Щирий друг - Уайльд Оскар

Щирий друг

Якось уранці старий Водяний Щур вистромив голову з води. Він мав блискучі як бісер очі, його сиві жорсткі вуса стирчали, а довгий хвіст скидався на гумовий шланг. Малі каченята плавали ставком, схожі на зграйку жовтих канарок, а їхня матуся, чисто-біла з червоними лапками, намагалася навчити їх стояти у воді на голові.

— Ви ніколи не потрапите у вищий світ, якщо не навчитеся стояти на голові, — торочила вона і час від часу показувала, як це робиться. Але каченята не звертали на неї анінайменшої уваги. Вони були зовсім молоді й не розуміли, якою перевагою є увійти у вище товариство.

— Які неслухняні діти! — вигукнув старий Щур. — Їх варто втопити.

— Іще чого! — обурилася качка. — Усі мають із чогось починати, і батьки мусять набратися терпіння.

— Ну, я нічого не знаю про батьківські почуття, — мовив Щур. — У мене сім'ї немає. Я і жонатий ніколи не був і надалі не збираюся. Любов — річ по-своєму непогана, але дружбу я ціную вище. Насправді я нічого у світі не знаю шляхетнішого й рідкіснішого за щиру дружбу.

— А як ви уявляєте, скажіть, будь ласка, обов'язки щирого друга? — запитала зелененька пташка Коноплянка, що сиділа неподалік на вербі й почула їхню розмову.

— Так, саме це і я хочу знати, — сказала Качка, а потім попливла на другий бік ставка і стала на голову, щоб показати дітям гарний приклад.

— Що за дурнувате питання! — вибухнув Щур. — Я очікую, що мій щирий друг буде мені вірним і відданим, аякже.

— А що б зробили для нього ви? — запитала пташка, погойдуючись на сріблястій гілочці і тріпочучи крильцями.

— Не збагну, про що ти? — здивувався Щур.

— Можна, я розповім вам одну історію на цю тему? — запропонувала Коноплянка.

— Історію про мене? — спитав Щур. — Якщо так, я слухатиму, я надзвичайно люблю літературу.

— Вона стосується і вас, — сказала Коноплянка, злетіла з верби, сіла на березі та розповіла історію про Щирого Друга.

— Жив собі один чесний хлопчик на ім'я Ганс…

— А він був дуже знаменитим? — втрутився Щур.

— Ні, — відповіла Коноплянка, — гадаю, він узагалі не був знаменитим, от тільки мав добре серце і симпатичне кругле личко. Він мешкав сам-самісінький у маленькій хатинці та щодня працював у своєму садку.

В усій околиці не було саду, гарнішого за сад Ганса. Там зростали грицики і левкої, турецька гвоздика і садові жовтці, іриси та васильки. Там цвіли червоні дамаські троянди і жовті троянди, лілові крокуси і сердечник луговий, фіалки золотаво-пурпурові й білі. Майоран і базилік, красолі й орлики, рута і материнка, нарцис і первоцвіт розквітали кожне у свій час згідно з плином місяців — одна квітка змінювала іншу, тому в саду завжди було чим помилуватися і стояв приємний аромат.

Малий Ганс мав багато друзів, але найвідданішим був гладкий Г'ю-Мірошник. І справді, таким відданим був Гансу багатий Мірошник, що жодного разу не проходив він повз його сад, не нарвавши собі, перехилившись через огорожу, величезний оберемок квітів або в'язочку духмяних трав, не натоптавши собі кишені сливами й вишнями, коли приходила пора фруктів.

— Щирі друзі мають ділитись усім, — любив повторювати Мірошник, а малий Ганс притакував і всміхався, бо дуже пишався, що має друга з такими шляхетними думками.

Щоправда, бувало, сусіди дивувалися, чому багатий Мірошник нічого й ніколи не дарує Гансові, адже він мав сотні лантухів із борошном, які зберігалися на його млині, і шість дійних корів, і величеньку отару овець, які давали вовну, але Ганс ніколи не забивав собі голову такими питаннями, і ніщо не радувало його більше, ніж слухати оці всі чудові слова, які говорив Мірошник про відданість щирої дружби.

