Бунт мас - Ортега-і-Гассет Хосе

Люди завжди вдавались до насильства: іноді це був лише злочин, що нас не цікавить. Але іноді насильство було тим засобом, до якого вдавався той, хто перше вичерпав всі інші засоби в обороні рації та справедливості, які, мовляв, по його боці. Дуже прикро, що людська вдача веде інколи до цієї форми насильства, але не можна заперечити, що це найвища данина рації та справедливості. Бо ж таке насильство — це не що інше, як рація, доведена до нестями. Сила — це насправді була ultima ratio *. Трохи по-дурному цей зворот розуміли здебільшого іронічно, хоч він ясно проголошує попереднє підкорення сили нормам розуму. Цивілізація — це ніщо інше, як спроба обмежити силу до ultima ratio. Тепер ми починаємо бачити це з великою чіткістю, бо "безпосередня дія" полягає в оберненні порядку і в проголошенні насильства за prima ratio**, властиво за єдину рацію. Це та норма, що пропонує перекреслити всяку норму, що знищує всяке посередництво між нашим наміром і виконанням його. Це — Велика Хартія варварства.

* Останній аргумент (латин.).

* Перший аргумент (латин.).

Слід пригадати, що завжди, коли маса, з тим чи іншим наміром, брала участь у громадському житті, вона це робила у формі "безпосередньої дії". Отже, це завжди був спосіб діяння, притаманний масам. Теза цього нарису знаходить енергійне підтвердження в явному факті, що тепер, коли втручання мас у керівництво громадським життям перестало бути випадковим, а стало нормальним явищем, "безпосередня дія" з'являється офіційно як визнана норма. [58]

Все людське співжиття попадає під цей новий режим, де знищуються посередні інстанції. У товариських стосунках відкидається "добре виховання" Література, як "безпосередня дія", полягає в образі. Статеві відносини спрощують свої формальності.

Процедури, норми, ввічливість, посередні звичаї, справедливість, рація! Нащо було винаходити все це, нащо було творити таке ускладнення? Все це підсумовується словом "цивілізація", що в понятті civis (громадянин) проявляє своє властиве походження. Йдеться про те, щоб тими засобами зробити можливим місто, спільноту, співжиття. Тому, якщо ми заглянемо всередину кожного із оцих складників цивілізації, які я щойно перерахував, ми знайдемо в усіх те саме ядро. Всі вони насправді передбачають корінне та поступове бажання, щоб кожна особа числилася з іншими. Цивілізація — це передусім бажання співжиття. Люди є не-цивілізовані і варварські в міру того, як вони не числяться з ближнім. Варварство — нахил до відокремлення. І так усі варварські епохи були часами людського розпорошення, коли кишіло від маленьких групок, окремішних та ворожих.

Форма, що в політиці втілювала найвище бажання співжиття,— це ліберальна демократія. Вона доводила до крайності своє рішення числитися з ближнім і є прототипом "посередньої дії". Лібералізм — це засада політичного права, згідно з якою державна влада, незважаючи на свою всемогутність, обмежує себе і намагається, навіть власним коштом, лишити місце в країні, якою вона править, щоб могли жити ті, що думають і відчувають інакше, себто інакше, як найсильніші, як більшість. Лібералізм — це слід пригадати сьогодні — є найвищою великодушністю: це право, що більшість признає меншості, отже, це найшляхетніший клич, що пролунав на цій планеті. Він проголошує рішення співжити з ворогом; що більше, із слабим ворогом. Було неймовірно, що людський рід досягне чогось такого гарного, такого парадоксального, такого елегантного, такого акробатичного, такого протиприродного. Тому не дивно, що зараз здається, що те саме людство рішило його позбутися. Це занадто тяжка й складна дисципліна, щоб прищепитися на землі.

Співжити з ворогом! Правити з опозицією! Чи така ніжність не починає бути незрозумілою? Ніщо не визначає [59] з більшою ясністю обличчя сучасності, як факт, що лишається так мало країн, де існує опозиція. Майже в усіх однорідна маса тяжить над державною владою і розчавлює, знищує всяку супротивну групу. Маса — хто б це сказав, бачачи її компактний і численний вигляд? — не бажає співжиття ні з чим, що їй чуже. Вона смертельно ненавидить усе, що їй чуже.

IX

ПРИМІТИВІЗМ І ТЕХНІКА

Мені дуже важить пригадати тут, що ми заглибились в аналіз положення — себто сучасного, яке в істоті двозначне. Тому я на початку ствердив, що всі риси сучасного, а зокрема бунт мас, являють дві сторони. Будь-яка з них не тільки допускає, але й вимагає подвійного тлумачення, позитивного і негативного. І ця двозначність криється не в нашому розсуді, а в самій дійсності. Не в тім річ, що з одного боку вона нам може видаватись доброю, а з другого боку — поганою, а в тім, що сучасне положення саме є дволикою потенцією тріумфу чи смерті.

Нема чого обтяжувати цей нарис цілою метафізикою історії. Проте ясно, що я його будую на підвалинах моїх філософських переконань, викладених чи згаданих деінде. Я не вірю в абсолютний детермінізм історії. Навпаки, я гадаю, що всяке життя, отже, також історичне життя, складається виключно з моментів, кожен з яких є відносно невизначений у відношенні до попереднього, так, що дійсність вагається в ньому, тупцює на місці і не знає, чи слід їй рішитися на одну чи другу з-поміж різних можливостей. Це метафізичне коливання надає всьому живому тієї безсумнівної якості вібрації та трепету.

