Майкл, брат Джеррі - Лондон Джек

А на моїй земельці пшениця росте й росте — і дає готівку. Та й ви, Саймоне Нішіканто, теж не брязнете більше й центом, хоч ваші грабіжницькі позичкові каси так само деруть бозна-який відсоток із п’яних матросів. І ми сидимо з усією нашою виправою в цій гнилій норі, дожидаючи, поки мені сюди перекажуть грошики за мою пшеничку. Ну, то знайте: або ми наймемо цього стюарда за шістдесят доларів місячно й з усім, що він хоче, або я сідаю на перший-ліпший пароплав і вертаю до Сан-Франциско.

Він рвучко підвівся, такий височенний, що Доутрі мимоволі звів очі вгору — чи не вдариться він головою об стелю.

— Остобісіли ви всі мені, набридли ось поки, — провадив він. — Ворушіться! Ворушіться, я вам кажу! Мої гроші вже переказано. Завтра вони надійдуть. То будьмо ж готові вирушати — наймімо оцього стюарда, бо це справжній стюард. Мені дарма, хоч би він і жінку та дітей із собою брав!

— Мабуть, таки ваша правда, Грімшо, — примирливо сказав Нішіканта. — Ця подорож уже всім нам у печінки в’їлася. Вибачайте, як я коли не стримаюсь. Звісно, ми візьмемо цього стюарда, коли ви його вподобали. Я думав, що він якраз для вас надто вибагливий.

Він обернувся до Доутрі.

— Самі розумієте — що менше знатимуть про нас на березі, то краще.

— За це не бійтесь, сер. Я вмію тримати язика на припоні, одначе мушу сказати, що про вас уже багато гарних пліток ходить.

— Про те, по що ми пливемо? — сквапно запитав єврей.

Доутрі кивнув головою.

— І того ви й прийшли до нас? — знову спитав єврей так само сквапно.

Доутрі похитав головою.

— Поки я матиму від вас своє пиво, сер, я не цікавитимусь вашою гонитвою за скарбами. Це для мене не новина. У Південних морях таких шукачів аж кишить… — Доутрі майже ладен був за-присягтися, що по тих словах у затягнених мрійною плівкою очах Старого Моряка блимнула якась тривога. — І мушу сказати, — додав він, не затнувшись, хоча й не подумав би так казати, якби не завважив у стариганових очах тієї тривоги, — мушу сказати, сер, що в Південних морях справді без ліку закопаних скарбів. От хоч би на Кілінг-Кокосі — там мільйони й мільйони, і не чого, а англійських фунтів, дожидають щасливця, що добуде карту.

Тепер Доутрі справді міг би заприсягти ся, що вгледів полегкість в очах Старого Моряка, і вони знов затяглися мрійною плівкою.

— Але мене скарби не цікавлять, сер, — докінчив стюард. — Мене цікавить пиво. Можете вганяти за своїми скарбами, скільки вам завгодно, мені байдуже, аби я мав свої шість кварт щодня. Тільки попереджую вас по-чесному, сер, перш ніж підписати контракта: коли пива не стане, я почну цікавитись, за чим ви там уганяєте. Я завше люблю, щоб усе по-чесному.

— То ви ще хочете, щоб ми й за ваше пиво заплатили? — спитав Нішіканта.

Доутрі ледве повірив своїм вухам. Та треба було користатися з нагоди, поки єврей мириться з фермером, якому ще переказують гроші.

— Авжеж, сер. Це одна з наших умов. О котрій годині, сер, з’явитись мені завтра по обіді до посередницької контори підписати контракта?

— Барила й скрині, барила й скрині, цілі купи золота на сажень у піску, — забубонів Старий Моряк.

— Ви тут, я бачу, всі трохи схибнуті, — осміхнувся Доутрі. — Та мені нема діла ні до чого, поки ви ставитимете пиво й плати-тимете чесно платню кожного першого числа, а тоді розрахуєте мене в Сан-Франциско. Поки ви додержуєте умов, я пливтиму з вами хоч і до дідька в зуби й дивитимусь, як ви впріваєте, викопуючи з піску свої барила та скрині. Мені не треба нічого, аби тільки я вам придався та ви згодні були на наші умови.

