

— Вона вже пішла?

— Не думаю. Вона ще хотіла трохи почекати.

Наташа Петровна йшла мені назустріч тьмяно освітленим плюшевим вестибюлем. "Сподіваюся, вона не плакатиме", — подумав я і знову здивувався, яка ж вона висока.

— Ви знову до фотографа? — запитав я.

Вона кивнула:

— Хотіла випити чарку горілки, але Владіміра Івановіча сьогодні нема. Забула, що в нього вихідний.

— У мене є горілка, — швидко сказав я, — можу принести пляшку.

— Та не варто. У фотографа повно випивки. Я тільки хотіла тут трохи посидіти.

— Я принесу. За хвилину буду.

Побіг сходами, відчинив двері номера. Пляшка вилискувала на підвіконні. Не роззираючись, ухопив пляшку і дві чарки. Вже біля дверей окинув поглядом кімнату. Нічого й нікого не було. Ні привидів, ні духів. Ліжко блідо світилося в темряві. Я струснув головою і пішов униз.

Наташа Петровна була якась інакша, ніж завше: спокійніша і більш схожа, на американку. У її хрипкому голосі вчувався акцент, але радше французький, ніж російський, — наскільки я міг про це судити. Голову вона обмотала фіолетовою шовковою шаллю у вигляді тюрбана. Пояснила:

— Заради зачіски. Сьогодні ми фотографуємо вечірні сукні.

— Чому вам подобається тут бувати? — запитав я.

— Бо люблю готелі. Тут не нудно. Люди приходять і йдуть. Вітаються і прощаються. Це найкращі моменти в житті.

— Ви так вважаєте?

— Принаймні, не найнудніші. А все, що відбувається між ними… — Вона нетерпляче махнула рукою. — Щоправда, всі великі готелі — справді нуднезні. Там кожен щосили приховує свої емоції. Здається, що в повітрі витає дух пригод, але по-справжньому його не видно.

— А тут видно?

— Так, більше. Тут люди дають волю своїм почуттям. Я теж. — Вона розсміялася. — Та ви й самі бачили. До того ж мені подобається Владімір Івановіч. Він схожий на росіян.

— Хіба він не росіянин?

— Чех. Але він уже змінив купу національностей. Селище, де він народився, спершу було російське, а після 1919 року — чеське. Потім його окупували нацисти і воно стало німецьке. Тепер скидається на те, що знову буде або російське, або чеське. Чи, може, американське? — Вона засміялася і підвелася. — Мені треба йти.

Якусь мить провагавшись, запропонувала:

— А чому б вам не скласти мені компанію? Ви вже маєте якісь плани на вечір?

— Та ні. А хіба мене фотограф не витурить?

— Нікі? Дивна думка! Там купа народу. Одним більше, одним менше — нічого не змінить. Там завжди є кілька росіян. І всі вони — трохи богема.

Я зрозумів, чому вона мене запросила. Хотіла спокутувати свою поведінку в перші хвилини знайомства. Та й не було в мене великого бажання туди йти — що я там забув? Але сьогодні ввечері я б погодився на будь-що, тільки щоб не залишатися у готелі. На відміну від Наташі Петровни, я не вважав готель місцем для пригод. Особливо цієї ночі.

— Поїдемо на таксі? — спитав я перед виходом.

Вона засміялася.

— У готелі "Ройбен" не беруть таксі. Це я ще пам'ятаю. До того ж тут недалеко. І такий прекрасний вечір! Нью-йоркські ночі! Ні, я не змогла б жити за містом. А ви?

— Я цього не знаю.

— Ніколи про це не думали?

— Ні, ніколи, — зізнався я. — Хіба мав час на такі розкішні думки? Я завжди радів, що досі живий.

— Тоді на вас чекає ще багато цікавого, — відповіла Наташа Петровна.

Вона йшла проти людського потоку, схожа на вузький вітрильник; її профіль під фіолетовим тюрбаном нагадував ростру на носі корабля, яка долає морські хвилі та спокійно височіє над водяними просторами; оббризкана піною фігура, що самовіддано торує свій шлях. Ішла швидко, широкими кроками, аж спідниця здавалася їй завузька. Не дріботіла і дихала на повні груди. Мені спало на думку, що в Америці я вперше йду поруч із жінкою. І усвідомлюю це.

