Кульбабове вино - Бредбері Рей

Сюжет

Шукати повний текст твору "Кульбабове вино" в інтернеті

Двоє хлопчиків, їхні друзі та родичі випробовують Машину щастя, ловлять страшного Душегуба, рятують воскову провісницю і роблять із кульбаб вино — концентрат літніх днів.

Дванадцятирічний Дуглас Сполдінг прокинувся у дідівській вежі — найвищій будівлі містечка Грінтаун. Він визирнув у вікно, як чарівник змахнув руками, і містечко почало прокидатися. Зайнялися ліхтарі, зайнялися вогні у вікнах, "величезний будинок внизу ожив". Розпочався перший день літа 1928 року.

У той ранок Дуглас з батьком і молодшим братом Томом вирушили в ліс збирати дикий виноград. Хлопчик відчув, що на нього насувається щось величезне та невідоме. Воно нахлинуло на хлопчика, як велетенська хвиля, і він уперше в житті відчув себе живим, відчув, як скорочуються його м'язи, і біжить по венах гаряча кров. Додому Дуглас повертався, п'яний цим відчуттям.

Незабаром розпустилися кульбаби. Діти збирали золотисті квіти в мішки, за кожну з яких дідусь платив десять центів. Кульбаби відтягалися в льох і висипалися під прес. "Сік прекрасного жаркого місяця" потрапляв у глиняні глеки, потім дідусь давав йому добре перебродити і розливав у чисті пляшки з-під кетчупу. Кожна пляшка вина з кульбаб немов вміщала в себе один довгий літній день, і в протягом довгої зими рятувала від застуд всю величезну родину Дугласа. Для хлопчика збір кульбаб був першим літнім обрядом.

Зібравши кульбаби, Дуглас зустрівся з друзями Джоном Хафом та Чарлі Вудменом. "Літні хлопчаки" пустилися в мандри містом та його околицями. Улюбленим місцем ігор був глибокий яр, сповнений чудес і нехожених стежок, що ділив Грінтаун на дві частини. Дугласа нестримно приваблювала "таємна війна людини з природою", видна лише біля яру.

Настав час і для другого літнього обряду. Повертаючись увечері з батьками з кіно, Дуглас побачив у вітрині магазину тенісні туфлі, і зрозумів, що неодмінно маю їх отримати. Торішні туфлі не годилися — у них не було чарівництва, вони могли промчати Дугласа "над деревами, над річками і будинками". На це були здатні лише новенькі туфлі. Батько однак відмовився їх купити. На наступний день Дуглас з'явився в взуттєву крамницю старого містера Сандерсона. Заощаджень хлопчика на тенісні туфлі не вистачило, і він погодився працювати у містера Сандерсона все літо. Старий не вимагав від хлопчика таких жертв, лише попросив виконати кілька дрібних доручень.

У той же вечір Дуглас купив блокнот в жовтому палітурці і розділив його на дві половини. Одну він назвав "Обряди та звичайності". У цій частині записувалися події, що відбуваються щоліта. Друга частина блокнота, названа "Відкриття та одкровення", призначалася для того, що відбувається вперше, а також для всього старого, але по-новому сприйнятого. Цей блокнот Дуглас і Том старанно заповнювали щовечора.

На третій день літа відбувся ще один обряд – дідусь повісив на веранді гойдалки. Відтепер усі літні вечори сім'я Сполдингів проводитиме тут, відпочиваючи від денної спеки.

Якось, проходячи з онуками повз тютюнову лавку, дідусь порадив чоловікам, які там зібралися, не обговорювати знаряддя руйнування, а створити машину щастя. За цю скрутну справу взявся міський ювелір Лео Ауфман.

Тим часом відкриття спіткало і Тома. Якось Дуглас довго не повертався додому. Вже темніло, і стривожена мама, взявши Тома за руку, пішла шукати старшого сина в яр, де ховався страшний Душегуб. Том відчув, як тремтить рука матері, і зрозумів, що "кожна людина для себе одна на світі", і "це доля всіх людей", а смерть — це коли хтось близький не повертається додому. У яру панувала мертва тиша, і Тому здалося, що зараз трапиться щось страшне, але тут він почув голоси Дугласа та його друзів, і пітьма відступила.

Дідусь любив прокидатися під цвірінь газонокосарки. Але одного разу молодий газетяра Білл Форестер, який регулярно косив галявину Сполдингів, вирішив засіяти її травою, що не потребує регулярної стрижки. Дізнавшись про це, дідусь неймовірно розлютився, і заплатив Форестеру, щоб той прибрав прокляте насіння подалі.

Дружина ювеліра Ліна вважала, що машина щастя не потрібна людям, але Лео дні та ночі проводив у гаражі, намагаючись її створити. Він два тижні не розмовляв зі своїми дітьми, а його дружина погладшала на десять фунтів. Але машина щастя була готова. Її тихий голос приваблював перехожих, дітей та собак. Вночі Лео почув, як плаче його син, що потай побував у машині, а вранці розгнівана Ліна почала ділити майно. Зібравши речі, вона забажала подивитися на машину щастя. Жінка залізла у величезну помаранчеву шухляду і машина показала їй те, чого ніколи не буде в її житті, і те, що давно минулося. Ліна назвала винахід чоловіка "машиною горя". Вона розуміла, що тепер її завжди тягтиме в цей блискучий світ ілюзій. Бажаючи зрозуміти, в чому його помилка, Лео сам заліз у машину, і тут вона спалахнула і згоріла вщент. А ввечері Лео заглянув у вікно свого будинку, і побачив справжню машину щастя — своїх дітей, які мирно грають, і дружину, зайняту приготуванням вечері.

