Круглянський міст - Биков Василь

Побіч на колінах стояв Данило й підкладав у багаття гілки.

— Тож так! — завершив розмову Бритвін. — Ми підемо, а ти посидиш біля вогню. Як розвидніє, тоді поїдеш. Пойняв? Не раніше. А що не спав, то завтра виспишся.

— Мені вранці молоко на сепаратор везти.

— Встигнеш з молоком своїм, — сказав Бритвін, підвернувши палкою багаття, з якого шаснув миготливий рій іскор.

Полум'я добре розгорілося, на прогалині стало видно, дим у тиші стовпом валив угору і барвистою хмарою зникав у нічному небі. Бритвін відсунувся. Раптом, ніби щось згадавши, він підхопився.

— Слухай, а куди ти молоко возиш?

— У містечко, куди ж іще! — 3 неприхованим незадоволенням сказав хлопець, і Стьопка подумав, що поліцаїв синок, здається, з характером.

— У Кругляни?

— Ну.

Бритвін замовк, якось значущо поглянув на хлопця, потім на Данила. Той, відвалившись на бік, нерухомо позирав на вогонь.

— Через міст їздиш?

— Через міст. А як же.

— Ага! І вчора возив?

— Возив. Пізно приїхали тільки. Партизани постового забили, то не пускали довго.

— Так-так, — сказав Бритвін і всівся зручніше, притримуючи на плечі ватника. — А що ж у них, охорона стоїть?

— Раніше не було, а тепер стоять. Двоє поліцейських із Круглян.

— Ти диви! Все знає. Молодець! А ну йди ближче. Сідай-но, грійся.

Хлопець неспішно зайшов із того боку багаття і опустився навпочіпки. Данило, мабуть, зацікавлений новими обставинами, підвівся й сів рівно, загородивши вогонь. Через прогалину до Стьопки розляглася його широка тінь, у могилі не стало видно нічого, і Стьопка став на коліна, щоб зручніше було колупати. Він уже не дивився туди, лише слухав.

— Отак. Сушися. Також мокрий. Як тебе зовуть?

— Митя.

— Дмитро, значить. Хороше ім'я. У мене був друг Дмитро. То, кажеш, партизани поліцая забили?

— Еге. Ввечері підкралися й застрелили. Ровба його прізвище. До війни в маслопромі працював.

Деручи в могилці корені, Стьопка скромно порадів: це вже його робота. Дивно тільки, як удалося попасти: навіть не дуже цілився. Після такої звістки стало зрозуміло, чому не наздоганяли: либонь, теж витягували з-під мосту забитого й упустили його з Маслаковим.

— Так-так, — щось пожвавлено міркував Бритвін. — Бачу, ти хлопець гарний. Мабуть, ми тебе візьмемо. Тільки... — він не договорив і повернувся на другий бік. — Даниле, ану, по секрету!

Обидва вони піднялися від вогнища і, гойдаючи на кущах полохливі тіні, ступили кілька кроків до ями. Стьопка випростався, переводячи дух, Бритвін торкнув за рукав Данила.

— Ти казав про тол. Це де?

Данило переступив чоботами, невесело подивився в хмизняк.

— Був. А чи є зараз...

— Це де? У Фроловщині?

— Так.

— Слухай, треба підскочити.

Не відповідаючи, Данило гучно висякався в траву, старанно витер п'ятірнею ніс і бороду.

— Так темно ж. А там болото, лихо на нього. Та й не знаю, чи швагер той дома, — почав він понурим, глухим голосом, який завжди у нього свідчив про небажання. Бритвін, однак, урвав:

— Нічого! Сідай на коня і скачи.

Вони повернулися до багаття, в якому тепер зосереджено порпався Митя. Данило на ходу гучніше вже сказав:

— Так той... у мене ж., обріз бісів!

— Бери гвинтаря!

— Що гвинтар! Автомат якби. Товкачу!

— Навіщо автомат? Хай з гвинтівкою їде, — хмуро сказав Степан.

Бритвін суворо:

— Дай автомат!

