Фантастична ніч - Цвейг Стефан
Тільки я стояв там, сам-один, і дивився на порожню площу, на якій час від часу з'являлися лише тіні цих постатей, немов кажани, вони шукали чогось, як і я, чекали на щось, як і я, але бар'єр між нами залишався неподоланим, ми відчували, що чужі одне одному. Але ось одна з них, здається, зауважила мене, бо поволі підступала все ближче, і ось я вже побачив з-під опущених повік, що вона зовсім близько: це була невисока, кульгава, рахітична істота без капелюшка, у негарній брудній сукні, з-під якої визирали стоптані бальні туфлі; усе це, мабуть, колись було придбано у лахмітника, але вже давно полиняло, вимастилося під дощем або у траві з якимось клієнтом. Вона підійшла зовсім близько до мене, зупинилася, вчепилася у мене поглядом, ніби закинула вудку з гачком, і заклично всміхнулася, виставивши зіпсуті зуби. Мені перехопило подих. Я був не здатен зрушитися з місця, але і дивитися на неї теж не міг: ніби під гіпнозом я відчував на собі пожадливий погляд іншої людини, відчував, що хтось намагається привернути мою увагу і я нарешті можу позбутися цієї жахливої самотності, цієї нестерпної ізольованості лише за допомогою одного-єдиного слова, одного жесту. Але мені не хотілося рухатися, я відчував, що моє тіло дерев'яне, як стовп, на який я спирався, я перебував у приємному напівпритомному стані, вслухався у втомлений скрип каруселі і насолоджувався близькістю живої істоти, яка намагалася завоювати мою увагу, на мить заплющив очі, щоб ще повніше відчути, як із темної глибини світу мене притягує до себе, немов магнітом, якесь людське створіння.
Карусель зупинилася, і примітивна мелодія задихнулася останнім звуком, більше схожим на стогін. Я розплющив очі і побачив, що постать біля мене відвернулася. Напевно, стояти поряд із такою застиглою фігурою, як я, видалося їй надто нудним. Я злякався. Раптом мені стало зовсім холодно. Як я міг відпустити її, єдину істоту, яка цієї дивовижної ночі підійшла до мене і шукала мого товариства? За мною гасли вогні, з гуркотом опускалися жалюзі. День закінчився.
І раптом – Боже, як мені описати це навіть для самого себе? – цілком несподівано, ніби у мене в грудях розірвалася артерія і з неї фонтаном потекла гаряча і червона кров, – так само раптово з мене, зарозумілого і закостенілого у своїй холодній світській самозакоханості, вирвалося, ніби німа молитва, ніби корч, ніби крик, дитяче і жахливе бажання, щоб ця мала, брудна, рахітична повія ще раз озирнулася за мною і я міг би з нею заговорити. Бо я вже не відчував себе занадто гордим для того, щоб піти за нею, – мою гордість було знищено, розтоптано ногами, її змили цілковито нові почуття, – але я почувався надто слабким, надто безрадним для цього. І ось я стояв там, тремтів, схвильований і самотній на своєму мученицькому посту в темряві, чекав, як не чекав із часів свого дитинства. Тоді я одного разу стояв так під чужим вечірнім вікном, у якому незнайома мені жінка почала роздягатися, але весь час зупинялася і відволікалася, ні про що не підозрюючи у своєму повільному оголенні, – а я стояв і молив Бога якимось чужим мені голосом, благав, аби трапилося чудо. І ось тепер мені так само сильно хотілося, щоб ця каліка ще раз спробувала звернути на себе мою увагу, ще раз озирнулася.
І вона озирнулася! Ще один раз, цілком механічно, вона кинула погляд на мене. Але моє здригання і напруга усіх моїх чуттів, мабуть, були настільки сильними, що вона зупинилась і спостерігала за мною. Потім ще раз озирнулася довкола і подивилася на мене з темряви, всміхнулася й заклично кивнула головою, запрошуючи мене перейти на темну сторону площі. І тут нарешті я відчув, як моє тіло звільняється від цього жахливого паралічу. Я знову зміг поворухнутися і ствердно кивнув їй.
Невидимий пакт було підписано. І вона пішла попереду мене через нічну площу, час від часу озираючись, чи іду я за нею. І я ішов: з моїх ніг ніби впали свинцеві кайдани, я знову міг переставляти ноги. Я йшов не з власної волі, а так, ніби вона тягла мене за собою за допомогою якоїсь таємничої сили, якогось невидимого магніту. У темному провулку поміж павільйонами вона сповільнила крок. І я опинився зовсім близько від неї.
Жінка кілька секунд уважно роздивлялася мене, недовірливо вивчала: щось позбавляло її впевненості, видалося підозрілим. Мабуть, моє дивне і несміливе стояння без руху або контраст місця, в якому я стояв, і мого дорогого одягу. Вона кілька разів озирнулася, вагаючись. А потім показала у напрямку віддаленого кінця вулиці, де було темно, мов у копальні, і сказала:
– Ходімо туди. За цирком зовсім темно.
