Гра - Лондон Джек

I

Перед ними на підлозі розіслано багато розмаїтих килимів; два брюссельські вже з самого початку їм сподобались, але й інші візерунками вабили око,— отож вони вагалися між бажанням та матеріальною спромогою. Сам керівник відділу шанобливо упадав коло них, властиво, дівчина добре розуміла, що він упадав тільки задля Джо, недарма ж хлопчик при ліфті, поки вони піднімалися нагору, аж рота роззявив від захоплення, побачивши Джо. Не була вона й сліпа, щоб не бачити, яку пошану виявляли до нього молодики й хлопчаки на вулиці, коли вони проходили вдвох своїм кварталом у західній частині міста.

Керівника відділу покликано до телефону, і в душі дівчини знадні мрії про килими та прикрі грошові міркування поступилися місцем перед ще більшим сумнівом і тривогою.

— Не розумію, Джо, що тебе в ньому вабить,— сказала вона тихо, але настійливо: очевидно, розмова про це заходила вже не вперше.

Якась тінь на мить затьмарила молодикове обличчя, та відразу ж воно засвітилося ніжністю. Адже він був ще сливе хлопчина, а вона лишень дівча — обоє майже діти, що тільки оце ступили на поріг життя й надумалися влаштувати собі гніздечко.

— Та не турбуйся даремно,— промовив він.— Це ж мій останній, найостанніший вихід.

Він усміхнувся, а проте вона завважила, як з уст йому мимоволі злетіло скрушне зітхання,— і з чисто жіночого інстинкту цілком володіти своїм коханим відчула страх перед незрозумілим їй захватом, що так владно заполонив істоту Джо.

— Ти ж бо знаєш, що зустріч з О’Нейлом дала мені змогу сплатити останній борг за материн будинок,— провадив він.— От я й спекався одного клопоту. А змагання з Понтою дасть мені сто доларів, цілих сто! Це найбільший приз — непоганий для нас із тобою весільний дарунок.

Грошові розрахунки її зацікавили.

— Але ж тобі подобається сама ця "гра", як ти її називаєш. А чому?

Він не вмів гарно говорити. На рингу він промовляв руками, всім тілом, грою м’язів, а переказати словами своє зачарування "грою" не годен був. Проте спробував і, заникуючись, почав змальовувати, що почував він під час змагання, а надто в найвирішальніші хвилини.

— Одне я знаю, Женев’єво: на рингу ж переживаєш захват, загнавши супротивника туди, куди тобі треба. Він вимахує кулаками, а ти, не даючи йому нагоди влучити, сам завдаєш удару" Ось він заточується, мов п’яний, і прилипає до тебе, суддя відриває його, і врешті ти можеш кінчати. Вся зала аж здригається з крику, а ти знаєш, що бився чесно й переміг, бо вартніший за нього. Бачиш, я...

Він раптом урвав мову, злякавшись власної балакучості й тривожного виразу на Женев’євиному обличчі. Слухаючи, вона пильно дивилася на нього, і на її лиці дедалі дужче проступав ляк. Змальовуючи їй найкращі хвилини свого життя, Джо уявляв собі переможеного супротивника, освітлений ринг, рев глядачів,— і Женев’єва відчула, що його підхопила й понесла від неї хвиля життя, незрозумілого, загрозливого, непереможно-принадного. Від самого подиху того життя її кохання блякло і в’януло. Образ Джо, якого вона знала, померк, розплився, а тоді й зовсім зник. Свіжого хлопчачого обличчя, ласкавих очей, приємного лагідного обрису вуст наче й не було. Вона бачила перед собою обличчя дорослого чоловіка, напружене, нерухоме, немов з криці вилите: і стулені губи, як крицеві лещата в пастці, і широко розплющені, чуйні очі полискували, мов криця. То було обличчя чоловіка, а не хлопчика, якого вона знала. Обличчя зовсім їй чуже.

