Зелені цяточки - Азімов Айзек

Він таки пробрався на корабель! Крім нього, перед енергетичним бар'єром чатувало ще кілька десятків інших. Здавалось, чекають вони марно. Та зрештою бар'єр вийшов з ладу на якихось дві хвилини (що довело перевагу об'єднаних організмів над живими фрагментами), і він прослизнув усередину.

Решта були надто повільні, вони не встигли скористатися з нагоди, але то байдуже. Вистачить і його одного. Він і сам упорається.

Помалу задоволення згасло, перейшло в почуття самотності. Який жахливо прикрий і неприродний стан — існувати відокремлено від усього об'єднаного організму, стати самому живим фрагментом! І як ці чужинці витримують свою фрагментарність?

Від цієї думки приязнь до чужинців зросла. Тепер, коли він сам скуштував відособленості, йому стала відчутна та жахлива самотність, що сповнювала їх таким страхом. Адже всі їхні вчинки диктував саме страх, породжений цією самотністю. Що, коли не цей нестямний страх, змусило їх, перше ніж посадили свій корабель на планету, випалити кружало з милю в діаметрі, розпікши ґрунт до червоного жару? Навіть організоване життя було знищене тим жаром на десять футів углиб.

Він увімкнув сприйняття й жадібно прислухався до чужинських думок, які плинули в його свідомість. Йому приємно було, що він знову у контакті з іншим життям. Та не час віддаватися насолоді. Йому не можна забуватись.

А от підслухувати думки — це не зашкодить. Декотрі з живих фрагментів на кораблі думали дуже виразно, дарма що самі були такі недокінчені, недосконалі, їхні думки дзвеніли, наче малесенькі дзвіночки.

— Мені весь час здається, наче я заразився,— сказав Роджер Олден. —Ти розумієш мене? Без кінця мию руки, а воно не допомагає.

Джеррі Торн не любив драматизму. Він навіть очей не підвів. Корабель ще маневрував у стратосфері планети Сейбрука, і Торнові треба було стежити за приладами. Він тільки сказав:

— Чого це тобі так здається? Нічого ж не сталося.

— Сподіваюся, що ні,— відказав Олден. — В усякому разі ті, хто виходив, лишили свої скафандри в шлюзі для повної дезінфекції. Всі, хто вертається знадвору, проходять радіаційну ванну. Я гадаю, що нічого не сталося.

— Чого ж нервуєшся?

— Хтозна. Краще, якби бар'єр не вимкнувся.

— Певне, що краще. То була прикра випадковість.

— Я не певен,— сердито відрубав Олден. — Я саме був тут, коли воно сталось. Якраз на моїй зміні. І ніякої потреби перевантажувати лінію не було. Повмикали що треба й що не треба. Чортзна-що.

— Авжеж. Йолопи.

— Та ні, не в тому річ. Я був присутній, коли Старий розслідував це діло. Ніхто не міг до ладу пояснити, чому так вийшло. Мережу нагрівання панцира ввімкнули в лінію силового бар'єра, а вона ж забирає аж два кіловати. Цілий тиждень брали енергію з допоміжних батарей, а тоді раптом... І ніхто не знає, що ж за причина.

— А ти знаєш?

Олден почервонів.

— Ні. Я все думаю, чи їх... — він затнувся, підшукуючи слова. — Чи їх не примусили якимось гіпнозом. Оті істоти, що за бар'єром.

Торн звів очі й спокійно зустрів Олденів погляд.

— Я б цього більш нікому не казав. Бар'єр вимкнувся всього на дві хвилини. Якби що сталось, якби хоч билинка проникла сюди, за півгодини це показали б бактеріальні культури, а за кілька днів — колонії дрозофіл. І перше ніж ми вернулись би на землю, воно проявилось би на хом'яках, кролях, а може, й на козах. Тож заспокойся, Олдене, нічого не сталось. Анічогісінько.

Олден повернувся й рушив до дверей. Він пройшов за два фути від чогось, що принишкло в кутку, але не помітив його.

Він вимкнув центри сприймання, і тепер чужі думки вже не проникали в його свідомість. Урешті, ці живі фрагменти не становили інтересу для нього, бо не були пристосовані для продовження життя. Навіть як фрагменти вони були неповноцінні.

Зате інші типи фрагментів були не такі. І він мусив стерегтися їх. Бо спокуса буде велика, а він не повинен виявити своєї присутності, поки корабель не сяде на рідній планеті.

Він зосередив увагу на інших частинах корабля, дивуючись, яке розмаїте життя на ньому. Кожне живе створіння, хоч яке маленьке, могло існувати самостійно. Він силкувався думати про це, аж поки неприємна думка так його пригнітила, що йому нестерпно захотілось нормальності, яка панувала на його планеті.

Думки, які він сприймав від живих фрагментів меншого розміру, здебільшого були невиразні, несталі, як і слід чекати. Від них багато не дізнаєшся, але ж це означає, що їхня потреба в повноті тим сильніша. І саме це так гостро хвилювало його.

Один живий фрагмент сидів навпочіпки й торсав дротяну сітку, якою був обгороджений. Думки його були досить виразні, але обмежені. Вони стосувались головним чином жовтого плода, що його їв другий фрагмент. Першому страшенно хотілось того плода, і тільки дротяна сітка, що розгороджувала їх обох, перешкоджала йому видерти плід силоміць.

Його раптом охопила глибока огида, і він вимкнув сприйняття. Ці фрагменти борються між собою за їжу!

Він спробував сприйняти думки з рідної планети, сповнені миру й гармонії, але відстань була вже занадто велика. Він не міг подолати порожнечі, що відмежовувала його від царства розуму.