Її зустріли, як дитя, яке довго десь пропадало. Півдюжини людей в освітленій софітами велетенській голій кімнаті, обставленій білими пересувними ширмами. Фотограф і ще двоє чоловіків обійняли і поцілували Наташу, клаптики розмов перетворилися на жваве базікання, час від часу відрекомендовували й мене, хтось роздавав горілку, віскі та цигарки, а потім я раптом опинився в якомусь кріслі, осторонь від усієї метушні — про мене забули.

Зате переді мною розгорнулася не бачена досі картинка. Розпаковували велетенські картонні коробки з сукнями, несли їх за ширми, а тоді приносили назад. Почалися палкі суперечки, з чого починати фотосесію. Крім Наташі Петровни там були ще дві манекенниці, блондинка і брюнетка, дуже вродливі, у сріблястих черевичках на високих підборах.

— Спершу пальта, — заявила енергійна дама.

— Ні, спочатку вечірні сукні, — запротестував фотограф, світловолосий худорлявий чоловік із золотим ланцюжком на зап'ясті. — Інакше вони зімнуться.

— Та їх же не потрібно вдягати під пальта. А плащі маємо повернути якнайшвидше. Особливо — хутряні манто. Фірма вже чекає на них.

— Добре! Почнемо з хутра!

Потім розгорілася чергова дискусія, як саме потрібно фотографувати. Я вслухався, але нічого не міг уторопати. Радісне збудження та запал, із яким кожен наполягав на своєму, нагадували сценічну постановку. Я так само уявляв собі "Сон літньої ночі" чи музичну комедію у стилі рококо, скажімо "Кавалер троянд" або фарс Нестроя. Але тут усі все сприймали серйозно. Говорили схвильовано та пристрасно, тому все, що відбувалося, дивовижним чином нагадувало балет і здавалося цілком нереальним. Здавалося, будь-якої миті під звук валторни сюди ввірветься Оберон! Раптом хтось скерував усі прожектори на білу ширму, до неї притягли і велетенську вазу зі штучними дельфініями. Вийшла манекенниця у сріблястих черевичках на високих підборах і в хутряному бежевому манто. Директриса модного ательє кинулася обсмикувати й розгладжувати її; два софіти, що мали підсвічувати знизу, теж спалахнули, а жінка застигла на місці, немов під прицілом.

— Добре! — крикнув Нікі. — Ще раз, darling.

Я відкинувся на спинку крісла. Як же добре, що прийшов сюди. Кращого годі було й придумати.

— А тепер — Наташа, — пролунав чийсь голос. — У каракулевій шубі.

Вона виникла там геть несподівано, закутана в чорну блискучу шубку і міцно стоячи на ногах; волосся прикрашало щось на кшталт берета з такого самого тонкого лискучого хутра.

— Ідеально! — крикнув Нікі. — Стій, як стоїш!

Він прогнав директрису, яка хотіла щось поправити:

— Не треба. Потім ми зробимо ще кілька фотографій. А зараз уникнемо штучних поз.

Бічні софіти відшукали маленьке обличчя. Очі світилися небесною блакиттю і в яскравому світлі, що лилося зусібіч, сяяли, наче зорі.

— Увага! — вигукнув Нікі.

Наташа Петровна не завмерла, як дві її попередниці. Вона просто стояла, не рухаючись, як і до того, начебто це був її природній стан.

— Добре, — сказав Нікі. — А тепер розкрий поли!

Вона розгорнула шубу, наче метелик крила. Мить тому вдяганка здавалася дуже вузькою, насправді ж поли з величезним запасом находили одна на одну. Під ними я побачив біло-сіру картату підкладку.

— Так і тримай! — гукнув Нікі. — Ти схожа на метелика "Павичеве око". Молодець!

— Вам тут подобається? — спитав хтось поруч.

Це був блідий темноволосий чоловік із темними, немов вишні, очима, які дивно поблискували.

— Страшенно, — відповів я щиро.

— У нас тепер, звісно, немає моделей від Баленсьяґи та решти славетних французьких кутюр'є.