Українська література » Зарубіжна література » Біла ворона - Белль Генріх

Біла ворона - Белль Генріх

Біла ворона - Белль Генріх
Сторінок:2
Додано:25-05-2024, 06:09
0 0
Голосов: 0
Читаємо онлайн Біла ворона - Белль Генріх

Мене, видимо, сама доля вибрала, щоб ниточка білих ворон і в цьому поколінні нашої родини не ввірвалася. Бо хтось же та повинен не дати їй увірватися, і цей обранець — я. Мабуть, ніхто цього не сподівався від мене, одначе тепер уже годі що вдіяти: я — біла ворона, й край. Мудрі голови в нашій родині кажуть, що це дядько Отто збив мене з доброї стежки. Дядько Отто був біла ворона старшого покоління й мій хрещений батько. Хтось же та мусив бути білою вороною й тоді, і ось нею був він. Звісно, за хрещеного його запрошено, як ще не виявилося, що він збився з трибу; так і зо мною: мене теж узято за хрещеного одному хлопченяті, а ось тепер, відколи всі мене мають за білу ворону, його бояться мені й на очі показати. Коли ж по правді, то нам з дядьком Отто мали б дякувати, бо родина, де немає білої ворони, завше буває безнадійно сіра.

З дядьком Отто я заприязнився давно. Він часто приходив до нас, щоразу наносив більше ласощів, ніж треба було на батькову думку, говорив, мов на скрипці грав, і наостанку завше просив позичити грошей.

Дядько Отто мав царя в голові. Не було того в світі, з чим би він не був обізнаний: соціологія, красне письменство, музика, архітектура,— на всьому тому дядько знався, та ще й неабияк. Фахівці й ті з ним розмовляли залюбки, і він здавався їм цікавою, освіченою, просто-таки чарівною людиною, поки не приголомшував навісним проханням позичити грошей і не розбивав тим усіх чарів. Оце й було в ньому найжахливіше: він чигав не тільки на гроші рідні, а розкидав свої хитрі тенета всюди, де лиш сподівався на який-такий здобуток.

Усі старші в родині були тієї думки, що він міг би з своїх знань озолотитися,— так звичайно говорили за їхніх часів,— та він не обертав на золото знань, він. десь, вирішив озолотитися з нервів своїх родичів.

Ніхто так і не одгадав, як він добирав способу щоразу викликати в співрозмовця певність, що сьогодні він грошей не попросить. Одначе він просив їх. Неминуче. Невблаганно. Я гадаю, він просто не міг опертися спокусі скористати з доброї нагоди. Його мова лилася так натхненно, кипіла такою непідробленою пристрастю, вражала таким гострим розумом, лунала таким громом ворогам і таким апофеозом друзям, іскрилася таким блискучим дотепом,— так він чудово говорив, що просто годі було й здумати, ніби він знову сьогодні заведе про... Одначе він заводив...

Він знав, як доглядати немовлят, хоч сам ніколи не мав дітей, збирав коло себе жіноцтво, оповідаючи про те, як годувати малих під час недуги, раяв присипки, тут-таки писав на папірцях рецепти масті, розказував, чого й по скільки давати дитині випити, ба навіть знав, як швидко втихомирити мале. Оплакана дитина в нього на руках умить затихала. Щось таке в ньому було, мов якісь чари...

Так само вільно аналізував він дев'яту симфонію Бетховена чи складав юридичні папери, ставлячи просто з голови номер закону, що торкався справи...

Але хоч би там що й хоч би з ким він говорив, розмові, зрештою, надходив край, доводилось прощатися,— і завше в найостаннішу хвилину, здебільшого вже в передпокої, коли двері господи майже зачинялися за ним, він просував у них блідий вид із жвавим чорним оком і так, ніби між іншим, удавався до голови скам'янілої з жаху родини:

— До речі, ти б не міг мені...

Суми, що їх він просив, лежали між одною й п'ятдесятьма марками. П'ятдесят марок була його вершина. За десятки років виробився мов неписаний закон, за яким йому не вільно було попросити більше.

— На малий термін,— щоразу додавав він.

"На малий термін",— то був у нього найлюбіший вислів. Потому він вертався в дім, знову клав капелюха на підставку дзеркала, розмотував із шиї хустку й зачинав розказувати, нащо йому гроші. Він завше плекав плани, непомильні плани. Гроші ніколи не були йому потрібні просто так, для себе, а неодмінно, щоб покласти, врешті, твердий підмурівок під своє життя. Його плани хиталися межи рундуком з лимонадом, що гарантував, на його думку, добрий і певний заробіток, і заснуванням політичної партії, що мала врятувати Європу від згуби.

Фраза "До речі, ти б не міг мені..." стала пострахом у нашій родині,— тітоньки, двоюрідні бабуні, ба навіть троюрідні племінники мало не вмлівали, зачувши оте його: "На малий термін".

А дядько Отто,— я гадаю, що він був цілком щасливий, поспішаючися сходами наниз,— простував до найближчої пивнички, аби гаразд обміркувати свої плани. Він прискорював їхній плин у своїй голові плящиною горілки або трьома пляшками вина,— коли на що ставало роздобутих грошей.

Я не критимуся більше, що він пив. Він пив, хоча його ніколи не бачили п'яного. До того ж він мав видиму потребу пити самотою. Марно й пробувати було приспати в ньому чаркою намір позичити грошей. Барило вина, й те не втримало б його, щоб на прощання, в найостаннішу хвилину, він ще раз не просунув голову в майже зачинені вже двері й не спитав:

— До речі, ти б не міг мені... на малий термін?..