Я не міг відповісти. Принизливість цієї зустрічі відібрала у мене мову. Я би залюбки втік звідси, відкупився грошима чи якимось поясненням, але я вже втратив контроль над власними діями. Я почував себе, немов на санчатах, коли летиш на величезній швидкості крутим спуском і смертельний страх перемішується зі сп'янінням від швидкості, і замість того, щоб загальмувати, несвідомо та пасивно готуєш себе до падіння. Я вже не міг відступити, а можливо, і не хотів, а тепер, коли вона довірливо притиснулась до мене, я навіть мимоволі взяв її під руку. Це була дуже худенька рука, схожа більше на кінцівку недорозвинутої хворобливої дитини, ніж дорослої жінки, і щойно я відчув її під тоненькою тканиною одягу, мене разом із хвилюванням охопила м'яка хвиля жалю до цієї нещасної, понівеченої життям істоти, яку викинула мені зі своїх нетрів ця ніч. І мої пальці несвідомо пестили цю хвору слабеньку руку з такою ніжністю й повагою, з якою досі не торкалися жодної жінки.
Ми пройшлися слабо освітленою вулицею і зайшли поміж дерева, під якими загусла смердюча темрява. І в цей момент, попри те, що у цій темряві неможливо було роздивитися навіть нечітких контурів, я помітив, як жінка, спираючись на мою руку, несміливо і дуже обережно озирнулася, а через кілька кроків зробила це ще раз. І хоча я відчував себе цілком пасивним у всій цій брудній пригоді, мої відчуття були зовсім не притупленими, а навпаки, загостреними. У стані прозріння, від якого ніщо не могло сховатися, яке помічало і розуміло кожен рух, я зауважив, що за нами від паркану на доріжці тихенько підкрадаються якісь тіні, мені навіть здалося, що я розчув кроки. І раптом – як блискавка розкраює навпіл небо білим променем, так і мене осінило, – я миттю збагнув, що мене збираються заманити у пастку, що сутенери цієї повії стежать за нами, а вона тягне мене у темряві на заздалегідь обумовлене місце, де я повинен стати їхньою здобиччю. Із тою нелюдською ясністю, яку відчуваєш лише у момент поміж життям і смертю, я раптом усе зрозумів і обдумував можливості порятунку. Ще залишався час для втечі, головна вулиця мала бути десь неподалік, я чув десь зовсім близько скреготіння трамвая по рейках, мій крик міг би покликати сюди людей: у моїй свідомості зміняли одна одну яскраві картини втечі та порятунку.
Але як не дивно, це страшне усвідомлення не охолодило мене, а навпаки, розпалило ще більше. Сьогодні, у момент, коли я цілком тверезо і раціонально розмірковую над тим, що трапилося, я не можу пояснити собі причин того абсурдного вчинку: я моментально зрозумів і відчував кожною клітиною свого тіла, що без жодної потреби вплутуюся у небезпечну історію, але у цьому божевіллі для мене тоді було щось привабливе і воно приємно лоскотало мої нерви. Я передбачав, що трапиться щось гидке, можливо, навіть смертельно небезпечне, тремтів від огиди, що мене втягнуть у якийсь злочин, у якусь брудну прикру пригоду. Але у тому стані ніколи раніше не знаного сп'яніння від життя навіть смерть викликала у мені якусь темну цікавість. Щось штовхало мене вперед – можливо, сором показати власний страх, а можливо, слабкість. Мені кортіло опуститися на саме дно, побачити найгіршу життєву клоаку, програти і втратити все своє минуле, до цієї жахливої пригоди окрім страху додавалося ще незвичне душевне задоволення. І хоча я всіма своїми нервовими закінченнями передчував небезпеку, дуже чітко усвідомлював її розумом, але попри це я ішов слідом за брудною повією з Пратера, тіло якої мене більше відштовхувало, ніж приваблювало, у густі кущі, і був цілковито переконаний, що вона тягне мене тільки для того, щоб передати своїм спільникам. Але відступити я не міг. Сила тяжіння пообідньої пригоди на іподромі продовжувала володіти мною і все більше тягнула мене донизу, до всього злочинного. Усі мої відчуття притупилися, і я, мов п'яний, насолоджувався падінням до все глибшої прірви, і падіння це цілком могло завершитися найгіршим – смертю.
Через кілька кроків вона зупинилася. Її погляд знову невпевнено обвів усе довкола. А потім вона очікувально подивилася на мене:
– Ну, і що ти мені подаруєш?
Он воно що! Про це я зовсім забув. Але питання не повернуло мене до тями. Навпаки. Мені страшенно хотілося дарувати, віддавати, витрачати. Я похапцем сягнув до кишені і витрусив на її розчепірену долоню кілька срібних монет та зім'ятих банкнот. І тут сталося чудо, від спогаду про яке мені й досі стає тепло: можливо, ця бідолаха була вражена такою великою сумою, бо зазвичай отримувала лише дрібні монети за свої брудні послуги, – або ж її здивувала радісна готовність, із якою я віддав їй гроші, майже щасливий позбутися їх. У цьому для неї було щось нове і незвичне, бо вона різко відступила на кілька кроків і крізь сморід цього темного місця я відчув, як її погляд із величезним здивуванням шукає мій. І я нарешті відчув те, за чим так довго полював того вечора: хтось питав за мною, хтось шукав мене, вперше для когось у цьому світі я був живим. І те, що людину в мені помітила саме ця нещасна, яка носила своє тіло, ніби товар, і пропонувала його кожному у темряві, не наважуючись навіть поглянути на покупця, те, що саме вона подивилася мені в очі, ще більше посилило чудернацьке сп'яніння, в якому було як прозріння, так і запаморочення, яке дозволяло мені про все здогадуватися і водночас ні на що не звертати уваги. І ось ця чужа істота уже притиснулася до мене ближче, але не для того, щоб виконати оплачені послуги, а так, що я відчув у цьому її мимовільну вдячність, якесь суто жіноче бажання до зближення.