Стьопка з силою ввігнав у землю тесак і тихо вилаявся: більш за все на світі йому не хотілося тепер віддавати автомат. Але наказ Бритвіна прозвучав так категорично, що хлопець утримався від суперечки і підняв з-під вільшини колишній маслаковський ПКШ.

Бритвін з нетерпінням підганяв Данила:

— І давай, скачи. На це тобі дві години. Фроловщина недалеко, я знаю.

Данило, однак, усе щось порпався, явно не поспішаючи на завдання, до якого в нього, схоже, не дуже лежала душа.

— Кожух мокрий... Коли б ви дали ватник.

— На. На і ватник, — рішуче шарпонув його з пліч Бритвін.

— Тільки не марудь.

З мовчазною зосередженістю Данило вдягнувся, взяв на краю прогалини коня і, натужно тягнучи його за повід, поліз наверх.

11

Бритвін більше не сів до вогнища, біля якого тепер господарював Митя, а постояв на прогалині і, коли тупіт коня стих, підійшов до Степана.

— Ну, довго тут колупатися будеш?

Хлопець випростався — могилка була ще мілкувата, йому до пояса, але Бритвін, прикинувши, визначив:

— Досить! Давай закопувати.

Так і сказав. Не "ховати" чи "хоронити", а "закопувати". І саме від цього слова Стьопці знову стало не по собі, ніби тим самим колишній ротний зневажив Маслакова. Хлопець помовчав, міркуючи, що, мабуть, варто б ще поглибити: земля тут суха і нетверда. Струмок куди нижче. Але Бритвін підійшов до небіжчика.

— Давай сюди! Дмитре, ану підмогни!

Митя зі слухняною готовністю скочив од вогню, але зразу ж, зрозумівши, що від нього буде потрібно, в хмурній нерішучості спинився віддалік. Стьопка видерся з ями.

— Стривайте! Що ж, так і закопувати?.. Він витер об траву тесак і, огледівшись у миготливому присмерку, підійшов до молодої ялинки, гілля якої стирчало з темряви на прогалину.

За хвилину Стьопка зібрав ув оберемок лапки, які хутко наламав, і знову скочив у яму. Тут було тісно й незручно, але, притоптуючи в пітьмі, Стьопка так-сяк вистелив лапками дно. Потім, затискаючи в собі дуже зміцнілий наостанку жаль, із кількох лапок злагодив узвишшя під голову — ніби готував Маслакову постіль. І справді, постіль назавжди, на вічний сон.

— Ну, готово там? — не терпілося Бритвіну. — Давай усі сюди.

Затим одкинув мокрий Данилів кожух, і вдвох зі Стьопкою вони взяли під пахви небіжчика.

— Дмитре, бери за ноги! — розпоряджався Бритвін. Митя обхопив дві босі ступні ніг.

— Взяли!

Маслаков, здається, ще поважчав: утрьох вони ледве підняли його прогнуте в попереку, ще не заклякле тіло й тяжко потупали до могили. Там, грузнучи чоботами в свіжій землі, постали вдовж вузької щілини-ями і почали опускати. Це було незручно, важке тіло намагалося висковзнути в яму. Стьопка притримував його за студену, не дуже гнучку вже руку. Опускаючи, перебрав пальцями до кисті, по-давнішому перев'язаної брудним бинтом і, вхопившися за неї, аж сполохався: здалося — завдав болю. Зразу ж зрозумів марність свого сполоху, але за перев'язану долоню більше не взявся — укляк на піску, опускав тіло все нижче, аж поки не відчув, що воно м'яко лягло на пружинисті лапки.

— Ну от! — випростався Бритвін. Давай загортати!

— Підождіть!

Нагнувшись у чорну пащу могили, Стьопка водноруч позапиху— вав туди решту ялинових гілок, накрив найбільш обличчя небіжчика, і вони з незрозумілим полегшенням стали дружно горнути землю. Стьопка гріб руками, Бритвін чоботом, Митя, також уклякши, обіруч вигрібав із трави рештки накопаної землі. Вогнище вже догоряло, ледь-ледь світячи по чагарниках дрібними язичками вогню.

— Ну, так! Закінчуй, а ми в огонь підкладемо, — витираючи об траву руки, сказав Бритвін. — Дмитре, ану пошукай десь дровець!