Нішіканта озирнувся на компаньйонів. Грімшо й капітан До-ун кивнули головами.

— Тоді завтра о третій годині приходьте до посередницької контори, — погодився єврей. — А коли ви станете до служби?

— А коли ви відпливаєте, сер? — спитав Доутрі.

— Післязавтра вдосвіта.

— Ну, то завтра ввечері я прибуду на шхуну й стану до служби, сер.

Піднімаючись трапом із кают-компанії, він ще чув позаду бубоніння Старого Моряка:

— Вісімнадцять днів у баркасі, вісімнадцять днів пекла…

РОЗДІЛ X

Майкл покинув "Макамбо" тим самим шляхом, як і потрапив туди: крізь ілюмінатор. І так само сталося те ввечері, і так само прийняли його Квекові руки. Усе те зроблено швидко й рішуче, тільки-но смеркло. Доутрі обв’язав свого прокаженого слугу линвою під пахви й спустив із шлюпкової палуби в катерок, що дожидав під бортом.

Сходячи вниз, стюард зустрів капітана Данкена, і той вирішив остерегти його:

— Глядіть мені, щоб ніяких викрутів із Кілені-боєм, стюарде. Ми повинні відвезти його назад до Тулагі.

— Аякже, сер, — погодився стюард. — Я задля певності держу його під замком у каюті. Хочете побачити, сер?

Така щира готовість сама собою збудила в капітанові підозру, і йому майнуло в голові, що, може, спритний стюард уже сховав Кілені-боя десь на березі.

— Атож, я б хотів привітатися з ним, — відказав Данкен.

Він щиро здивувався, коли ввійшов до стюардової каюти й побачив Майкла: той спав долі, скрутившись калачиком, і відразу схопився. Та капітан здивувався б ще дужче, якби міг бачити крізь зачинені двері, що почало діятися в каюті, щойно він вийшов. Доутрі став квапливо передавати крізь відчинений ілюмінатор усе своє майно, аж до черепахових плиток на гребінці та фотографій і календарів зі стін. Майкл, якому наказано мовчати, пропхався крізь ілюмінатор останнім. У каюті лишились тільки порожня матроська скринька та дві валізи, бо вони не пролазили в ілюмінатор.

Коли Доутрі кілька хвилин перегодя вийшов на палубу й спинився біля трапу погомоніти з митним урядовцем та вахтовим-стерничим, капітан Данкен, мимохідь глянувши на нього, і не подумав, що бачить свого стюарда востаннє. Він ще простежив очима, як Доутрі сходить на берег із порожніми руками, без собаки, і покволом іде під електричними ліхтарями по пірсу.

А за десять хвилин після того, як капітан востаннє побачив стюардову широку спину, Дег Доутрі вже сидів у катерку зі своїм добром і плив до Джексонової бухти. Схилившись над Майклом, він гладив його. А Квек, щось тихенько мугикаючи з радощів, бо знову був з усім, що мав дорогого на світі, ще раз лапнув за кишеню благенької куртки — упевнитися, чи не забув своєї улюбленої дримби.

Дег Доутрі заплатив за Майкла, і заплатив щедро. Щоб не збуджувати підозри, він не вибрав у конторі Бернса Філпа своєї платні. Там зосталось його зароблених двадцять фунтів — якраз та сума, що він колись у Тулагі вирішив узяти за собаку. Він украв Майкла, щоб продати. А вийшло так, що він купив пса за ті самі гроші, які спокусили його.

Слушно сказав хтось, що кінь спідлює підлого й ушляхетнює шляхетного. Так само й собака. Через Майкла Дег Доутрі вчинив підло, коли вкрав його, щоб продати. А заплативши за пса так дорого із самої тільки любові, якої жодна ціна не відстрашує, він учинив шляхетно — знов же через Майкла. І, пливучи в катерку тихим рейдом під ясними південними зорями, Доутрі ладен був поставити на усю свою долю, аби не розлучатися із собакою, у якому спершу вбачав лише еквівалент кількох десятків пляшок пива.

Щойно розвиднілося, "Мері Тернер" вийшла на буксирі з гавані й відпливла в море, і Доутрі, Квек та Майкл востаннє попрощалися із сіднейським портом.

— Ще раз моїм старим очам пощастило побачити цю чудову гавань, — забубонів, стоячи позад них, Старий Моряк; і Доутрі мимохіть завважив, як нашорошили вуха фермер і лихвар та як вони значуще перезирнулись. — У п’ятдесят другому… так, у тисяча вісімсот п’ятдесят другому році, в отакий самий день, як оце, ми відпливли із Сіднея на "Пильному", горлаючи п’яних пісень. Гарне суденце було, панове, ох, і гарне… І команда — голінна, брава команда, всі молоді, всі до одного, і матроси, й старшина, жодному не було сорока, всі веселі, одчайдушні хлопці. Капітан, правда, був уже літній добродій — двадцять вісім років, зате третьому помічникові минуло тільки вісімнадцять, і щік його, вкритих оксамитним пушком, ще не торкалася бритва. Він теж помер у баркасі. А капітан пустив із себе дух уже під пальмами на острові, не скажу якому, і темношкірі дівчата плакали над ним, як остуджали вахлярами його спечене сонцем тіло.

Далі Доутрі вже не слухав, бо зійшов униз братися до роботи. Одначе, застилаючи койки свіжими простирадлами та командуючи Квеком, що мив занедбану підлогу, він хитав головою й мурмотів сам до себе:

— Ох і хитрий старигань! Ох, і хитрий! Не всі ті дурні, що дурнями здаються…

"Мері Тернер" мала такі гарні обриси, бо її збудовано полювати на котиків; і з тої самої причини на ній було просторо. У матроському кубрику на дванадцять койок мешкало тільки восьмеро матросів-скандинавів. П’ять кают на кормі займали троє шукачів скарбу, Старий Моряк та помічник капітана — лагідний велетень фіни з Росії, якого називали містером Джексо-ном, бо ніхто на судні не вмів вимовляти його справжнього прізвища, записаного в суднових паперах.

Лишався ще мисливський кубрик перед самою кают-компа-нією, відгороджений від неї міцною переділкою. Вів до нього окремий люк зі шкафуту. На шкафуті ж таки, між тим люком та ютом, стояв камбуз. А в самому мисливському кубрику, куди просторішому за кают-компанію, було шість широких койок — удвічі ширших за койки в матроському кубрику на баку й розміщених в один поверх, ще й із запонами.

— Добряче кубло, еге, Квеку? — сказав Доутрі своєму сімнадцятирічному папуасові з обличчям старого діда, ногами живого кістяка й череватим тулубом підстаркуватого японського борця. — Чуєш, Квеку? Як ти скажеш?

Квек, уражений такою просторінню, тільки промовисто закотив очі під лоба.

— Ви хоцю цей койка? — влесливо спитав кухар, невеличкий літній китаєць, пропонуючи білому свою власну койку.

Доутрі похитав головою. Він давно засвоїв правило, що з кухарями на суднах краще ладнати, бо на них, як відомо, нерідко нападає несподіваний сказ, і вони тоді, згадавши якусь бодай найдріб’язковішу кривду, кидаються на товаришів по судну з кухонним ножакою або сікачем. Крім того, койка по другий бік кубрика, навпроти китайцевої, була нітрохи не гірша. Квека стюард помістив у ногах у китайця, по лівому борту, далі до корми. Таким чином він зоставив собі з Майклом увесь правий бік кубрика. Кілені-боєві він приділив койку у себе в ногах і сказав про те Квекові й кухарю.