На мить йому закортіло відчути під собою хоч би мертвий ґрунт між бар'єром і кораблем. Минулої ночі він повз по тому ґрунту; на ньому не було життя, але то був ґрунт рідної планети, а за бар'єром, як він з утіхою відчував, панувало об'єднане життя.

Він згадав ту мить, коли опинився на поверхні корабля й відчайдушним зусиллям присмоктався до неї, чекаючи, поки відчиниться люк. Він пробрався на корабель, обережно повзучи між ногами в тих, що виходили. Там був ще один люк, внутрішній,— крізь нього він пробрався пізніше. І ось лежить тут — сам уже тільки живий фрагмент, нерухомий, непомічений.

Він обережно ввімкнув сприймання знов і сфокусував його, як першого разу. Той живий фрагмент, що сидів навпочіпки, шалено торсав сітку. Він і досі жадав чужої їжі, хоч був не такий голодний, як сусід.

Ларсен сказав:

— Не годуй її, паскуду. Вона не голодна, її тільки завидки беруть, що Тіллі може їсти в неї перед очима, а вона сама ще не натопталась донесхочу. От жадюга! Скоріш би вже додому, тоді я й довіку не гляну на жодну тварину.

Він неприязно позирнув на старшу з двох самиць шимпанзе, і мавпа так само неприязно заджерготіла у відповідь.

— Гаразд, гаразд,— відказав Ріццо. — Чого ж ти тут стовбичиш? Усіх нагодовано. Ходімо.

Повз загородки з козами й клітки з кролями та хом'яками вони пішли до виходу. Ларсен похмуро говорив:

— Ідеш добровольцем у далекий розвідувальний політ. Як герой. Виряджають тебе з промовами і роблять із тебе служителя зоопарку.

— Зате ж платня подвійна.

— Ну то й що? Я ж не задля грошей полетів. Нам на інструктажі казали: половина шансів за те, що ми не вернемось, що нас чекає доля Сейбрука. Я полетів, бо хотів зробити щось важливе.

— Ти ба який герой! — здивувався Ріццо.

— Я не мавпяча нянька.

Ріццо зупинився, вийняв з клітки хом'яка й погладив його.

— Слухай, а тобі не спадало на думку, що в котроїсь із цих самичок уже зав'язалися всередині малесенькі хом'яченятка?

— Таке скажеш! Їх же щодня перевіряють.

— Авжеж, авжеж. — Він передражнив тваринку, що тяглась до нього носиком. — Але уяви, що ти якось уранці сюди прийдеш і побачиш їх. Маленьких хом'ячків, що дивляться на тебе цяточками м'якенької зеленої шерсті замість очей.

— Замовкни ради бога! — закричав Ларсен.

— Цяточками м'якенької лиснючої зеленої шерсті,— ще раз сказав Ріццо й з раптовою відразою пустив хом'яка в клітку.

Він знов увімкнув сприймання й змінив фокус. В об'єднаному організмі його рідної планети не було жодного такого органа, що не мав би відповідника серед живих фрагментів на кораблі.

Були тут розмаїті рухливі істоти — такі, що бігали, й такі, що плавали, й такі, що літали. Декотрі з тих літунів були досить великі, з досить виразними думками; інші, маленькі, з прозорими крилами, користувалися тільки шаблонними схемами чуттєвого сприйняття, до того ж досить недосконалими, а самі думати не вміли.

Були й нерухомі створіння — так само, як на його рідній планеті, вони мали зелений колір і живлення своє брали з повітря, води й землі. Вони зовсім не мали думок — тільки вкрай невиразне відчуття світла, вологи й сили тяжіння.

І кожен такий фрагмент, рухливий чи нерухомий, був ніби пародією на частину об'єднаного організму.

Ще рано. Рано...

Він рішуче потамував свої бажання. Колись давно ці живі фрагменти вже прилітали на планету, і об'єднаний організм спробував допомогти їм — але надміру поквапливо, і нічого не вийшло. Тож цього разу треба бути терплячим.

Якби тільки ці живі фрагменти не виявили його!

Поки що цього не сталося. Вони не помітили, що він лежить у кутку пілотської рубки. Жоден не нахилився, не підняв і не викрив його. Зразу він боявся й ворухнутися. Бо хтось, може, обернувся б і побачив негнучку, схожу на черв'ячка річ неповних шість дюймів завдовжки. Зразу витріщився б на неї, тоді закричав би, а потім — усе пропало б. Та, мабуть, годі вже чекати. Корабель давно злетів, контрольні прилади вимкнено, в пілотській рубці нема нікого.

Він досить швидко знайшов щілинку, яка вела до ніші, де тяглося кілька дротин. Струм по них не йшов.

На передньому кінці його тіла були зубчики, якими він перепиляв дротину потрібної товщини. Потім ще раз перепиляв — на шість дюймів далі. Вирізаний шматок дроту потихеньку запхав у куток ніші. Зверху дротина була покрита брунатним еластичним матеріалом, а серцевину мала з блискучого червонуватого металу. Тієї серцевини він, звичайно, не міг відтворити сам, але це було й непотрібно. Досить того, що його власний покрив, вирощений навмисно для камуфляжу, дуже точно імітував оболонку провода.

Він вернувся й обома своїми кінцями, на яких мав круглі присоски, присмоктався до кінців перерізаного дроту. Не лишилось навіть помітного шва.

Тепер вони його не знайдуть. Дивитимуться просто на нього, а бачитимуть тільки безперервну дротину.

Хіба що придивляться дуже пильно й побачать, що на тій дротині в одному місці є дві маленькі цяточки м'якої, лиснючої зеленої шерсті.

— Дивне діло,— сказав доктор Вейс,— що оті зелені волосочки мають такі дивовижні властивості.

Капітан Лорінг обережно налив у чарки бренді.