Енн із Ейвонлі - Монтгомері Люсі Мод
Люсі-Мод Монтгомері
ЕНН ІЗ ЕЙВОНЛІ
І квітне кожен крок її, і друг —
Обов'язок їй прокладає шлях,
І мерехтить красою все довкруг,
Світліючи в ясних її очах.
Дж. Г. Вітьєр
Моїй колишній учительці, Гетті Гордон-Сміт,
із вдячною згадкою про її любов та підтримку
Розділ 1
РОЗЛЮЧЕНИЙ СУСІД
Стиглого серпневого пообіддя на широкому ґанку із червоного пісковику, у будинку на Острові Принца Едварда сиділа висока струнка дівчина шістнадцяти з половиною років, із серйозними сірими очима й волоссям, котре її друзі називали каштановим, сповнена рішучості здолати кільканадцять рядків з Вергілія.
Проте саме пообіддя — блакитне марево, що оповивало вкриті достиглим збіжжям пагорби, вітерці, котрі, мов ельфи, перешіптувалися в кронах тополь, зграбний танець червоних маків, що вогниками проблискували між темних молодих ялиць, скупчених поза вишневим садком — сприяло мріям значно більше, аніж вивченню мертвих мов.
Отож невдовзі Вергілій, навіть не розгорнутий, вислизнув долі, а Енн, поклавши підборіддя на переплетені руки й задивившись у хмари, що так гарно клубочилися понад будинком пана Гаррісона, схожі віддалік на засніжену гору, полинула ген у світ принадливих мрій, де така собі шкільна вчителька невтомно працювала, виховуючи в юних душах своїх учнів чесноти майбутніх славетних діячів, надихаючи та сповнюючи їхні уми й серця гідних, шляхетних поривань.
Втім, коли глянути у вічі невблаганним фактам — а це Енн, мусимо визнати, робила нечасто, хіба не було іншого виходу — жоден з учнів ейвонлійської школи досі не виявив жодних рис майбутньої знаменитості; та зрештою, усе може статися під благодатним впливом учительки. Енн мала райдужні, незатьмарені уявлення про те, яких результатів може досягти вчителька, певна річ, коли зусилля спрямує в потрібне русло; а ось в утішних мріях вона вже бачила себе за сорок років, поруч зі славетним чоловіком. Чим він зажив собі слави, лишилося в тумані блаженного невідання, бо ж сама Енн вагалася між ректором університету і прем'єр-міністром Канади — котрий шанобливо схилявся до її поораної зморшками руки, запевняючи, що то саме вона вперше пробудила в його душі честолюбні прагнення, і що всіма своїми успіхами він завдячує давнім її урокам в ейвонлійській школі… Та це приємне видиво невдовзі розвіяло дещо геть неприємне.
Спершу стежиною квапливо протрюхикала сумирна з вигляду джерсійська теличка, а за кілька секунд потому з'явився пан Гаррісон — коли тільки словом "з'явився" можна окреслити спосіб, у який він вдерся на подвір'я.
Він перестрибнув через паркан, не бажаючи марнувати час на хвіртку, і роз'юшений постав перед спантеличеною Енн, котра, звівшись на рівні ноги, розгублено на нього дивилася. Пан Гаррісон лише віднедавна став їхнім сусідом, тож їй ще не доводилося зустрічатись із ним віч-на-віч, хоч і випадало бачити раз чи двічі.
На початку квітня, ще до повернення Енн із Королівської вчительської семінарії, пан Роберт Белл, чия ферма сусідила із садибою Катбертів на заході, продав її та й переїхав до Шарлоттауна. Ферму купив такий собі пан Гаррісон, про якого було відомо хіба те, що він походить із Нью-Брансвіка. Та проживши заледве місяць в Ейвонлі, він устиг здобути собі репутацію чоловіка дивакуватого, чи то просто "чудила", як назвала його пані Рейчел Лінд. Пані Рейчел була жінкою відвертою, що певно вже знають ті з вас, хто познайомився був із нею раніше. Пан Гаррісон, безсумнівно, жив не так, як інші люди — а це, як відомо, і є та найперша риса, що мала б виказати в ньому "чудила".
