Норвежець Ю Несбьо (нар. 1960 р.) у себе на батьківщині спочатку став відомим як економічний оглядач (він закінчив Норвезьку школу економіки), потім як рок-музикант і композитор популярної групи «Di Derre», а наприкінці 90-х ще і як письменник, автор серії романів про поліцейського Харрі Холе. Перший з романів серії — «Нетопир» (1997) — був визнаний кращим детективом Скандинавії, удостоївся у критиків звання «миттєвого. бестселера» й приніс автору престижну премію «Срібний ключ». У видавництві «Фоліо» вийшли друком романи Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка», «Безтурботний», «Привид», «Мисливці за головами».

У борделі Бангкока вбито норвезького посла. Харрі Холе вирушає до Таїланду, щоб суто конфіденційно розслідувати це вбивство. Опинившись у злачних місцях Бангкока, в опіумних кублах та стрип-барах, він поступово розуміє, що не все так просто, як здавалося попервах. Таргани шурхотять за плінтусами… Хто ж вони? Проте Холе, незважаючи на всі перешкоди, докопається до істини і розкриє цю заплутану справу.


  • Харрі Холе №2
  • Карта світу

    Ю Несбьо
    ТАРГАНИ
    Скандинавський гостросюжетний роман

     

    © https://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

     

     

    Серія «Карта світу» заснована у 2010 році

    Jo Nesbo KAKERLAKKENE

    Переклад К. Г. Дуброви

    Художник-оформлювач Д. О. Самойленко

    This translation has been published with the financial support of NORLA

    Цей переклад здійснено за фінансової підтримки NORLA

    Опубліковано за договором із Salomonsson Agency

     

    За чутками норвезької колонії в Таїланді, посол Норвегії загинув на початку шістдесятих у Бангкоку, аж ніяк не розбившись в автівці — він був убитий за вельми загадкових обставин. У Міністерстві закордонних справ чутки не підтвердили, і труп було кремовано наступного ж дня, причому від офіційного розтину відмовилися.

    Збіг героїв і подій у романі з дійсністю слід вважати випадковим. Дійсність набагато неймовірніша.

    Бангкок, 23 лютого 1998 року

     

    Розділ 1

     

    Умикається зелене світло, і гуркіт машин, мотоциклів та туктуків — триколісних мопедів-таксі — наближається, так що Дім відчуває, як вібрує скло універмагу «Робертсон». Її машина також рушає з місця, і вітрина з довгою червоною сукнею лишається далеко позаду, тане у вечірніх сутінках.

    Вона взяла таксі. Їхала не в якомусь там напхом напханому автобусі, не в проїденому іржею туктуці, а в справжньому таксі, з кондиціонером, і за кермом сидів мовчазний водій. Вона з насолодою опустила голову на підголовач. Жодних проблем. Мимо пронісся мопед, дівчина на задньому сидінні вчепилася в хлопця в червоній футболці й шоломі з наличчям: її відсутній погляд ковзнув по таксі. Тримайся міцніше, подумала Дім.

    На вулиці Рами IV водій опинився у хвості у вантажівки, вся курява від якої неслася просто на них, ще й так, що крізь чорний густий вихлоп не вдавалося розгледіти номер. Завдяки кондиціонеру запах із машини швидко вивітрився. Щоправда, не до кінця. Вона злегка помахала рукою перед носом, демонструючи свою відразу, і водій, поглянувши в дзеркало, рвонув уперед. Мовляв, жодних проблем.

    Так було не завжди. Вона виросла в родині, де було шестеро дівчат. Забагато, вважав батько. Їй ледь виповнилося сім років, коли вони стояли на путівці, кашляючи від жовтого пилу, і махали услід повозу, що, підстрибуючи уздовж рудуватого каналу, усе віддалявся, а з ним — і їхня старша сестра. Їй дали з собою чисту білизну, квиток на поїзд до Бангкока й адресу в Патпонгу, записану на звороті візитівки, і вона, відправляючись, умивалася сльозами, а Дім махала їй услід так відчайдушно, що ледь рука не відвалилася. Мати погладила молодшу по голівці, сказавши, що все не просто, але, з іншого боку, не так уже й погано. Принаймні, їхній сестрі не доведеться стати квай і ходити по дворах, поки не вийде заміж, як колись їхня мати. До того ж міс Вотіг обіцяла піклуватися про дівчинку. Батько кивнув, і, сплюнувши бетель крізь потемнілі зуби, додав, що фаранги в барах добре платять за новеньких.

    Дім не зрозуміла, хто такі квай, але допитуватися не стала. Звісно, вона знала, що це слово означає «бик». Як і багато інших у цій місцевості, вони не мали коштів, аби придбати собі бика, так що брали худобу лише на деякий час, щоб зорати поле для рису. Пізніше вона дізнається, що дівчина, яка ходить із биком по дворах, теж називається квай і що її послуги також продаються. Так заведено: може, їй пощастить, і вона зустріне селянина, який захоче лишити її в себе, поки вона ще не стара.

