Велетні - Фолкнер Вільям

ВЕЛЕТНІ

Вони проїхали повз темне громадище бавовноочисної машини і тільки тоді побачили освітлений будинок та двомісний автомобіль лікаря біля нього. Зупинившись коло воріт, приїжджі почули гавкіт мисливського собаки.

— Ось ми й приїхали,— промовив літній високий чоловік з відзнаками шерифа.

— Чия це машина? — поцікавився його молодий супутник, який з недавнього часу працював судовим виконавцем округи.

— Доктора Шофілда,— відповів той.— Лі Маккал-лун попросив прислати його, коли я подзвонив і сказав, що ми приїдемо.

— Отже, ви попередили їх!— вигукнув судовий виконавець.— Ви подзвонили, що я їду, і таким чином попередили цих двох порушників закону! То ви отак виконуєте урядові накази?

Шериф, сухорлявий, чисто виголений чоловік, жував тютюн. Він народився і прожив усе життя в цьому штаті.

— Я зрозумів так, що все, чого ви хочете, це заарештувати обох хлопців Маккаллуна і привезти їх до міста,— відповів він.

— Саме так,— відказав судовий виконавець.— А ви попередили їх, дали їм цим самим змогу втекти. Може, ще й поставили уряд перед необхідністю посилати за ними озброєну погоню. Чи ви забули, що самі зараз при виконанні службових обов'язків?

— Ні, не забув,— мовив шериф.— І відтоді, як ми виїхали з Джеффером, весь час намагався розповісти вам про цих людей щось таке, що вам неодмінно треба знати. Гадаю, ці Маккаллуни справлять на вас таке враження, що... Зупиніться за тією машиною. Спершу спробуємо з'ясувати, хто і наскільки тут хворий.

Виконавець обминув автомобіль лікаря, вимкнув мотор, загасив фари і замкнув на ключ дверцята своєї машини.

— Ці люди...—почав він і одразу ж подумав: "Та чи оце старе луб'я з тютюновою жуйкою в роті сам не один з них, незважаючи на посаду, яку займає і яка повинна була б зробити його не таким, як вони?.. Ці люди,— думав він далі,— живуть тут і приховують свої справжні достатки, щоб одержувати урядові субсидії, які вони навіть не збираються використовувати за призначенням, базікають про свої права, замість того, щоб працювати. Вони подають фальшиві відомості, щоб одержувати зернові позики, а потім голосно обурюються і дивуються, коли їх на цьому ловлять. А коли цей самий обдурений уряд вимагає від них зробити одну просту річ — вписати своє ім'я до списку призовників, вони відрубують собі руки або роги..."

Старий шериф рушив уперед. Судовий виконавець попрямував слідом за ним у грубезні нефарбовані ворота і пішов по широкій цегляній доріжці між двох рядів старих занехаяних кедрів до незграбного і теж непофарбованого двоповерхового будинку, у відкритому передпокої якого жевріло м'яке світло лампи. Великий гончак, гавкіт якого вони чули раніше, з гарчанням став у них на дорозі, але з будинку його ніхто не покликав. Виконавець піднявся слідом за шерифом на галерею. Там він побачив чоловіка років сорока п'яти із смаглявим спокійним обличчям і великими руками. Він стояв у дверях і чекав на них. Чоловік цей лише один раз коротко і гостро глянув на судового виконавця, а потім звернувся до шерифа:

— Здрастуйте, містере Гомбольт. Проходьте.

— Здрастуйте, Раф,—відповів шериф.—Хто занедужав?

— Бедді,— сказав той.— Спіткнувся і потрапив ногою в капкан.

— Йому погано? — спитав шериф.

— По-моєму, погано,— відповів чоловік.— Тому ми й послали за лікарем, а не повезли до міста. Ми не могли зупинити кров.

