Долина Тупоту Копит - Белль Генріх

ДОЛИНА ТУПОТУ КОПИТ

Переклад Євгенії Горевої

І

Хлопець незчувся навіть, як надійшла його черга. Він не зводив погляду з підлоги в проході між бічним і середнім нефом; плити підлоги скидалися на червоні й білі соти: червоні — в білу, білі — в червону цятку; барви зливались одна з одною, незабаром годі було розрізнити, де червоне, а де біле; темні лінії цементних швів поміж плитами постирались — і підлога пливла перед ним, наче доріжка з червоної й білої жорстви, відбивала то червоним, то білим, а зверху, мов брудна мережа, прослалася вичовгана плетениця швів.

— Твоя черга,— прошепотіла молода жінка, що стояла біля нього.

Він похитав головою, непевно вказав пальцем у бік сповідальні, й жінка пройшла повз нього вперед; на хвильку дужче запахло лавандою; потім він почув зі сповідальні невиразне мурмотіння; вухо його вловило шерех її черевичків по дерев'яній приступці, де вона опустилась навколішки.

Гріх, смертельний гріх, думав він, мордуючись від того, як палко йому раптом зажадалося цієї жінки; він навіть не бачив її обличчя; ніжні пахощі лаванди, юний голос, легке і водночас упевнене цокання її високих підборів, коли вона ступала ті чотири кроки до сповідальні; той ритм упевненої і водночас легкої ходи був лише невеличким уривком нескінченної мелодії, що вдень і вночі лунала в його вухах. Вечорами він лежав без сну при відчиненому вікні й ловив звук їхньої ходи по камінні бруківки, по асфальті тротуару, цокання їхніх черевичків, їхніх підборів, упевнене, легке, безтурботне, дослухався до голосів, до шепотіння й сміху під каштанами, їх було надто багато й усі такі гарні; декотрі розстібали свої сумочки — в трамваях, біля кас кінотеатрів, біля прилавків крамниць, часом забували їх розстебненими в машинах, і він зазирав туди й бачив помаду, носовички, гроші, зіжмакані трамвайні квитки, пудрениці, коробочки сигарет.

У нього й досі пливла в очах дорога, всипана червоною й білою жорствою; яка ж вона терниста й нескінченна. — Ваша ж черга,— промовив чийсь голос обіч нього.

Він підвів очі: не часто траплялося, щоб до нього звертались на "ви". Якесь дівча, червонощоке й темнокосе. Він усміхнувся дівчинці й знов кивнув пальцем у бік сповідальні.

її дитячі черевички без підборів не творили ритму... Зі сповідальні праворуч почулося шепотіння. У чому він каявся, коли був такий, як оце вона? Я ласун. Я казав неправду. Я не слухався. Не робив уроків. Я ласун. Нишком ласував цукром з цукорниці, тістечками й вином із келишків — тим, що лишилося після бенкету дорослих. Недокурками сигар. Я ласун.

— Твоя черга.

Він кивнув пальцем, тепер уже машинально. Чоловічі черевики й настирлива невловність оцього чоловічого сліду в повітрі: не-иахне-нічим.

І знову погляд хлопця впав на біло-червоне ряхтіння підлоги під ногами. Незахищеним очам стало так боляче, як боляче босим ногам ступати по гострій жорстві. Ноги моїх очей, думалося йому, блукають навкруг їхніх вуст, наче довкола червоних морів. Руки моїх очей блукають по їхній шкірі.

Гріх, смерть і зарозуміла ненастирливість оцього "не-иах-ие-нічим". Хоч би тобі від одного війнуло цибулею чи гуляшем, простим милом чи мотором, тютюном для люльки, липовим цвітом, дорожньою курявою, міцним духом поту, яким чутно влітку від чоловіка, що добре попрацював; та всі вони лишали за собою тільки свою ненастирливість: "не-иахне-нічим".

Він звів очі від підлоги й поглянув туди, де стояли навколішки й молились ті, хто вже висповідався. Там, біля них, пахло суботою, спокоєм душі, купіллю, милом, свіжими булочками з маком, новими тенісними м'ячами, такими, які звичайно купували його сестри по суботах на свої кишенькові гроші; пахло прозорим, добрим мастилом, яким батько щосуботи чистив свого пістолета; пістолет був чорний, блискучий і вже десяток років лежав без ужитку бездоганно чиста пам'ятка з часів війни, тепер непомітна й недоречна, з єдиним призначенням — живити спогади; коли батько роз бирав і чистив зброю, на його обличчя лягало незвичайне сяйво — відблиск колишньої влади над смертю, яку він щомиті міг випустити з тьмяної, сріблясто-мерехтливої магазинної коробки, лише злегка натиснувши пальцем на курок. Раз на тиждень, у суботу, перед тим, як податися до пивниці, батько врочисто розбирав, з усіх боків обмацував, змащував чорні частини пістолета, порозкладавши їх на блакитному клапті тканини, ніби шматки випатраної тварини: тулуб, довгий металевий язичок курка, дрібні нутрощі, суглоби; йому дозволялося дивитись на це священнодійство, він стояв, немов прибитий до підлоги, занімівши від чарів, що осявали батькове обличчя; тут правили культ знаряддя, яке так відверто й страхітливо наслідувало чоловічу міць: адже з магазинної коробки вилітало сім'я смерті. Саме цю здатність перевіряв батько: дивився, чи справні пружини магазина. Вони були цілком справні, і лише запобіжна заскочка утримувала сім'я смерті в ложі. Єдиним легким рухом великого пальця, миттєвим доторком можна було його звільнити, але батько жодного разу не зробив цього; руки його дбайливо складали розібрані деталі докупи, й він клав пістолета до шухляди, під старі чекові книжки та копії рахунків. — Твоя черга.

Хлопець знов кивнув пальцем. Знову шепотіння. Шепотіння у відповідь. І ненастирливе: "не-пахне-нічим".

А тут, де стояв він, пахло карою божою, гріхом, липкою вульгарністю повсякдення, в якому неділя була найгіршим днем. Нудьга від дзижчання кавового млинка на терасі. Нудьга стояння в церкві, нудьга літнього ресторану, човнової станції, кінотеатру чи кав'ярні. Нудьга нагорі у виноградниках, де роздивляються, чи добре вродив виноград "Цішбрунн-ський монастирський садок": спритні пальці по-знавецьки безсоромно шастають по гронах; нудьга, проти якої, здається нема іншої ради, тільки гріх. А вони були скрізь: звідусіль блискала в очі зелена, червона, брунатна шкіра жіночих сумочок. Навпроти, в середньому нефі хлопець угледів іржаво-червоний плащ молодої жінки, яку він був пропустив уперед, побачив її профіль, тонкий ніс, смагляву шкіру, темні вуста, помітив її обручку, високі підбори — чарівничі тендітні інструменти, в яких чаїлася смертельна для нього мелодія; у вухах його ніби вже лунала її хода — через дов-гий-довгий відтинок асфальту, й далі, по камінні бруку — легеньке, проте виразне стаккато гріха. Смерть, думав він, смертельний гріх.

Аж ось вона справді наладналася йти: защебнула сумочку, звелася, ще раз стала навколішки, перехрестилась — і нарешті її ноги передали черевичкам, черевички — підборам, підбори — плитам підлоги отой ритм.

Прохід поміж бічним і середнім неє}юм здався хлопцеві потоком, якого ніколи не здолаєш; йому судилося довіку бути тут, на березі гріха. Якихось чотири кроки залишалося ступити до голосу, що владен був розгрішати чи накладати покуту, якихось шість — до середнього нефа, де панували субота мир і спасіння душі, та він ступнув лише два кроки по проходу й рушив до дверей, спершу поволі, а тоді чимдуж наче тікав з охопленого полум'ям будинку.

