Річард ІІ (Річард Другий) - Шекспір Вільям

–
А ви благоволіть, ласкава пані,
До Франції негайно відплисти.

К о р о л ь Р і ч а р д
Нортумберленде, ти – всього лиш східці,
Що Болінгброка привели на трон.
Та прийде час, коли твій гріх огидний
Прорветься, наче визрілий гнійник.
Ти будеш невдоволеним постійно,
Хоч би тобі півцарства Болінгброк
Віддав за поміч захопити все.
А він, переконавшись, як ти вмієш
Саджати незаконних королів,
Подумає, що і його ти можеш
Через незгоду, сварку чи образу
Із трону королівського змести.
Так ваша дружба на взаємний страх
Обернеться, а згодом – на ненависть.
Ненависть же обом вам неодмінно
Заслужену загибель принесе.

Н о р т у м б е р л е н д
Сам відповім я за свої гріхи.
Прощайтесь. Розлучитись ви повинні.

К о р о л ь Р і ч а р д
Розлучення подвійне! Розлучили
Злі люди із короною мене,
А зараз – із дружиною моєю.
(до королеви)
Повернемо прощальним поцілунком
Ті клятви, що, вінчаючись, дали.
Ні, не потрібно, бо міцні ті клятви
І перший поцілунок їх скріпив.
(Нортумберленду)
Що ж, розлучай! Мене пошли на північ,
Де мало сонця, холод і хвороби,
До сонячної Франції – її.
Вона колись з'явилася до нас
Весела, наче ластівка весною,
Повернеться ж печальною вдовою.
К о р о л е в а
Невже нас прирікають до розлуки?

К о р о л ь Р і ч а р д
Самотні будуть і серця, і руки.

К о р о л е в а
Хай у вигнання разом нас пошлють.

Н о р т у м б е р л е н д
Державні інтереси не дають.

К о р о л е в а
Тоді хай з ним я розділю неволю.

К о р о л ь Р і ч а р д
Щоб разом нам оплакувати долю?
Коли марнують роки молоді,
Страждати краще нарізно тоді.
Твій шлях позначать сльози, мій – ридання.

К о р о л е в а
Мій довший шлях, тож довше і страждання.

К о р о л ь Р і ч а р д
Та вдвічі тяжчий мій короткий шлях:
Скорбота в серце вбита, наче цвях.
Мов шлюб новий, для нас обряд прощання.
Не будемо ж затягувать вінчання
І мовчки віддамо на знак кінця
З цілунком один одному серця.

Цілуються.

К о р о л е в а
Ні, знову обміняймося серцями:
Не хочу я твоє згубить сльозами.

Знову цілуються.

Іди. Ти серце повернув моє.
Його скорбота у мені уб'є.

К о р о л ь Р і ч а р д
Прощай! Нехай на серці камінь ляже,
А ти мовчи: скорбота все доскаже.

Ідуть геть.

Сцена друга

Лондон. Палац герцога Йоркського.
Входять Й о р к і г е р ц о г и н я Й о р к с ь к а.

Г е р ц о г и н я
Мій чоловіче, сльози перервали
Печальну вашу розповідь про в'їзд
Племінників до нашої столиці.

Й о р к
На чому зупинився я?

Г е р ц о г и н я
На тім,
Що Річарду на голову із вікон
Недобрі руки сипали сміття.

Й о р к
Як я казав, великий Болінгброк
В'їжджав у Лондон верхи на коні,
Баскому і гарячому, що гордо
Ступав на брук під ношею своєю,
Без поспіху й велично, а народ
Викрикував захоплено вітання:
"Нехай живе великий Болінгброк!"
Здавалося, що ожили всі вікна;
Дивилися старі і молоді,
Щоб жадібними власними очима
Побачить, хоч на мить, його лице.
Здавалось, що кричали навіть стіни,
Прикрашені святково килимами:
"Вітаємо тебе, наш Болінгброк!"
Він їхав на коні простоволосий
І кланявся ліворуч і праворуч,
Схиляючися низько із сідла,
І говорив: "Спасибі, земляки!"
Він їхав так, вклоняючись постійно.

Г е р ц о г и н я
А бідний Річард? Як же їхав він?