— Дуже шкода,— сказав шериф.— Це містер Пір-сон.— Чиновник ще раз відчув на собі погляд чоловіка з карими очима, спокійними і досить люб'язними на коричневому обличчі. Рука, яку він простягнув, була досить твердою, але потиск її був зовсім слабкий і холодний.— 3 Джексона,— вів далі шериф.— 3 судової колегії.— Потім спокійно, що виконавець не помітив жодної зміни в його голосі, додав:— У нього в ордер на хлопців.

Виконавець не помітив ніякої тривоги чи остраху. Тверда рука просто відсунулась від нього, спокійне обличчя вже дивилось на шерифа.

— Ви хочете сказати, що ми оголосили війну?

— Ні,— відповів шериф.

— Не в цьому річ, містере Маккаллун,—зауважив виконавець.— Від них вимагалось лише одне: зареєструватись. Цього разу вони, можливо, нікуди б і не пішли. Але вони відмовились, забули зареєструватись.

— Я розумію,— відповів чоловік. Він не дивився на виконавця, і той не міг би сказати напевно, чи дивився він навіть на шерифа, хоч і звертався до нього: — Ви хочете побачити Бедді? Зараз у нього лікар.

— Зачекайте,— промовив шериф.— Мені дуже прикро, що з вашим братом таке нещастя, але я...— Він якусь мить дивився на Рафа водночас люб'язно й нетерпляче, його волохаті сиві брови насупились, і на мить виконавець побачив у погляді шерифа тс саме, що бачив у короткому погляді хазяїна.

Виконавець був кмітливим чоловіком і вже збагнув, що тут відбувається не те, що він чекав побачити. Але, працюючи кілька років у державній установі і маючи здебільшого справу з людьми з сільських місцевостей, він вважав, що знає їх. Тому, дивлячись на старого шерифа, думав: "Так. Він їхньої породи, незважаючи на посаду, авторитет і відповідальність, що повинні були б змінити його. Ці люди. Ці люди..."

— Я хочу встигнути на нічний поїзд до Джексо-на,— сказав він.— Свої міркування я вже висловив. Скористаймося своїми повноваженнями і...

— Ходімо,— запросив шериф.— У нас ще багато часу.

І виконавець пішов слідом. Йому не лишалось нічого іншого; сердито крокуючи галереєю, він намагався опанувати свої почуття, щоб не піддатися сторонньому впливові. Тепер виконавець усвідомлював, що йому доведеться докласти чималих зусиль, щоб виконати наказ, і що їх від'їзд з заарештованими буде залежати лише від нього самого, а не від старого шерифа. Вони увійшли до спальні. Там він глянув навколо себе вже не з подивом, а з чимось дуже схожим на жах. Це була велика кімната з простою нефарбованою підлогою. Крім ліжка, там стояли два стільці і старомодний комод. Але йому раптом здалося, що цю кімнату заповнили велетні, від самої присутності яких повинні були б вигнутись стіни. Вони були дуже схожі один на одного: міцний довготелесий дід років сімдесяти, трохи вищий за інших, потім ще один, теж сивоголовий, дуже схожий на Рафа; третій, мабуть, того ж віку, що й Раф, але з тонкими рисами обличчя і якимсь диким трагічним поглядом темних очей; два цілковито однакових блакитнооких юнаки, і, нарешті, блакитноокий чоловік на ліжку, над яким схилився вдягнений по-міському лікар. Усі повернулись і спокійно подивились на нього й шерифа, коли ті ввійшли. А з-за спини лікаря судовий виконавець побачив розірвану холошу та скривавлену, спотворену ногу. Судовий виконавець одразу ж відвернувся, зупинившись біля дверей під цими спокійними твердими поглядами, тоді як шериф підійшов до чоловіка, на ліжку біля якого стояла велика обплетена сулія, схожа на ту, що в ній держав віскі дідусь судового виконавця.

— Привіт, Бедді,— промовив шериф,— Як справи?

— Та сам я, чорт би мене забрав, у всьому винуватий,— відповів чоловік в ліжку.— Стюарт попереджав мене про цей капкан.