Та все ж попри свій страх, вона невиразно відчула гордощі. Його мужність, мужність войовничого самця невідпорно впливала на неї, як на жінку, збудила в ній споконвічне бажання обирати собі товаришем чоловіка дужого, спиратися на його силу, як на незламний мур. Вона не розуміла тієї таємничої сили, що перемагала кохання і скоряла собі Джо, проте в глибині жіночого серця відчувала солодку радість, що задля неї, задля їхнього кохання, він зрікається того, що досі становило невід’ємну частину його життя, що він востаннє має вийти на ринг.

— Он місіс Сілверстайн не любить боксу,— сказала Женев’єва,— лає його на всі заставки, а вона ж тямуща жінка.

Джо поблажливо всміхнувся, не вперше ховаючи біль, що вона ніяк не хоче цінувати те, чим він у житті найбільше: пишався. Власними зусиллями та ненастанною працею доскочив він успіху, і тепер, коли він усього себе і все, що було в ньому, віддав Женев’єві, той успіх, на його думку, був єдиною правдивою вартістю, гордовито покладеною їй до ніг. Його боксерська майстерність була запорукою мужності, більшою, ніж міг запропонувати їй будь-який інший чоловік, і та мужність давала йому право володіти нею. А вона цього не зрозуміла тоді, не розуміє й тепер, і Джо дивувався, за що саме вона його покохала.

— Місіс Сілверстайн — стара порохнява печериця,— добродушливо сказав він.— Що вона розуміє в таких речах? Запевняю тебе, це дуже здоровий і корисний спорт. Глянь на мене! Бачиш, мені треба заховувати чистоту, щоб бути в добрій формі. Я живу чистіше, ніж місіс Сілверстайн, чи її старий, чи будь-хто з твоїх знайомих. Купаюся, обтираюся, роблю гімнастику, все в один час, добре їм і не дозволяю собі ніяких дурниць — ні п’ю, ні курю, анічого такого, що могло б мені зашкодити. Я, мабуть, навіть чистіший за тебе, Женев’єво... Далебі,— поквапився він додати, помітивши образу на її личку.—Йдеться не про воду та мило.— Він обережно, але міцно стиснув її руку вище ліктя.— Бачиш, ти м’яка й тендітна. А я, ось помацай лишень!

Він так міцно затис їй пальці м’язами своєї руки, що вона аж скривилася з болю.

— І я весь такий,— правив він своєї.— Оце й є чистота. Кожна часточка тіла, кожна крапля крові, кожен м’яз чистий наскрізь до самих кісток, та й самі кістки теж. Це не те, що вимити шкіру милом і водою,— а все наскрізь чисте. І бачиш, тіло відчуває, що воно чисте. Коли я ранком прокидаюсь та беруся до праці, кожна крапля крові, кожен м’яз у мені просто аж волає, що він чистий. О, якби ти знала...

Він раптом замовк, до решти збентежений своєю незвичайною балакучістю. Ніколи ще він так не хвилювався, але й ніколи не мав причини стільки говорити. Однак цього разу йшлося про бокс, бралося під сумнів вартість і гідність самої гри, для нього найважливішої в світі. Принаймні вона була найважливіша до того дня, коли він випадково переступив поріг Сілверстайнової цукерні й коли Женев’євин образ заступив йому світ і затьмарив усе. Джо починав розуміти, хоч і невиразно, споконвічну суперечність між жінкою й життєвою кар’єрою, між діяльністю чоловіка й вимогами жінки. А втім, він не вмів узагальнювати. Все, що він бачив,— це суперечність між конкретною, живою Женев’євою та величезною абстрактною Грою. Обидві припали йому до серця, обидві тягли його до себе; він роздирався між ними й почував себе цілком безпорадним у тій боротьбі.

