Міо, мій Міо - Ліндгрен Астрід

І далеко, дуже далеко почув у відповідь таку саму чисту мелодію. Вона звучала неголосно, та я знав, що це Юм-Юм відповідає мені. Ох, як я зрадів! Зроду так не радів!

Я радів, а однаково не зміг відразу стримати сльози, тому йшов темним ходом, грав на сопілці і плакав. Не дуже плакав, тільки ледь-ледь, коли переставав грати і слухав, чи не почую сопілку Юм-Юма. Його гра помалу ближчала, і я намагався йти в той бік, звідки вона долинала. Стародавня мелодія озивалася на мою гру дедалі ближче, чіткіше й голосніше. І враз у темному ході переді мною з'явився Юм-Юм. Юм-Юм, мій найкращий друг! Я про-стяг руку і доторкнувся до нього. Тоді поклав руку йому на плече, бо хотів переконатися, що це справді він. І то був він. Мій найкращий друг!

— Якщо я колись зустріну Нонно, то подякую, що він вирізав нам ці сопілки, — сказав Юм-Юм.

— І я подякую, — мовив я, а сам подумав, що ми більше ніколи не зустрінемо Нонно.

— А тепер у який бік ми підемо? — спитав я.

— Байдуже в який, аби тільки разом, — відповів Юм-Юм.

І я був такої самої думки. Ми ще довго йшли, але вже не почували себе малими й загубленими. Адже ми були разом і грали на сопілках. Як чисто й гарно звучала стародавня мелодія у цій найчорнішій горі, вона ніби втішала нас, допомагала нам не втрачати мужності!

Хід пішов униз, усе стрімкіше й стрімкіше. Скупе світло, що присвічувало нам тут, стало трохи яскравіше. Воно, мабуть, ішло від якогось вогню. Так, темний хід у горі освітлював відблиск вогню, що спалахував і пригасав.

Не перестаючи грати на сопілках, ми підходили до вогню все ближче й ближче. І так, награючи стародавню мелодію пастухів, ми зайшли до печери Зброяра.

У печері була кузня. В горні горів пекучий вогонь, а поряд, біля величезного ковадла, стояв Зброяр — такого кремезного й дужого чоловіка я ще ніколи не бачив. У нього був довгий рудий чуб, така сама довга руда борода й густі кущуваті брови. І таких великих, геть чорних від сажі рук, як у нього, я теж зроду не бачив. Коли ми зайшли до печери, він звів ті свої кущуваті брови і вражено глянув на нас.

— Хто це грає в моїй горі? — спитав він. — Хто це грає в моїй горі?

— Лицар зі своїм зброєносцем, — відповів Юм-Юм. — Лицар із Країни Далекої. Королевич Міо грає у вашій горі.

Зброяр підійшов до мене, доторкнувся чорним пальцем до мого лоба і вголос виповів свій подив:

— Яке в тебе ясне чоло! Які в тебе чисті очі! І як ти гарно граєш у моїй горі!

— Я прийшов попросити у вас меча, — мовив я. — Мене послав Ено.

— А навіщо тобі меч? — спитав Зброяр.

— Я хочу стати до бою з лицарем Като. Тільки-но я сказав, навіщо мені меч, як Зброяр заревів страшним голосом — я такого зроду не чув.

— Лицар Като! — крикнув він, аж гора здригнулася. — Лицар Като, смерть на його голову!

У темних ходах загриміла луна. Бо, коли закричав Зброяр, голос його не обернувся в шепіт. Ні, він загуркотів між кам'яними стінами ходів, мов грім.

Зброяр стояв, стиснувши чорні кулачиська, і відблиск вогню падав йому на обличчя, що потемніло з люті.

— Смерть на голову лицаря Като! — не переставав кричати він.

Відблиск вогню падав також на довгий ряд мечів, що висіли на стінах його печери. Вони страхітливо полискували й мінилися в тому відблиску. Я почав оглядати їх. Тоді Зброяр перестав вигукувати прокльони й підійшов до мене.

— Ти дивишся на мої мечі? — спитав він. — На мої гострі мечі? Я їх викував для лицаря Като. Бо я Зброяр лицаря Като.

— Якщо ви його Зброяр, то чому кричите: "Смерть на голову лицаря Като"? — спитав я.

Він так стиснув чорні кулаки, що кісточки побіліли, й відповів:

— Тому, що найдужче за всіх ненавидить лицаря Като його власний Зброяр.

Аж тепер я помітив, що він волочив за собою довгий ланцюг, яким був прикутий до кам'яної стіни. Ланцюг бряжчав, коли Зброяр ішов печерою.

— Чого ви прикуті в цій горі? — спитав я. — І чому не розпечете ланцюга на вогні й не розіб'єте його молотом?

— Лицар Като сам прикував мене тут, — відповів Зброяр. — А його ланцюгів не бере жоден вогонь і жоден молот. Ланцюги, зроблені із ненависті лицаря Като, нелегко розірвати.

— А чого вас прикуто таким ланцюгом? — спитав я.

— Того, що я Зброяр, — відповів він. — Я кую мечі, які вбивають добрих і невинних. Тому лицар Като і припнув мене найнадійнішим у світі ланцюгом. Він не може обійтися без моїх мечів.

Зброяр дивився на мене, і очі його горіли, мов вогонь.

— Я сиджу тут у печері й кую мечі для лицаря Като. Він знає, що я кую йому зброю вдень і вночі. Але є таке, про що він не знає. Хоча б про це.

Зброяр рушив у найтемніший куток печери і приніс звідти меча, що ряхтів у його руці, мов полум'я.

— Тисячі років я пробував викувати такого меча, що міг би розтинати камінь, — сказав він. — І аж цієї ночі мені нарешті пощастило. Ніколи досі мені не щастило викувати його, аж цієї ночі пощастило.

Він підняв меча і одним ударом глибоко ввігнав у кам'яну стіну.

— О, мій меч, моє палахке полум'я! — замурмотів він сам до себе. — Мій меч, що здатен розтинати камінь!

— А навіщо вам меч, що здатен розтинати камінь? — спитав я.

— Зараз дізнаєшся, — відповів він. — Цей меч викутий не на те, щоб убивати добрих і невинних. Цей меч призначений для самого лицаря Като. А тобі хіба не відомо, що в нього кам'яне серце?

— Ні, мені дуже мало відомо про лицаря Като, — мовив я. — Я тільки знаю, що маю стати з ним на герць.

— Атож, у нього кам'яне серце, — сказав Зброяр. — І ще залізний пазур.

— У нього залізний пазур? — перепитав я.

— А ти хіба не знав? — мовив Зброяр. — Правої кисті в нього немає, а замість неї — залізний пазур.

— Що ж він робить тим пазуром? — спитав я.

— Видирає в людей серце з грудей, — відповів Зброяр. — Схопить людину, проведе пазуром — і серця нема. Потім закладає їй у груди кам'яне. Він вважає, що всі, хто його оточує, повинні мати кам'яне серце.

Я здригнувся, коли почув це. І мені закортіло якнайшвидше стати на герць із лицарем Като.

Біля мене стояв Зброяр і чорними пальцями гладив свого меча. Це напевне був його найдорожчий скарб.

— Дайте мені меча, що може розітнути камінь, — попросив я. — Дайте мені його, щоб я став до бою з лицарем Като!

Зброяр зміряв мене довгим поглядом.

— Добре, я дам тобі свого меча, — нарешті сказав він. — Дам своє палахке полум'я. Тому що в тебе таке ясне чоло, такий чистий погляд і ти так гарно грав у моїй горі.

Він уклав мені в руку свого палахкого меча, і по моєму тілі наче пробіг вогонь, що додав мені сили й відваги.

Після цього Зброяр відхилив велику ляду. На мене дихнуло холодним вітром, і я почув шум розбурханих хвиль.

— Лицар Като багато знає, — сказав Зброяр. — Проте йому не відомо, що я пробився крізь гору й відчинив свою в'язницю. Я пробивався багато років, щоб мати це вікно зі своєї в'язниці.

Я підійшов до отвору і глянув на Мертве Озеро й на замок лицаря Като по той бік озера. Знов була ніч, і замок тонув у мороці, як і тоді, коли я бачив його востаннє. І так само світилося єдине вікно, ніби лихе око, що пильнувало Мертве Озеро.

Юм-Юм також підійшов до мене, і ми довго стояли мовчки, думаючи про те, що скоро будемо битися з лицарем Като.

Позад нас стояв Зброяр і стиха мурмотів сам до себе: — Скоро, скоро лицар Като стане до останнього свого бою.

Залізний пазур

Над озером висіли чорні хмари, а повітря бриніло від крику зачарованих птахів. На воді шаленіли чорні хвилі, піняві хвилі, що зараз затоплять наш утлий човник, а може, розіб'ють об кам'яне підніжжя замку лицаря Като.

Зброяр стояв біля отвору й спостерігав, як я відв'язував маленького човна. Човен був припнутий у невеличкій затоці, що вгризлася в саму гору і була схована між її високими скелями.

— Багато що знає лицар Като, — сказав Зброяр, — але про те, що Мертве Озеро вгризлося в мою гору, не знає. Про мою таємну затоку ніхто не знає, і ніхто не знає, що біля таємного містка під вікном, яке я пробив зі своєї печери, припнутий човен.

— Навіщо вам човен, коли ви не можете плавати? — спитав я.

— Можу. Я вилажу з цього отвору, наскільки стає мого ланцюга. І можу поплавати. Можу тричі вдарити веслом і трохи проплисти у своїй таємній затоці.

Він стояв у отворі гори над самим містком, великий, чорний, і я його майже не бачив у темряві. Але чув, як він сміявся дивним, моторошним сміхом, ніби ніколи не чув, як люди сміються.

— Багато що знає лицар Като, — мовив далі він. — Але не знає й того, хто плистиме цієї ночі Мертвим Озером у моєму човні.

— І ви теж одного не знаєте, — мовив я. — Не знаєте, чи побачите ще колись свого човна. Може, цієї ночі він спочине на дні озера. Наче колиску, гойдатимуть його хвилі на дні Мертвого Озера, а в колисці спочиватимуть Юм-Юм і я. Що ви на це скажете?

Зброяр тяжко зітхнув.

— Скажу тільки одне: спочивай спокійно, королевичу Міо. Спочивай спокійно в колисці, яку гойдатимуть хвилі.

Я вдарив веслами, і Зброяр зник з моїх очей. Його поглинула темрява. Та я ще почув його голос. Коли ми крізь вузький прохід вибиралися з таємної затоки в Мертве Озеро, він стиха гукнув:

— Будь обережний, королевичу Міо! Будь обережний, коли побачиш залізний пазур. Якщо ти не триматимеш напоготові меча, тобі буде кінець, королевичу Міо.

— Кінець, королевичу Міо… Кінець, королевичу Міо… — зашепотіли скелі навколо нас, і в тому шепоті, в тій луні почулося щось сумне й гнітюче.

Але я не мав часу думати про це, бо шалені хвилі Мертвого Озера накинулись на наш човен і шпурнули його далеко від гори Зброяра.

Ми з Юм-Юмом опинилися серед розбурханої води, ген-ген від берегів, і почували себе дуже малими й нещасними.

— Якби цей човен не був такий утлий, — сказав Юм-Юм, — якби озеро не було таке глибоке, а хвилі не були такі шалені і якби ми не були такі малі й самітні!

О, як скаженіли хвилі на Мертвому Озері! Я таких грізних хвиль іще ніколи не бачив. Вони накидалися на нас, били, трощили наш човен і шпурляли його далі, новим хвилям. Дарма було веслувати. Ми з Юм-Юмом тільки стримували веслами човен. Стримували з усієї сили. Та ось налетіла скажена хвиля й вирвала в нас одне весло. Тоді знов наскочила пінява хвиля і зламала друге весло. Хвилі ревли, клекотіли, здіймалися до неба навколо нас і нашого човна, такого малого й утлого, як і ми.

— От у нас і немає вже весел, — сказав Юм-Юм. — А скоро не буде й човна.