Й о р к
Коли актор, скінчивши монолог,
Під оплески підмостки залишає,
То публіка того, хто вслід за ним
На сцену вийшов, слухає ліниво,
Йому не приділяючи уваги.
Так Річарда зневажливо зустрів
Байдужий натовп, бо ніхто не крикнув:
"Ласкаво просимо!" або "Нехай живе!"
Лише сміття із вікон люд недобрий
На голову помазанника сипав;
З печаллю він обтрушував себе.
В його обличчі посмішка і сльози
Боролися постійно – знак терпіння
І прикрості. Здавався він таким
Розгубленим, слабким і безпорадним,
Що навіть більш озлоблені серця
Від співчуття пом'якшитись могли би.
Розчулився б, напевне, й грубий варвар.
Та невблаганна Господа десниця
І Божій волі треба нам кориться.
Зробив я вибір і рішучий крок:
Тепер король для мене Болінгброк.

Г е р ц о г и н я
А ось наш син Омерль.

Й о р к
Він був Омерлем;
Але за те, що з Річардом дружив,
Він герцогства позбавлений віднині
І носить графа Ретленда ім'я.
В парламенті я мусив присягнути,
Що буде син мій відданим і вірним
Новому королеві назавжди.

Входить О м е р л ь.

Г е р ц о г и н я
Добридень, сину. Може, ти розкажеш,
Які фіалки нам нова весна
У розквіті розкішному дарує?

О м е р л ь
Не знаю, мати, бо не намагаюсь
Про це дізнатись. Свідок Бог, що я
Одною з них зробитись не бажаю.

Й о р к
Оцю весну ти б з розумом провів,
Щоб не зірвали, доки не розцвів.
Що в Оксфорді? Веселощі й турніри?

О м е р л ь
Немов би так.

Й о р к
А ти туди поїдеш?

О м е р л ь
Як Бог благословить мене на те.

Й о р к
Що за печатка в тебе з-під камзола
Видніється? Подай її сюди.
Чому ти збліднув? Що то за папір?

О м е р л ь
Дурниці, батьку.

Й о р к
Ну, якщо це так,
Тоді його не страшно й показати.
Я хочу прочитати. Дай сюди.

О м е р л ь
Прошу у вас пробачення, мілорде.
Папір не має значення, та тільки
Я б не хотів показувати вам.

Й о р к
Я прочитати мушу. Покажи!
Боюся я…

Г е р ц о г и н я
Чого ви боїтеся?
Розписка то, напевне. У борги
Ввійшов наш син, щоб вбратися ошатно
До святкування в Оксфорді.

Й о р к
В борги?
І сам собі про це надав розписку?
Ти, мабуть, з глузду з'їхала, дружино? –
Давай мені папір!

О м е р л ь
Не можу я.
Й о р к
Ні, віддаси! Я маю прочитати.
(Вириває папір і читає його.)
Державна зрада!.. Злодій! Підлий раб!

Г е р ц о г и н я
Що сталося? Що все це означає?

Й о р к
Гей, слуги!

Входить с л у г а.
Осідлай мені коня!
О Господи! Яка мерзенна зрада!

Г е р ц о г и н я
Про що ви, чоловіче? В чому справа?

Й о р к
(До слуги)
Подай ботфорти й осідлай коня!
Слуга виходить.
Клянуся честю, вірою, життям –
Я викрию цю зраду!

Г е р ц о г и н я
Що ти кажеш?

Й о р к
Замовкни, божевільна!

Г е р ц о г и н я
Не замовкну!
Омерле, сину! Поясни, що сталось?

О м е р л ь
Не бійтесь, це дурниці, за які
Я можу поплатитись головою.

Г е р ц о г и н я
Як поплатитись?

Й о р к
Де мої ботфорти?
Я маю попередить короля.

Входить слуга з ботфортами.

Г е р ц о г и н я
Жени його, Омерле! Бідний сину,
Ти розгубився?
(До слуги)
Геть з моїх очей!
Й о р к
Наказую подать мої ботфорти!

Г е р ц о г и н я
Що ти задумав, Йорку? Зупинись!
Невже ти сина викажеш доносом?
Хіба ми інших маємо синів?
Хіба мені народжувать не пізно?
Єдиного відняти хочеш сина,
Щоб матір'ю ніхто мене не звав?
Скажи, хіба на тебе він не схожий?
Невже не бачиш ти, що він – твій син?

Й о р к
Ти, мабуть, розум втратила, нещасна?
Жахливу змову хочеш приховать?
Дванадцять підлих змовників скріпили
Печаткою свою письмову клятву –
Монарха вбити в Оксфорді.

Г е р ц о г и н я
О ні!
До Оксфорда не пустимо ми сина.
Яке до змови діло нам тоді?