Так малий Ганс трудився у своєму садку. Навесні, влітку й восени він був дуже щасливий, та коли приходила зима і він не мав ані квітів, ані фруктів, щоб продати на базарі, він потерпав від холоду й голоду та нерідко мусив лягати спати зовсім не повечерявши, хіба що гриз якусь сушену грушу чи тверді горіхи. А ще взимку він почувався страшенно самотнім, бо Мірошник ніколи не заходив його провідати.

— Немає мені сенсу ходити в гості до малого Ганса, коли лежить сніг, — говорив Мірошник своїй Дружині, — бо коли в людей лихо, їм треба дати спокій, а не набридати відвідинами. Принаймні я саме так і розумію дружбу й упевнений, що маю рацію. Тож дочекаюся, поки прийде весна, а тоді й зайду до нього в гості, а він зможе подарувати мені великий кошик первоцвітів і буде щасливий.

— Ти, безумовно, дуже піклуєшся про інших, — відповідала його Дружина, яка сиділа у затишному кріслі біля великого каміну, де палали соснові дрова, — аж надто піклуєшся. Просто задоволення слухати, як ти говориш про дружбу. Упевнена, що й сам священик не міг би говорити красномовніше за тебе, хоча він і мешкає у триповерховому будинку і носить золотий перстень на мізинці.

— Чи не могли б ми запросити малого Ганса до нас? — запитав наймолодший син Мірошника. — Якщо у бідного Ганса лихо, я віддам йому половину своєї каші й покажу своїх білих кроликів.

— Ну який же ти дурний! — заволав Мірошник. — Навіть не знаю, чи варто тебе посилати до школи. Здається, ти нічого не здатен навчитися. Та якщо малий Ганс прийде до нас, побачить наш напалений камін, і нашу смачну вечерю, і нашу велику карафу червоного вина, він може позаздрити, а заздрість — жахлива річ, яка руйнує людську натуру. Я, певна річ, не дозволю зруйнувати Гансову натуру. Я його найкращий друг, і завжди за ним наглядатиму й припильную, щоб він не наражався на спокуси. До того ж якщо Ганс сюди завітає, то, боронь Боже, попросить борошна в борг, а я йому дати не можу. Борошно — це одне, а дружба — зовсім інше, і не слід плутати одне з другим. Навіть слова ці пишуться по-різному й означають абсолютно різні речі. Будь-хто це розуміє.

— Як ти гарно говориш! — вигукнула Дружина Мірошника і налила собі повну склянку підігрітого пива. — Ти мене мало не заколисав. Чистісінько як у церкві.

— Багато хто гарно вчиняє, — відказав Мірошник, — але мало хто гарно розмовляє, а це значить, що говорити значно важче, ніж діяти, і воно також краще, — тут він суворо поглянув через стіл на найменшого сина, який так засоромився, що похнюпив голову, почервонів, заплакав, і сльози закрапали з його очей. Втім, він був такий юний, що йому треба вибачити…

— І це вся історія? — запитав Щур.

— Звісно, ні, — відповіла Коноплянка. — Це лише початок.

— Тоді ти сильно відстала від моди, — виголосив Щур. — Кожний хороший оповідач нині починає з кінця, потім переходить до початку, а закінчує серединою. Це нова методика. Я почув про неї днями від одного критика, який прогулювався навколо ставка з якимсь юнаком. Він багато просторікував про це питання, і я упевнений, що він цілком правий, бо мав на очах сині окуляри, а на голові — лисину, а коли юнак робив якесь зауваження, він повсякчас пирхав і пхекав. Проте продовжуй свою історію, прошу. Мені надзвичайно подобається Мірошник. У мене самого буває безліч прекрасних почуттів, тож у нас багато спільного.

— Що ж, — цвірінькнула Коноплянка, підстрибуючи то на одній, то на другій ніжці, — щойно закінчилася зима і первоцвіти почали розпускати свої блідо-жовті зірочки, Мірошник сказав Дружині, що спуститься у долину провідати малого Ганса.

— Ну яке ж ти маєш добре серце, — вигукнула Дружина, — ти весь час думаєш про інших. Та гляди не забудь узяти великий кошик для квітів.

І от Мірошник зв'язав міцним дротом крила свого вітряка і спустився з пагорба з кошиком у руках.

— Доброго ранку, малий Гансе, — привітався Мірошник.

— Доброго ранку, — відповів Ганс, спираючись на лопату й усміхаючись від вуха до вуха.

— Як тобі велося взимку? — спитав Мірошник.

— Ой, — вигукнув Ганс, — який ти добрий, що питаєш, просто дуже добрий. Чесно кажучи, мені було доволі скрутно, але зараз уже прийшла весна, і я щасливий, і всі мої квіти почуваються добре.

— Ми частенько говорили про тебе взимку, Гансе, — сказав Мірошник, — цікавилися, як ти там почуваєшся.

— Дуже люб'язно з твого боку, — відповів Ганс. — Я мало не почав побоюватися, що ти мене забув.

— Гансе, ти мене дивуєш, — сказав Мірошник, — дружба не забувається. Це найпрекрасніше в дружбі, проте боюся, ти не розумієшся на поезії життя. А який гарний вигляд, до речі, мають твої первоцвіти!

— Вони справді дуже гарні, — погодився Ганс, — просто щастя, що їх у мене так багато. Я збираюся віднести їх на базар і продати доньці Бургомістра, а на виручені кошти викупити свою грабарку.

— Викупити грабарку? Невже ти її продав? Це вельми нерозумний крок!

— Так, але справа в тому, що я не мав іншого виходу. Розумієш, узимку мені було дуже важко, навіть на хліб грошей не було. Тож спершу я продав срібні ґудзики від своєї парадної куртки, потім срібний ланцюжок, потім велику люльку, і нарешті я продав свою грабарку, якою возив землю. Але тепер я збираюся все викупити назад.

— Гансе, — мовив Мірошник, — я віддам тобі свою грабарку. Вона, щоправда, потребує ремонту: один бортик зовсім зламався, щось там зіпсувалося у маточинах коліс, та попри все це я тобі її віддам. Знаю, це дуже щедрий подарунок, і багато хто вважатиме мене напрочуд нерозсудливим, через те що я з нею розлучаюся, але я не такий, як усі. Я гадаю, що щедрість становить сутність дружби, та, крім того, в мене є нова грабарка. Так, можеш не сушити собі голови, я віддаю тобі свою грабарку.

— О, це справді дуже щедро, — сказав малий Ганс, і його миле кругле обличчя аж засвітилося від задоволення. — Я легко зможу її полагодити, бо маю гарну дерев'яну дошку в хаті.

— Дерев'яну дошку! — вигукнув Мірошник. — Та це ж саме те, що мені потрібно для покрівлі клуні. Там велика діра, і зерно намокне, якщо я не затулю її. Добре, що ти згадав про дошку. Дивовижно, як одна добра справа породжує іншу. Я віддав тобі грабарку, а ти тепер віддаси мені дошку. Звісна річ, грабарка набагато дорожча за дошку, але щира дружба вища за такі дрібниці. Прошу, давай її сюди, і я просто сьогодні ж візьмуся лагодити свою клуню.

— Гаразд, — гукнув малий Ганс, побіг до стодоли і витяг звідти дошку.

— Не така вже вона й велика, ця дошка, — зауважив Мірошник, побачивши її. — Боюся, коли я відремонтую покрівлю, нічого не залишиться на ремонт моєї грабарки… Впевнений, ти хочеш віддячити мені своїми квітами — ось тобі кошик, наповни його по самі вінця.

— По самі вінця? — у голосі малого Ганса забринів сум, бо кошик був величезний, і хлопець розумів, що коли наповнить його, не матиме з чим іти на базар, а йому так кортіло викупити свої срібні ґудзики.

— Ну знаєш, — образився Мірошник, — оскільки я віддав тобі свою грабарку, гадаю, я маю право попросити декілька квіточок.