Коли хлопець штовхнув оббиті шкірою двері, світло й спека ринули на нього так раптово, що на мить засліпили очі. Лівою рукою він стукнувся об одвірок і впустив додолу молитовника; рука дуже заболіла, він нахилився, підняв молитовник — двері тим часом, поколивавшись, зачинилися — і пристояв у коридорі, розгладжуючи пожмакану сторінку. "Повне каяття",— прочитав він, перше ніж згорнути молитовник, упхнув книжчину до кишені штанів, потер правою рукою забитий зап'ясток лівої і обережно прочинив двері, злегенька штовхнувши їх коліньми. Тієї жінки не було видно ніде, церковний майдан стояв безлюдний, темно-зелене листя на каштані припорошив пил; під вуличним ліхтарем приту лився білий візок морозивника, на гакові ліхтарні висіла сіра полотняна поштарська торбина з вечірніми газетами. Моро зивник сидів на тумбі й читав вечірню газету, а поштар примостився на борту візка й лизав морозиво. Проїхав трамвай, майже порожній, тільки біля задніх дверей стояв якийсь хлопець і вимахував зеленими купальними трусами.

Пауль помалу зачинив двері й спустився східцями; уже за кілька кроків він спітнів, надворі було надто жарко й надто ясно, і він затужив за глибокою сутінню церкви.

Траплялися дні, коли він ненавидів усе на світі, крім самого себе, та сьогодні був звичайний день, такий, коли він ненавидів лише самого себе, а все на світі любив: повідчиня-ні вікна будинків, що обступили майдан, білі завіски, бряжчання кавників, чоловічий сміх, блакитний дим сигари невидного йому курця,— густі ясно-сині хмарки пливли з вікна над ощадкасою,— біліший від молодого снігу крем на шматочку торта в руках у дівчинки в вікні поряд з аптекою; рот у малої теж був замурзаний білим як сніг кремом.

Годинник над ощадкасою показував пів на шосту.

Надійшовши до візка з морозивом, Пауль завагався на одну хвилину довше, ніж би слід,— і морозивник підвівся з тумби й згорнув газету, хлопець прочитав у першому рядку заголовка на першій сторінці: "Хрущов", а в другому— "розверзнута могила"; він подався далі, морозивник розгорнув газету й, похитавши головою, знову сів на тумбу.

Коли Пауль звернув за ріг будинку, де містилась ощадкаса а тоді звернув за ріг ще раз, від річки долинув голос диктора, Що повідомляв про черговий тур змагань веслярів:

— Чоловічі четвірки: Убія, Ренус, Цішбрунн-67.

Пауль ніби розрізнив голоси й відчув подих річки,— а до неї було метрів чотириста: дух мастила й водоростей, гіркий дим буксирів, плескіт хвиль під колесами пароплавів, що пливуть униз за течією, довгі гудки вечірніх сирен; барвисті ліхтарики по кав'ярнях просто неба,— стільці в них яскраво-червоні, немов охоплені полум'ям кущі.

Він почув постріл із стартового пістолета, вигуки й скандування хором, спочатку в такт із помахами весел: "Ціш-брунн!", "Ренус!", "У-б'я!", а далі — злиті в одно, перемішані: "Ре-брунн!", "Ціш-нус!" "Б'я-ціш!", "У-нус!"

О чверть на восьму, думав Пауль, до чверті на восьму в місті буде так само безлюдно, як і зараз. Навіть тут, нагорі, стояли машини, порожні, гарячі, пропахлі мастилом і сонцем, ліпились під деревами по обидва боки вулиці, стриміли у воротях.

Пауль ще раз звернув за ріг, і перед ним відкрилися річка й гори; машини стояли навіть на схилах, на шкільному подвір'ї, добралися аж під виноградники.