Передовсім із господарством пан Гаррісон волів давати раду самотужки, привселюдно заявивши, що не бажає присутності "жодних дурних бабів у своїм барлозі". Ейвонлійське жіноцтво мстилося йому за це моторошними плітками про його кулінарний та домоправний хист. У поміч собі пан Гаррісон найняв малого Джона-Генрі Картера з Вайт Сендз, який і почав ті плітки ширити. Насамперед, сніданки, обіди й вечері не відбувалися в домі його хазяїна о чітко визначеній годині. Зголоднівши, пан Гаррісон влаштовував собі "перекуски", і Джон-Генрі отримував свою пайку, якщо міг нагодитися в слушну мить — інакше мусив чекати, доки господаря знов охопить бажання попоїсти. Джон-Генрі скорботно твердив, що вмер би там із голоду, якби по неділях не їздив додому, де міг добряче підживитися, а щопонеділка вранці мати не видавала йому кошика з "їдлом". Миттям посуду панові Гаррісону й на думку не спадало перейматися, хіба коли раптом у якусь неділю дощило. Тоді він брався до праці: споліскував його ввесь під зливою і клав сушитися.
Та ще був із пана Гаррісона "добрячий скупар". Коли йому запропонували докластися до збору коштів на платню преподобному панові Аллану, він заявив, що воліє почекати — хай спершу буде видно, на скільки доларів добра принесуть йому молитви пана Аллана, бо кота в мішку, мовляв, купувати звички не має. А пані Лінд, котра завітала просити пожертви на місіонерську діяльність — і принагідно оглянути його будинок ізсередини — відказав, що стількох язичниць, як між старих ейвонлійських пліткарок, він ніде не бачив, тож радо пожертвує грошей, якщо ласкава добродійка візьметься навернути їх у християнську віру. Пані Лінд пішла обурена й повідомила, що лиш милістю Божою сердешна дружина Роберта Белла вже спочиває з миром, бо її б нагла кров залила на теперішній вигляд домівки, якою вона так пишалася.
— Вона ж-бо через день мила підлогу на кухні, — гнівно розповідала пані Лінд Маріллі Катберт, — а бачила б ти це зараз! Я мусила поділ спідниці підсмикнути, коли заходила до нього.
І насамкінець, був у пана Гаррісона папуга на ім'я Джинджер. Досі в Ейвонлі ніхто папуг не тримав, отож і пристойним це навряд чи могло вважатися. Та й що то був за папуга! Коли вірити малому Джону-Генрі, такого нечестивого птаха світ не бачив. Він страшенно лаявся. Пані Картер уже й забрала б сина з того дому, якби тільки певна була, що зможе підшукати йому іншу роботу. А якось Джинджер скубнув дзьобом Джона-Генрі в шию, коли той нахилився необачно близько до папужиної клітки. Пані Картер усім показувала шрам, коли горопашний хлопець приїздив додому по неділях.
Усе це промайнуло в думках Енн, щойно перед нею, онімілий від люті, постав пан Гаррісон. Навіть у найпогіднішому настрої, цей опецькуватий лисий гладун не виглядав привабливо; надто тепер, коли кругле обличчя його пашіло гнівом, а величезні сині очі замалим не вилазили з очниць. Енн здалося, що такого негарного чоловіка вона, либонь, зроду не бачила.
Аж раптом пан Гаррісон спромігся заговорити.
— Я цього не терпітиму, — пробелькотів він, — жодного дня більше, чуєте, ви, панночко! Хай мені всячина, це вже втретє, чуєте — втретє! Тут і янголам терпцю б не стало, чуєте! Я казав вашій тітці, хай пильнує — а вона знову не допильнувала, знову… я хочу знати, нащо вона це робить. От чого я прийшов, панночко!