Місіс Елен Бентлі була ощадливою жінкою. Вона ніколи не викидала те, що попадало їй у руки. Складаючи у величезні чорні скрині старі платівки, залізничні квитки та свої дитячі сукні, вона ніби намагалася зберегти і повернути минуле. Одного разу місіс Бентлі побачила на своїй галявині двох дівчаток і хлопчика — Еліс, Джейн та Тома Сполдінга. Вона пригостила дітей морозивом і спробувала розповісти їм про своє дитинство, але діти не повірили, що така страшенно стара міс колись була маленькою дівчинкою. Вона дуже образилася, полізла у свої скрині та знайшла гребінку та колечко, якими користувалася у дитинстві, а також свою дитячу фотографію. Проте діти знов не повірили їй. Вони вирішили, що стара вкрала ці речі у зображеної на фото дівчинки і забрали їх собі. Уночі місіс Бентлі згадала, як покійний чоловік колись умовляв її викинути всі старі речі. "Будь тим, що ти є, постав хрест на тому, чим ти була", — говорив він. Вранці вона віддала дітям свої старі іграшки, сукні та прикраси, а решту спалила на задньому дворі. А потім діти потоваришували зі старою місіс і частенько ласували разом із нею морозивом. У "Відкриттях та одкровеннях" Дуглас записав, що люди похилого віку ніколи не були дітьми.

Чарлі Вудмен виявив машину часу. Нею виявився полковник Фрілей. Одного разу Чарлі привів до нього в будинок своїх друзів, і вони здійснили дивовижну подорож на Дикий Захід, в епоху ковбоїв та індіанців. Полковник Фрілей міг мандрувати лише у минуле, оскільки "машиною часу" була його пам'ять. Діти часто приходили до полковника і неслися за п'ятдесят чи сімдесят років у минуле.

Зелену машину на акумуляторі міс Ферн та міс Роберте продав заїжджий комівояжер. Вони наважилися її купити тому, що у Ферн боліли ноги, і вона не могла здійснювати далекі прогулянки та візити. Цілий тиждень сестри колесили Грінтауном на електромобілі, поки їм під колеса не потрапив нещасний містер Куотермен. Вони втекли з місця злочину і сховалися на горищі свого будинку. Дуглас Сполдінг усе бачив. Він зайшов до стареньких повідомити, що містер Куотермен живий і здоровий, але ті не відкрили хлопчику. Він передав своє повідомлення через Френка, їхнього брата-холостяка, але старенькі нічого не зрозуміли і вирішили назавжди відмовитися від Зеленої машини, що стало страшною втратою для "літніх хлопчаків".

Якось вожатий міського трамваю вирішив безкоштовно прокотити Дугласа, Тома та Чарлі. Це був останній рейс старого трамвая — його закривали, а по місту пускали автобус. Колись трамвай ходив далеко, возив городян на заміські пікніки, і тепер вожатий вирішив згадати напівзабутий маршрут. Хлопчаки провели довгий літній день, прощаючись зі старим трамваєм.

Джон Хав був для Дугласа Сполдінга "єдиним божеством, яке мешкало в Грінтауні, штат Іллінойс, у ХХ столітті". В один прекрасний літній день Джон заявив, що його батькові запропонували роботу в вісімдесяти милях від міста, і він їде назавжди. Джон боявся, що згодом він забуде і обличчя своїх друзів, і вдома Грінтауна. Щоб розтягнути час, що залишився, хлопчики вирішили сидіти і нічого не робити, проте день все одно промчав занадто швидко. Увечері, граючи в хованки та статуї, Дуглас щосили намагався втримати Джона, але в нього нічого не вийшло — Хаф поїхав дев'ятигодинним поїздом. Лягаючи спати, Дуглас попросив Тома ніколи не залишати його одного.

Дружина листоноші Ельміра Браун була переконана, що її зачарувала Клара Гудуотер. Не дарма ця жінка замовляла поштою книги про магію, після чого з Ельмірою траплялися різні неприємності — вона спотикалася, ламала кісточку або рвала дорогу панчоху. Місіс Браун вважала, що саме через Клару її не обирали головою жіночого клубу "Жимолість". У день чергового засідання клубу Ельміра вирішила відповісти чаклунством на чаклунство. Вона приготувала моторошне на вигляд зілля, а для підтримки взяла із собою "чисту душу" — Тома Сполдінга. Випите зілля не допомогло — жінки знову проголосували за Клару Гудуотер. Зілля тим часом почало діяти, викликавши у Ельміри блювоту. Вона кинулася в дамську кімнату, але переплутала двері і скотилася сходами, перерахувавши всі сходи. Місіс Браун оточили жінки на чолі з Кларою. Після примирення, що супроводжувалося морем сліз, та з радістю поступилася Ельмірі своєю посадою. На насправді Клара купувала "чаклунські" книги для свого племінника, а Елльміру НЕ треба було зачаровують — вона і без того вважалася найбільш незграбною дамою Грінтауні.

А потім настав день, коли з дерев почали падати стиглі яблука. Дітей уже не пускали до "машини часу" — дочки та сини найняли для полковника Фрілея дуже сувору доглядальницю. Тепер, щоб згадати минуле, старий дзвонив своєму приятелю в Мехіко, і той давав йому послухати звуки далекого міста, що спонукали спогади. Доглядальниця ховала телефон, але полковник знаходив його і дзвонив знову. Він так і помер — із телефонною трубкою в руці. Для Дугласа разом із полковником померла ціла епоха.

Після того, як був зібраний другий урожай кульбаб, Білл Форестер запросив Дугласа спробувати незвичайного морозива.