— Це правда,— сказав другий старий.

Інші не сказали нічого: вони й далі спокійно і твердо дивились на чиновника, поки шериф не промовив:

— Це містер Пірсон з Джексона. Він привіз ордер на хлопців.

— Нащо? — спитав чоловік в ліжку.

— По закону, Бедді,— відповів шериф.

— Ми ж не воюємо зараз,— заперечив той.

— Ні, не воюємо,— погодився шериф.— Але це новий закон. Вони не зареєструвались.

— Що ви збираєтесь робити з ними?

— Це ордер, Бедді. Забрати з собою.

— Отже, в'язниця?..

— Це ордер,— сказав шериф.

Судовий виконавець побачив, що чоловік в ліжку стежить за ним, спокійно посмоктуючи люльку.

— Налий мені віскі, Джексон,—попросив він.

— Ні,—сказав лікар.— Ви Вже й так випили надто Загато.

— Налий мені віскі, Джексон,— повторив чоловік у ліжку. Він спокійно пихкав люлькою, дивлячись на чиновника.— Ви приїхали від уряду? — спитав.

— Так,— відповів чиновник.— Вони повинні зареєструватись. Це всі повинні зробити. Вони не...

Його голос урвався під поглядом семи пар очей. Чоловік в ліжку і далі посмоктував люльку.

— Ми ж спокійно сидимо тут,—сказав чоловік в ліжку,— і нікуди не збираємось тікати.— Він повернув голову. Двоє юнаків стояли поряд в ногах.— Анж, Люціус,— звернувся він до них.

— Так, тату,—почулося у відповідь, і чиновникові здалося, що це вимовила одна людина.

— Цей джентльмен приїхав аж із Джексона, щоб сказати, що ви потрібні урядові. Гадаю, що найближче місто, де ви можете зареєструватись, це Мемфіс. Ідіть до себе нагору і збирайте речі.

Чиновник рвонувся вперед.

— Стривайте! — крикнув він.

Але Джексон, найстаріший, випередив його. Він також сказав: "Стривайте",—і зараз хлопці вже не дивились на чиновника. Вони дивились на лікаря.

— Як з його ногою? — спитав Джексон.

— Подивіться самі,—сказав лікар.—Чекати не мржна. А везти тепер теж пізно. Мені потрібен асистент і трохи ефіру, звісно, при умові, що він випив не надто багато віскі і зможе витримати анестезію. Один з вас може поїхати в місто на моїй машині. Я подзвоню...

— Ефір? — спитав чоловік на ліжку.— На біса? Ви ж оце сказали, що уже майже все зроблено. Я міг би направити один з різницьких ножів і закінчити все сам, ковтнувши ще разок чи два. Кінчайте це.

— Ви не витримаєте ще одного шоку,— сказав лікар.— Це зараз віскі в вас говорить.

— Годі,— сказав той.— Якось у Франції трапилось нам бігти через пшеничне поле і я наскочив на кулемет, що обстрілював це поле. Спробував перескочити через нього так, як ви перескочили б через огорожу, тікаючи від людини, яка вас б'є. Але мені не вдалось цього зробити, і я опинився на землі. В темряві рана дуже боліла, потім щось ударило мене ззаду в каску, наче молотком по ковадлу, не знаю, що зі мною було, поки я прийшов до пам'яті. Нас зібралось чимало, тих, що мучились біля перев'язочного пункту. Минуло багато часу, поки лікар обійшов усіх. Ну й боляче було тоді. А зараз годі й розмовляти про біль, бо я приклався до цієї сулії. Кінчайте з цим. Якщо вам потрібні помічники, то Стюарт і Раф допоможуть. Налий мені трохи, Джексон.

Цього разу лікар підняв сулію і перевірив рівень рідини.

— Вже доброї чверті немає,— сказав він.— Ви випили кварту горілки з четвертої години, і я не певен, що ви зможете витримати анестезію.