— Поясніть, коли ваша ласка, що сталося? — з підкресленою гідністю мовила Енн. Віднедавна вона сумлінно опановувала цю манеру, щоб до початку навчального року мати її належно відпрацьованою. Утім, розлюченого пана Гаррісона це нітрохи не вгамувало.
— Що сталося? Та вже ж сталося, хай мені всячина! І сталося те, що я знову вигнав цю телицю зі свого вівса, оце півгодини тому! Утретє, завважте! Минулого вівторка виганяв, і вчора теж! І я приходив сюди й попереджав вашу тітку, щоб цього більше не було. А вона знов не допильнувала! Ану, де ваша тітка, панночко? Хай лиш я її побачу та скажу своє слово… слово Гаррісона, чуєте!
— Якщо ви маєте на увазі панну Маріллу Катберт, то вона мені не тітка. А зараз вона в Іст-Графтоні, куди поїхала відвідати родичку, що тяжко хворіє, — відповіла Енн зі щораз більшою гідністю в кожнім наступнім слові. — Мені дуже прикро, що моя телиця зайшла у ваш овес — бо вона таки моя, а не панни Катберт. Метью купив її ще три роки тому для мене в пана Белла.
— Їй прикро! Та чим тут поможе ваше вибачання! Ходіть-но гляньте, що вона в моєму вівсі утнула — усе геть-чисто потолочене!
— Мені дуже прикро, — твердо повторила Енн, — та якби ви вчасно лагодили загороду, Доллі не могла б її розвалити. Адже то ваша загорода стоїть на межі між вівсяним полем і нашою лукою, і позавчора я сама бачила, як вона добряче хилиталася.
— Нічого там не хилиталося! — ревнув пан Гаррісон, що його тільки дужче розлютив наступ на власну територію. — То ж чистий диявол, а не телиця, навіть мур її не втримає. А ти, руда вертихвістко, ліпше би свою худобу сама гляділа, щоб не товклася по чужих полях, аніж тут романи в жовтих палітурках вичитувати! — він кинув нищівний погляд на безневинного Вергілія в брунатній палітурці коло ніг Енн.
Дівчина побуряковіла, бо ж коси завжди були її вразливим місцем.
— Краще бути рудою, ніж геть не мати волосся, окрім двох жмутиків побіля вух, — відрубала вона.
І влучила точно в ціль, адже пан Гаррісон не терпів жодних натяків на свою лисину. Тепер, задихаючись від гніву, він міг лише мовчки зиркати на Енн, яка тим часом опанувала себе й квапливо скористалася з виграної битви:
— Я пробачу вам, пане Гаррісон, бо можу собі уявити, як неприємно виганяти чужу корову зі свого вівса. Отож за всі ваші слова я не тримаю на вас образи. Обіцяю, що більше Доллі до вашого вівса не зайде. Даю вам слово честі!
— Ну, дивися мені, — уже спокійніше гмикнув пан Гаррісон, проте додому почимчикував усе ще сердитий, і доки вухо сягало, Енн чула його невдоволене буркотіння. Тоді, зажурена й занепокоєна, проминула двір і замкнула збитошну теличку в оборі.
"Звідти, надіюся, вона не вийде, хіба що розвалить паркан, — думала Енн. — Начеб заспокоїлася. Певно, чи не лусне від того вівса, так натовклася. Треба було таки продати її панові Ширеру минулого тижня, та я вирішила зачекати до аукціону й виставити всю худобу заразом. А пан Гаррісон і справді чудило. Звісно, у ньому рідної душі я не знайду".
Енн ніколи не втрачала нагоди відшукати собі рідну душу. Тим часом до воріт уже заїздила Марілла, тож Енн поквапилася накрити на стіл до чаю. За чаєм вони й обговорили останні події.
— Швидше б уже минав аукціон, — мовила Марілла. — То затяжка відповідальність — мати в господарстві стільки худоби, яку й глядіти нікому, крім вітрогона Мартіна.