Митя зразу ж подався нагору, а Стьопка тим часом завершив могилку.

На галявині стало пусто й тихо, вона ніби попросторішала тепер без коня, без Маслакова, з невеличким вогнищем на краю, біля схилу. Зробивши все, що можна було зробити стосовно до мертвого, Стьопка відчув себе таким одиноким, таким нещасним— непотрібним на цьому світі, як, мабуть, не відчував ніколи. Єдине, що тут ще вабило його, було багаттячко; хлопець підійшов до Бритвіна.

— Що, до ранку тут побудемо?

— Побудемо.

— А потім?

— А потім спробуємо гримнути, — сказав Бритвін, стоячи навпочіпки і згрібаючи долі недогарки, які він кидав у вогнище. Спроквола на вугіллі весело застрибали вогники, зблизька освітивши сухе, ніби просмалене, обличчя ротного.

— Як це гримнути?

— Побачиш як. Планчик один є.

Стьопка не став допитуватись, вирішив: скаже сам. Але той не сказав, затаївся, що взагалі було в його характері, і Стьопка мовчав, не знаючи ще, чи можна сприймати серйозно трохи самовпевнені слова цього чоловіка.

— Такий план маю, що ахнеш! Якщо вигорить, звісно.

Степан похмуро мовчки сидів, спідлоба позираючи на Бритвіна і боячися повірити йому.

Митя щось барився з ломаччям — спершу чути було його шастання по згірку, а потім і воно стихло. Степан подивився туди, вслухався і трохи занепокоєно сказав:

— Не збіг би. Глянути мо'?

— Не збіжить. Тепер він до нас, як прив'язаний.

Степан слабо хмикнув: так уже й прив'язаний! Зрештою, навряд утече, покинувши тут коня. І справді. Незабаром вгорі зашуміло, зашорхало, і з темряви показався сам Митя, який волік вірьовкою оберемок гілля.

Бритвін з трохи не властивою для нього жвавістю зрадів:

— От здорово! Цілий віз! Такий і на коні не повезеш!

Митя був явно втішений похвалою: маленький і з вигляду трохи слабуватий на свої п'ятнадцять літ, він, одначе, виявився на диво старанним у праці. Любо дивитися було на величезний оберемок, який він по-хазяйсыси впорядкував побіч і акуратно змотав вірьовку.

— На коня я віз он який кладу! — підняв він руку вище себе.

— Харашо, харашо. А коня як звуть?

— Коня? Рослик. Дволіток він, молодий ще, проте ладний коник. А розумний який!

— Та ну?

—Їй-бо. Ото відійдеш куди, сховаєшся, гукнеш: "Рослик!" — і біжить. А то як зарже!

— Ти диви! Мов дресирований.

— Та де! Хто його дресирував? Просто я дуже дбаю про нього: і годую сам, і на випас. У нічліги тим літом водив. Тоді його в мене німці забрали. Вранці веду його з Круглянського лісу — їдуть троє. Верхи. Ну і забрали. Гадав — усьо: пропав мій Рослик. Аж прибігає вночі. Чую — хрумкає хтось. Вискочив — ходить по двору, траву скубе. І повід порваний.

— Да, замєчатєльний кінь, — погодився Бритвін.

— Ага. Тільки пострілів боїться. Летить тоді, мов шалений.

— Ну, годі клопотати — іди сідай, погріємось. — Бритвін зняв з палок, либонь, просохлу вже шинельку і розістлав її на землі.

— Сідай ось поряд.

Видно, вже освоївшись з партизанами і звикнувши до уваги старшого, Митя задоволено опустився на край шинелі, тягнучи до вогню зашкарублі руки. Багаття добре горіло, пирскаючи іск рами, навколо стало гаряче, мокрі рукави хлопцевої свитки хутко запарували. Натомлений і понурий Стьопка самотньо сидів збоку, в'яло слухаючи жваво-стишену гомінку хлопчака. Обличчя його було маленьке, ніби стяте, як дитячий кулачок, з якого бульбочкою стирчав кирпатий ніс.