Й о р к
Геть, нерозумна жінко! Був би він
Хоч двадцять раз мій син, його повинен
Я викрити у зраді королю.

Г е р ц о г и н я
Коли б за нього витримав ти муки,
Як я, – до нього був би милосердним.
Здогадуюся: маєш ти підозри,
Що ложе я збезчестила твоє,
Що він тобі не син, а плід гріха?
Не думай так, коханий чоловіче!
На тебе схожий він, як тільки може
На батька бути схожим рідний син.
На мене і рідню мою не схожий,
Та все одно, я так його люблю!

Й о р к
Геть, божевільна! Дай мені дорогу!
(Іде геть.)

Г е р ц о г и н я
За ним, Омерле! Не жалій коня!
До короля примчи скоріш за батька
І вимоли пробачення у нього,
Допоки звинувачень він не чув.
Я – за тобою слідом. Хоч стара,
Та їжджу на коні не гірш за Йорка.
Примчу туди і там з колін не встану,
Аж поки не помилує тебе
Король наш Болінгброк. Скоріше в путь!

Ідуть геть.

Сцена третя

Віндзор. Зала в палаці.
Входить Б о л і н г б р о к в королівській мантії,
П е р с і та інші л о р д и.

Б о л і н г б р о к
Хто скаже, де мій непутящий син?
Три місяці, як я його не бачив.
Для мене він достоту божа кара.
Чи не могли б знайти мені його?
Розшукуйте у лондонських шинках:
Там, кажуть, він і днює, і ночує
У товаристві підозрілих друзів
Із тих, що перехожих зупиняють
В завулках темних, чинячи розбій,
І нападають часом на сторожу.
А він, хлопчисько, неслух, пустогін,
За честь вважає набрід цей злочинний
Поїти й годувати на дурняк.

П е р с і
Мілорде, зустрічав я днями принца
І розповів про оксфордські турніри.

Б о л і н г б р о к
І що сказав мій непокірний син?

П е р с і
Що завітає він у дім розпусти,
Зірве з руки у шльондри рукавичку
І, наче бант, почепить на шолом,
Немов би та – дарунок дами серця.
Що з'явиться він з нею на турнірі
І будь-кого там виб'є із сідла.

Б о л і н г б р о к
У ньому молодечої відваги
Не менше, ніж розпусти! Це мене
Втішає трохи іскрою надії,
Що згодом перебіситься мій син
І, як змужніє, то доб'ється слави.

Вбігає О м е р л ь.

О м е р л ь
Де наш король?

Б о л і н г б р о к
Щось не в собі кузен:
Як дико очі дивляться у нього!

О м е р л ь
Володарю, Господь вас бережи!
Чи можу я просити про розмову
Без свідків?

Б о л і н г б р о к
(лордам)
Наодинці нас лишіть.

Персі та інші виходять.
Розказуйте, що трапилось, кузене?

О м е р л ь
(стає навколішки)
Нехай вростуть мої коліна в землю,
До піднебіння прикипить язик,
Якщо наважусь встати й говорити,
Прощення не одержавши від вас.

Б о л і н г б р о к
Що вибачити? Задум чи проступок?
Якщо лиш задум, – хай огидний він, –
Готовий я пробачити провину,
Щоб став мені ти другом наперед.

О м е р л ь
Дозвольте, я на ключ замкну ці двері,
Щоб не ввійшов ніхто, допоки буду
Розповідати.

Б о л і н г б р о к
Добре, замикай.

Омерль замикає двері.
Й о р к
(за дверима)
Володарю! Благаю: відчиніть
І стережіться – зрадник перед вами!

Б о л і н г б р о к
(виймаючи меч)
Негіднику! Я сам тебе знешкоджу!

О м е р л ь
О ні, для вас немає небезпеки,
Не піднімайте руку із мечем!

Й о р к
(за дверима)
Король мій легковірний, відчини!
Кричу тобі образи від любові.
Відкрий, бо зараз виламаю двері!

Болінгброк відмикає двері. Входить Й о р к.

Б о л і н г б р о к
Що трапилося, дядьку? Говори!
Відхекайся і нам скажи спокійно,
Де небезпека, щоб її могли,
Озброївшись належно, ми зустріти.

Й о р к
(подаючи папір)
Читай папір, що зрадники схвалили,
Бо говорити я не маю сили.

О м е р л ь
Прошу вас пам'ятати, мій король,
Що ви мені прощення обіцяли.
Розкаявся я щиро.