Та я ще не сказав про найгіршу його рису: іноді він оддавав позичку; мабуть, йому траплялося часом дещо заробити: колишній радник права, він, певне, давав часами юридичні консультації. В такі хвилини він з'являвся до свого кредитора, діставав з кишені зім'яту банкноту, закохано-тужливо розправляв її й казав:

— Ти був такий ласкавий, що зарятував мене, ось же тобі твої п'ять марок.

Потому він дуже хутко зникав, а найпізніше за два дні з'являвся знову — позичати суму, завше трохи більшу од тієї, що перед тим повернув. Усі чудувалися, як йому пощастило дожити замалим не до шістдесяти років, не маючи того, що звичайно називають справжнім фахом. І вмер він зовсім не з хвороби, що її міг би, здавалося, нажити пиятикою. Він був здоровий, як дзвін, серце його билося на славу, а сон у нього був такий, як у здорової дитини, що, вдовольнивши голод материним молоком, з чистісіньким сумлінням засинає до другого годування. Ні, він загинув раптово, йому вкоротила віку нещаслива пригода, а те, що сталося но його смерті, може, ще химерніше, ніж було його життя.

Як сказано, дядько помер через лиху пригоду: його переїхала машина з трьома причепами, в самісінькому центрі міста, і щастя ще, що перший на місце лиха нагодився чесний чоловік,— він же таки звістив поліцію і дав знати про дядькову смерть родичам.

У дядьковій кишені знайшли гаманець, де був медальйон із образом божої матері, проїздний на трамвай, дійсний ще на два дні, та двадцять чотири тисячі марок грошей разом з копією розписки, що її він дав хазяїнові лотереї,— власником цих грошей дядько Отто був не більше як хвилину, а чи й менше, машина переїхала його за метрів, може, з п'ятдесят від лотерейної контори.

А далі всій нашій родині довелося зазнати ганьби. У дядька в хаті панували злидні; тільки й було там, що стіл, стілець, залізне ліжко, шаховка, трохи книжок та ще великий записник, а в ньому довгий перелік усіх, кому він мав оддати гроші,— аж до того боргу, що він зробив увечері напередодні, коли роздобув чотири марки. Окрім того, в записнику був короткий заповіт,— у ньому дядько Отто відписував усе своє майно мені.

Мій батько, як виконавець духівниці по небіжчикові, заходився сплачувати дядькові борги. Перелік дядькових кредиторів займав мало не весь той записник, а його перша позичка сягала в ті часи, коли він раптом занедбав свою кар'єру судового радника, аби віддатися іншим планам, що коштували йому стільки часу й грошей.

Його борги загалом склали десь із п'ятнадцять тисяч марок, що їх він напозичав більше як у семисот кредиторів, почавши від кондуктора трамваю, що повірив йому двадцять пфенігів на квиток за проїзд, і скінчивши на моєму батькові, якому дядько Отто винен був аж дві тисячі марок, напевне, через те, що в батька дядькові найлегше було видурити гроші.

Якимось дивним чином день дядькового похорону збігся з днем мого повноліття, і я тоді ж посів десять тисяч марок спадщини і зараз-таки перервав щойно почату науку, щоб присвятити себе іншим планам. Не зваживши на сльози батька й матері, я кинув домівку й пішов жити в хату дядька Отто,— дуже вже мене туди тягло. І я ще й досі там живу, хоча мій чуб уже давненько почав лізти. Начиння в хаті відтоді ні збільшилося, ні поменшало.

Тепер я знаю, що за багато що брався намарне. Дарма було, приміром, силкуватися стати музикою,— а надто писати музику самому,— в мене немає на те хисту, одначе за цей досвід я заплатив три роки марної науки і, звісна річ, придбав славу нероби, до того ж пустив за вітром усі гроші; але це вже було так давно.

Мені тепер не в пам'ятку всі мої плани — занадто вже багато їх було, та й часу, щоб збагнути їхню марність, я потребував за кожним разом менше. Дійшлося до того, що мій кожний новин план жив не більше як три дні — термін, замалий навіть на план.

Термін моїх планів зменшувався так прудко, що зрештою вони перетворилися на коротенькі спалахи думок, яких я був не годен будь-кому переповісти, бо й сам не встигав до ладу їх осягнути.

Як здумаю, що я колись міг цілих три місяці вивчати фізіономіку, а потім дійшов до того, що протягом одного вечора намірявся стати художником або садівником, механіком або матросом, засинав, твердо переконаний, що народився вчителем, а прокидався непохитно певний, що праця митника — ось де моє правдиве покликання.

Коротше кажучи, я не маю ані привітності, ані до— волі-таки твердої витримки дядька Отто; до того ж, із мене кепський співрозмовник: у гостині я звичайно сиджу мовчки, наганяючи на всіх нудьгу, а прохання позичити грошей викладаю так незграбно й зопалу, що воно звучить як нахабне домагання.

Лишень з дітьми я вмію легко дійти злагоди, і це, мабуть, єдина добра риса, що перейшла мені від дядька Отто. У мене на руках малі одразу стихають і, дивлячись мені в обличчя, починають усміхатися, коли тільки вони вже вміють усміхатися, хоча всі кажуть, що я справжнє опудало.

Мені не раз на глум радять започаткувати славну когорту няньок-чоловіків у дитячих яслах і заразом покласти край складанню безхосенних планів. Та я не важу на дитячі ясла. Мені здається, нас якраз те й робить білими воронами, що ми не вміємо переводити на гроші своїх питомих здібностей, чи, як звичайно кажуть, застосовувати їх на практиці.

В усякому разі, певне одне: коли я таки біла ворона,— бо сам я не зовсім ще цього певен,— коли, кажу, я справдішня біла ворона, то, либонь, іншого ґатунку, ніж був дядько Отто.

Відгуки про книгу Біла ворона - Белль Генріх (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: