Мцирі - Лермонтов Михайло

Переклад М. Зісмана
Вкушая, вкусих мало меда и се аз умираю.
1-а Книга Царств.
1
В недавні роки у краю,
Де в гомінливу течію
Злилась-з Арагвою Кура,
її обнявши, як сестра,
Був монастир. Із-за гори
Ще видко й нашої пори
Подорожанина очам
І вежі, і стовпи від брам,
Склепіння церкви; та під ним
Не куриться кадильниць дим,
Не чути співу в пізній час
Ченців, що моляться за нас.
Лише один напівживий
Руїн самотніх вартовий —
Забутий смертю й людьми дід —
Змітає пил з могильних плит,
Де напис звідомляє світ,
Що в певнім році певний цар,
Корони скинувши тягар,
Що завдавав самих турбот,
Вручав Росії свій народ.
І Божа благодать зійшла
На Грузію! — вона цвіла
Відтоді в зелені садів,

Не боячися ворогів
За гранню приязних штиків.

2
Російський генерал колись
Переїжджав із гір в Тифліс.
Маленького він бранця віз.
Той захворів. Не міг знести
Шляхів гористих тяготи.
Він був, здавалось, літ шести;
Як сарна дикий, боязкий,
Як очерет слабкий, гнучкий,
Але йому недуга зла
Могутність духу надала
Його батьків. Він мовчки звик
Страждати — навіть тихий крик
З дитячих уст не вилітав,
Він знаком їжу відхиляв
І тихо, гордо умирав.
В одному із монастирів
З жалю чернець його пригрів,
І бранець залишився там,
Врятований ченця дбанням.
Та він цуравсь дитячих втіх,
Тікав спочатку від усіх,
Самотній, мовчазний блукав
І, дивлячись на схід, зітхав
В печалі серця неясній
За домом в рідній стороні.
Та до полону в чужині
І мови звик кінець кінцем;
Охрещений святим отцем,
Не знаючи, що значить світ,
Уже хотів юнацьких літ
Ченця обітницю ректи,
Як він, під кровом темноти
У ніч осінню щез. Густий
Кругом стояв на горах бір,

Три дні дарма його між гір
Шукали, а, проте, знайшли
В степу зомлілим, підняли
І в монастир перенесли;
До невпізнання зблід він, схуд,
Ослаб, немов хворобу, труд
Важкий чи голод він зазнав.
На запитання він мовчав,
Огонь життя у нім згасав;
І став близьким його кінець.
Тоді приніс йому чернець
Свої вмовляння і мольби;
їх гордо вислухав слабий,
Підвівся, рештки сил зібрав
І довгу мову розпочав:
З
"Що сповідь слухати мою
Прийшов, — подяку віддаю.
Все ж стане легше, як скажу
Комусь, що в серці я ношу.
Та людям не робив я зла,
І через це мої діла
Не буде вам користі знать,
Чи ж можна душу розказать?
Жив мало, ще й в полоні я.
Віддав би два таких життя
Я за один тривожний день,
Коли б спроможний був лишень.
Я знав одної думи власть —
Одну — та полум'яну страсть,
Що, як черв'як, в мені жила,
Спалила душу всю дотла;
Я, гнаний нею, поривав
Від темних келій та відправ
В чудовий світ, де зброї дзвін,
Де скелі досягли хмарин,
Де люди вільні, як орли.

Цю страсть серед нічної мли
Живив я тугою й слізьми,
І перед небом і людьми
її уголос визнаю,
Мене ж простити не молю.
4
"Старик! Я вже не раз чував,
Що ти мене урятував —
Навіщо?.. Раб сумних думок,
Грозою зірваний листок,
Я виріс, як в неволі птах,
Дитя душею і монах
Судьбою. Я сказать не міг
Нікому двоє слів святих,
Слів "батько" й "матір". Ти, старик,
Хотів, щоб я отут навік
Від любих цих імен одвик,
Даремно: звук їх дорогий
Родивсь зі мною. Навкруги
В людей я бачив друзів, дім,
Вітчизну, а на життьовім
Шляху моїм я не зустрів
Не тільки милих душ — гробів.
Я марних сліз не проливав,
Присягу в серці проказав:
Колись хоч на єдину мить
Гарячі груди притулить
До інших, як мої, палких,
Хоч незнайомих, та близьких.
На жаль, судилось мріям тим
Зів'яти в розквіті своїм,
Мені ж, як жив, на чужині
Сконати тут в самотині.
5
"Мене могила не страшить.
Говорять, там страждання спить

В холодній, вічній тишині,
Та жаль згубить життя мені.
Я молодий... Чи буйних мрій
Не знав ти в юності своїй?
Не знав, чи з пам'яті пустив,
Що й ти ненавидів, любив,
Що мліло серце, як здаля
Ти бачив сонце і поля
Із вежі, де, немов струмок,
Свіжить обличчя холодок,
І де порою голубок,
Дитя чужини, на шляху
В шпарині муру від страху
В грозу ховається лиху.
Хай пишний світ тобі обрид;
Тебе позначив років слід,
Ти кволий, від бажань одвик.
Байдуже це! Ти жив, старик!
Ти жив, ти маєш що згадать —
І я ж бо міг життя спізнать!
6
"Ти хочеш знать, що бачив я
На волі? — золоті поля,
Горби, які вдягли вінок
Дерев, що, як брати, танок
Шумливо ведучи кружний,
Веселий гомін ширять свій.
Громаддя скель, полеглі в тінь,
Я бачив. Водяна бистрінь
Безжально роз'єднала їх.
Збагнув я зміст їх дум сумних,
Відчути дано це мені.
Вони обійми кам'яні
Простерли, й протягом сторіч
Стремлять одна одній навстріч;
Та дні минуть, минуть літа,
І скель не здійсниться мета.

Хребтів гірських я бачив стрій.
Вони химерніші від мрій
Були на світовій зорі:
Курились, ніби вівтарі,
Шпилі їх в небі голубім,
І хмароньки, легкі, як дим,
Таємний кинувши нічліг,
На схід свій направляли біг,
Неначе караван ясний
Птахів залітних з чужини.
І бачив я крізь тумани
В снігах, що сяли, як алмаз,
Могутній і старий Кавказ;
І легко так було в цей час
Моєму серцю, а чого —
Не знаю я і сам цього.
Таємний голос шепотів,
Що я також колись там жив,
І стали в пам'яті мені
Яснішими минулі дні.
7
"І пригадав я батьків дім,
Міжгір'я наше і над ним
Аул, що ліг спочити в тінь;
Я чув — вечірня далечінь
Гула від тупоту отар,
Що повертались до кошар,
Чув гавкання знайомих псів.
Смаглявих я згадав дідів,
Що в ясні літні вечори,
Як місяць дивиться згори,
З поважним виглядом не раз
Сиділи біля саклі в нас.
Кинджали довгі я згадав,
їх піхви в золоті оправ...
Це все, неясний сон немов,
Пройшло передо мною знов.

А батько! Начебто живий,
В своїй одежі бойовій
Мені з'являвся часто він,
Я згадував кольчуги дзвін,
Рушниці блиск серед узгір,
І непохитний гордий зір,
І молодих сестер моїх:
Проміння їх очей ясних,
Солодкі звуки їхніх слів
Та ніжний колисковий спів...
В міжгір'ї там потік струмів,
Був неглибокий, та шумів;
Туди, на золотий пісок,
Я йшов опівдні; ластівок
Я стежив літ над бистрицем,
Коли вони перед дощем
Торкались хвиль крилом своїм.
І я згадав наш мирний дім
І перед огнищем ясним
Вечірніх лагідних годин
Оповідань спокійний плин
Про те, як люди давніх літ
Жили, як був пишніший світ.
8
"Ти хочеш знати, як мені
Було на полі ті три дні?
Я — жив. Без них моє життя
Було сумнішим, як твоя
Безсила старість. Я хотів
Давно — дістатись до полів,
Які манили віддаля,
Дізнать, чи красна ця земля,
Дізнать, для волі чи тюрми
На світ народжуємось ми.
І в час нічний, в жахливий час,
Коли гроза лякала вас,
І, стовпившись при вівтарі,

Ви ниць лежали на землі,
Я втік тоді. О, я, мов брат,
Обняти бурю був би рад,
Очима з хмарами летів,
Рукою блискавку ловив.
Скажи — що серед цих-от стін
Я міг би мати назамін
Братання з вітром грозовим,
Що в серці розцвіло моїм?
9
"Я мчався довго — і вгорі
Не бачив жодної зорі,
Яка б тяжку світила путь.
Та весело було вдихнуть
До змучених грудей моїх
Той холодок лісів нічних.
І тільки! Я бігцем пустивсь;
Коли, нарешті, натомивсь,
Я ліг серед високих трав;
Ніхто мене не доганяв.
Гроза утишилась. Аж ось
Блідаве світло простяглось
В передсвітанковій імлі
На грані неба і землі.
І візерунком віддалі
Очам здавались гір шпилі;
Недвижний, мовчки я лежав.
Шакал десь плакав і кричав
В ущелині, як немовля,
Повзла в камінні — бачив я —
Лускою сяючи, змія.
Та острах в душу не закравсь,
Я сам, як звір, людей цуравсь,
Як змій, я повзав і ховавсь.
10
"Внизу чорніла глибочінь,
В якій котилася бистрінь.

Гроза їй сили додала,
І спінена вода ревла,
Неначе сотні голосів
Сердитих. Хоч була без слів,
Я ту розмову розумів,
Невтомний гомін, вічний спір
З камінням непохитним гір;
Він тихнув, ріс на повний шир,
Чутний виразніш в тишині;
Схід золотився; в вишині
Туманній злинув спів пташок,
Вітрець поворушив листок —
І враз урвався сон квіток,
І, як вони, назустріч дню
Підняв я голову мою...
Я озирнувся; не таю,
Що я злякавсь: я на краю
Безодні грізної лежав,
Де, виючи, бурун кружляв;
Скелясті сходи вниз вели,
Один лиш раз по них пройшли
То був, низвергнутий з небес,
Злий дух, який в проваллі щез.
11
"Круг мене квітнув божий сад.
Рослин весельчастий наряд
Беріг ще слід небесних рос,
І кільця виноградних лоз
Вились; убрала дерева
Краса їх зелені жива;
І грона висіли на них,
Сережок пишних, дорогих
Подоба; іноді летів
До них лякливий рій птахів.
І знов я до землі припав,
І дослухати знов почав
Чудних, чарівних голосів,

Які шептались між кущів,
Немовби річ вели в імлі
Про тайни неба і землі.
Уся природа в хор один
Злилась тих ранішніх годин,
Мовчав у той врочистий час
Лише людини гордий глас.
За тим, що я тоді відчув
І думав що — вже й слід загув,
Та я бажав би все відкрить,
Щоб хоч у мислі знову жить.
Такий був чистий небосхил,
Що й помах ангелових крил
Уважні очі в нім змогли б
Спостерегти; безмежний глиб
Його таким прозорим був.
Очима й серцем я тонув
В обіймах тих блакитних чар.
Аж доки полуденний жар
Всіх мрій моїх не розігнав,
І муку спраги я зазнав.
12
"Тоді в глибінь, де мчав потік,
Тримаючись за чагарник,
По плитах я почав, як міг,
Згори спускатися. З-під ніг
Тим часом брила кам'яна
Зривалась — димна борозна
Вилась за нею, і кругом
Вставала курява стовпом;
А камінь стугонів, стрибав,
І враз бурун його ковтав;
І над проваллям висів я,
Де клекотіла течія,
Та вільна молодість міцна —
Смерть не була мені страшна.
Лише я з тих стрімких висот

Спустився, холод свіжих вод
Моє обличчя обійняв;
І спрагло я до хвиль припав.
Зненацька голос і легку
Почув ходу... В чагарнику
Густім сховався я за мить;
Хвилюючися мимохіть,
Я погляд боязкий підняв
І слухати жадливо став.
І ближче, ближче все звучав
Дівочий голос молодий,
Такий невдавано живий,
Такий свобідний, мов здавен
Лиш звуки дорогих імен
Грузинка вимовлять могла.
Ця пісня простою була,
Та в мисль мою вона лягла;
Мені, як землю тьма вкрива,
Незримий дух її співа.
13
"Піднявши вгору глек, сюди
Ішла грузинка до води
Одною із вузьких стежок.
Як, роблячи невдалий крок,
Вона сковзалась між грудок
Камінних, на її тонких
Устах народжувався сміх.
На ній злиденний і старий
Був одяг; легко йшла з гори
І довгі закрути чадри
Назад відкинула. І тінь
Злотисту літня гарячінь
І на лице й на груди їй
Поклала; ніжний тиховій
Од щік та уст її пашів.
Так глиб очей її чорнів,
Таке кохання він таїв,

Що рій палких моїх думок
Збентежився. Ясний дзюрок
Я згадую лише, як він
Вливавсь до глека, срібний дзвін
Води і шарудіння ніг...
Це все, що в пам'яті зберіг.
Коли ж очутився я знов
І відлила від серця кров,
Вона далеко вже була,
Хоч повільніш, та легко йшла
В аул, стрункіша від топіль —
Цариць її родимих піль.
Неподалеку серед мли,
Здалось, до скелі приросли
Дві братні саклі; линув дим
Над дахом першої пласким,
Струмком в'ючися голубим.
Ще й досі видиться очам,
Як відчинились двері там
І зачинились за дівчам...
Ти не збагнеш мою печаль,
І як збагнув би, стало б жаль
Мені! Хай спомин тих хвилин
Зі мною знайде свій загин.
14
"По ночі, втомою в полон •
Узятий, ліг я в тінь.