Слухаючи Джо, Женев’єва дивилася на його обличчя й милувалася чистою шкірою, ясними очима, ніжними й гладенькими, як у дівчини, щоками. Вона визнавала силу його доказів, але не хотіла погодитися з ними, інстинктивно обурювалась проти тієї Гри, що відривала його від неї, частково її грабувала. Це була суперниця, якої вона не розуміла, а надто не розуміла її принади. Якби то йшлося про якусь іншу дівчину, все було б зрозуміле, Женев’єві помагали б знання, здогади, прозірливість. А тут їй доводилось боротись наосліп з якоюсь невпійманною супротивницею, про яку вона нічогісінько не знала і яка видавалася їй ще небезпечнішою через те, що в словах Джо вона відчувала дещицю правди.

Нараз дівчина збагнула свою кволість. Їй стало сумно й шкода себе. Вона хотіла володіти ним цілком, неподільно, на менше її жіноча природа не погоджувалась. А він не давався, вислизав від неї, коли вона пробувала обвити його руками. Очі їй зайшлися слізьми, губи затремтіли, і зразу поразка обернулась на перемогу — всемогутня Гра поступилася перед нездоланною силою жіночої кволості.

— Та годі ж бо, Женев’єво, годі,— почав благати хлопець, сповнений каяття, хоч і був здивований. Своїм чоловічим розумом він ніяк не міг збагнути її розпачу, але, побачивши, що вона плаче, забув про все на світі.

Вона всміхнулася крізь сльози, прощаючи йому, а він, хоч і знав, що нічим не завинив, увесь розтанув. Мимохіть він сягнув по її руку, але вона стримано й холодно уникла потиску, тільки очі її ще дужче засяяли.

— А ось і містер Клаузен,— сказала вона, і тим часом якась дивна жіноча алхімія геть висушила їй сльози.

— Вам, Джо, певне, вже надокучило чекати? — сказав керівник відділу, рожевощокий чоловік, що до його суворих бурців аж ніяк не пасували веселі маленькі очиці.— Ну, то на чому ж ми спинилися? Ага, на тому килимові,— жваво провадив він.— Гарний візерунок, еге ж? Так, я все розумію. Ще б пак, сам заводився майном, мавши чотирнадцять доларів на тиждень. Але для свого гнізда нічого не шкода. Еге? Та й справді-бо. Всього на сім центів дорожче, зате дорогу річ вигідніше купувати, скажу я вам. А знаєте що, Джо? — керівник раптом сповнився великодушністю й довірливо стишив голос:— Проте це лиш вам. Я скину п’ять центів. Тільки дивіться,— додав він урочисто,— нікому не кажіть, скільки заплатили!

— Звісно, сюди входить і платня за пакування й доставку,— пояснив він, коли Джо й Женев’єва, порадившись, заявили про свою згоду.— А як гніздечко? — ще раз поцікавився він.— Коли ж ви розпустите крила й полинете? Завтра? Так швидко? Чудово, чудово!

Він на мить захоплено звів очі вгору, тоді глянув на них по-батьківському ласкаво.

Джо відповідав досить спокійно, а Женев’єва трохи зашарілась; проте обоє вони почували себе ніяково. Не лише тому, що мова зайшла про те, що було для них інтимне й священне, і не через міщанську сором’язливість, а з уродженої скромності й стриманості, що часто властива людям з робітничого середовища, коли вони змагаються до життя чистого й цнотливого.

Містер Клаузен провів їх до ліфта, танучи в усмішці, аж сяючи поблажливою зичливістю; вся обслуга й собі дивилася вслід стрункій постаті Джо.

— Ну, а як нинішній вечір, Джо? — заклопотано спитав містер Клаузен, коли вони чекали на ліфт.— Як себе почуваєте? Гадаєте, що впораєтеся з ним?

— Будьте певні,— відповів Джо.— Ніколи не почував себе краще.

— Значить, гаразд почуваєте себе? Дуже добре! А мені, бачте, спало на думку...