Бунт мас може, насправді, бути переходом до якоїсь нової та небаченої організації людства, але також може бути катастрофою в людському призначенні. Немає підстав заперечувати дійсність поступу; але треба спростувати думку, що цей поступ запевнений. Відповідніше до фактів — думати, що немає жодного певного прогресу, жодної еволюції, без загрози інволюції та регресу. Все можливе в історії — так само тріумфальний [60] і необмежений прогрес, як і періодичний регрес. Бо життя, індивідуальне чи колективне, особисте чи історичне, є єдиною реальною річчю у всесвіті, що її субстанція — небезпека. Воно складається з перипетій. Воно, в точному розумінні слова, драма (19).

Всяка загальна правда набуває більшої напруги в "критичних моментах", як ось тепер. І таким чином симптоми нового поводження, які з'являються під сучасним володінням мас і які ми згуртували під назвою "безпосередня дія", можуть також провіщати майбутні удосконалення. Ясно, що всяка стара культура на своєму шляху обтяжується відмерлими і заскорузлими .тканинами, а це перешкода життю та отруйний осад. Є мертві інституції, пережиті й уже беззмістовні оцінки та вартості, безпотрібно ускладнені розв'язки, норми, що довели свою беззмістовність. Всі ці первні посередньої дії, цивілізації, вимагають епохи гарячкового спрощення. Романтичний фрак і рюшики вимагають помсти у формі сьогоднішнього дезабільє і скинутого піджака.

Тут спрощення — це гігієна і кращий смак; отже, досконаліша розв'язка, як завжди, коли меншими засобами більше осягається. Також була пора підтяти дерево романтичного кохання, підчистити надмір штучних магнолій, начеплених на його галуззя, та дике безладдя заплутаних ліан і розгалужених спіралей, що заступали йому сонце.

Взагалі громадське життя, а передусім політика, надто потребували повороту до своєї властивої форми. Та європейська людність не зможе зробити того еластичного стрибка, що вимагають від неї оптимісти, коли спочатку не оголиться, не скине тягар усього неістотного, щоб лишилося тільки власне Я. Моє захоплення цією дисципліною оголення, автентичності, та свідомість, що лише так можна прочистити шлях до гідного майбутнього, змушує мене вимагати повної свободи мислення супроти всього минулого. Майбутнє мусить панувати над минулим, від нього ми приймаємо директиву, як нам ставитися супроти всього, що було (20).

Але треба уникнути найбільшого гріха тих людей, Що правили дев'ятнадцятим століттям: недостатньої свідомості свого обов'язку, що перешкодило їм триматися насторожено і пильно. Пуститись без опору за течією подій, замкнути очі не первень небезпеки й загрози, [61] що криється навіть у найвеселішій годині,— це якраз розминутися зі своїм обов'язком відповідальності. Сьогодні виникає потреба збудити гіперстезію відповідальності у тих, що спроможні відчувати її, і видається надто необхідним підкреслити явно згубний аспект сучасних симптомів.

Немає сумніву, що при діагностичному зваженні нашого громадського життя неприхильні фактори набагато переважають над прихильними, коли обрахунок робиться не стільки з оком на сучасне, як на те, що вони провіщають і обіцяють.

Увесь зріст конкретних можливостей, що його зазнало життя, ризикує перекреслити себе, натрапивши на найжахливішу проблему, яка стала перед призначенням Європи і яку я знову формулюю: суспільне керівництво попало в руки людини, байдужої до засад цивілізації. Засад не тієї чи іншої, а — оскільки сьогодні можна судити — жодної цивілізації. Очевидно, сучасну людину цікавлять наркоз, авта і ще деякі речі. Але це підтверджує її корінну байдужість до цивілізації. Бо ті речі — це лише її продукти, і захоплення ними ще разючіше виділяє індиферентність до засад, з яких вони зродились. Вистачить установити цей факт: відколи існують nuove scienze *, природничі науки,— отже, від часів Відродження — захоплення ними зростало безперестанку протягом віків. Конкретніше: кількість людей, що сумірно присвячувалися цим чистим дослідам, зростала з кожним поколінням. Перший випадок регресу — повторюю, сумірного — з'являється в тому поколінні, що нині є між двадцятим і тридцятим роком життя. У лабораторії чистої науки стає тяжко притягнути учнів. І це тоді, коли промисловість досягає свого найвищого розвитку і коли люди виявляють ще більший апетит до вживання апаратів і ліків, створених наукою.

* Нові науки (іт.).

Коли б ми не боялись багатослівності, ми могли б виявити подібну непослідовність у політиці, в мистецтві, в моралі, в релігії та в щоденних царинах життя.

Що означає для нас така парадоксальна ситуація? Цей нарис намагається дати відповідь на таке питання. Це означає, що сьогодні панівний тип людини — це [62] примітив, Naturmensch *, що з'явився в цивілізованому світі. Цивілізованим є світ, але не його мешканець; він у ньому навіть не бачить цивілізації, а користається нею, начеб вона була природою.