    Якось, коли Дім виповнилося п'ятнадцять, батько покликав її, наближаючись до дочки, що працювала на рисовому полі: у руках він тримав капелюх, і сонце світило йому в спину. Вона відповіла не одразу, і, випроставшись, поглянула на зелені пагорби довкола їхнього крихітного дворика, а потім, заплющивши очі, прислухалася до співу птаха-сурмача в гіллі дерев і вдихнула аромат евкаліпта й гевеї. Вона знала, що настала її черга.

    У перший рік вони жили в одній кімнаті вчотирьох: четверо дівчат ділили одна з одною все — постіль, їжу й одяг. Найважливіше було останнє, бо без гарного вбрання неможливо було привабити вигідних клієнтів. Вона навчилася танцювати, усміхатися, вміла тепер розрізняти, хто хоче просто випити з нею, а хто — переспати. Батько домовився з міс Вонг, що та буде надсилати гроші додому, тому перші роки Дім ниділа в злиднях, але міс Вонг була нею задоволена і поступово стала лишати їй більше.

    У міс Вонг були підстави бути задоволеною, адже Дім працювала як каторжна і її клієнти охоче купували напої. І міс Вонг залюбки й далі лишала б її у себе. Якось один японець навіть зібрався женитися на Дім, але передумав, коли вона попросила купити їй квиток на літак. Ще один, американець, брав її з собою до Пхукета, потім відправив за свій кошт назад і купив їй діамантову каблучку. Наступного ж дня після від’їзду американця Дім віднесла каблучку в ломбард.

    Дехто платив мало й посилав її під три чорти, якщо вона намагалася сперечатися; інші скаржилися міс Вонг, коли Дім відмовлялася виробляти все, що їй наказували. Вони не розуміли, що міс Вонг уже отримала своє з тих грошей, що вони сплатили в барі за послуги Дім, і тепер дівчина сама собі пані. Пані. Вона згадала червону сукню у вітрині магазину. Мати казала правду: все не просто, але все не так уже й погано.

    І вона намагалася зберегти невинну усмішку й веселий сміх. Клієнтам подобалося. Мабуть, тому вона й отримала роботу за оголошенням Ванга Лі в газеті «Тай Рат», у розділі G. R. О., або «Guest Relation Officer»[1]. Ванг Лі — низькорослий, майже чорний китаєць, власник готелю на Сукхумвіт-роуд, клієнтів мав здебільшого з вельми специфічними бажаннями, але не такими вже й особливими, щоб вона не могла їх задовольнити. Відверто кажучи, їй це подобалося навіть більше, ніж нескінченні танці в барі. До того ж Ванг Лі добре платив. Єдина незручність була, мабуть, у тому, що доводилося довго добиратися до його мотелю з квартири в Банглапху.

    Бісові затори! Коли вони укотре зупинилися, вона сказала водієві, що вийде тут, хай навіть доведеться пройти шість смуг, щоб дістатися до мотелю на протилежному боці вулиці. Вийшовши з таксі, вона відчула, як повітря огорнуло її, наче гарячий вологий рушник. Вона рушила вперед, затуляючи рота рукою, знаючи, що це не допоможе: у Бангкоку завжди таке повітря, але, принаймні, так менше смердить.

    Вона просувалася між автівками: ухилилася вбік від пікапа, повного хлопців, які свистіли їй услід, ледве відскочила від «тойоти». Нарешті вона на тротуарі.

    Ванг Лі підвів очі, коли вона ввійшла в порожній хол.

    — Сьогодні ввечері спокійно? — запитала вона.

    Він роздратовано кивнув. Останній рік таке траплялося часто-густо.

    — Ти вже повечеряла?

    — Так, — збрехала вона. Їй не хотілося їсти водяну локшину, яку він варив у задній кімнаті.

    — Доведеться почекати, — сказав він. — Фаранг спочатку хоче поспати; він подзвонить, коли прокинеться.

    Вона протестувала:

    — Ти ж знаєш, Лі, мені треба повернутися в бар до півночі.

    Він кинув оком на годинник.

    — Дамо йому ще годину.

    Знизавши плечима, вона сіла. Якби вона почала скаржитися рік тому, він просто викинув би її геть, але тепер йому потрібні були гроші. Звісно, вона могла б і піти, але тоді ця довга поїздка виявилася б зовсім непотрібною. А крім того, вона зобов’язана Лі, адже він не найгірший сутенер із тих, на кого їй доводилося працювати.

    Викуривши три сигарети, вона пригубила гіркого китайського чаю й підійшла до дзеркала причепуритися.

    — Піду розбуджу його, — сказала вона.

    — Гм. Ковзани з собою?

    Вона труснула сумкою.

    Її підбори грузли у гравїї, що вкривав відкритий майданчик між низенькими номерами мотелю. Номер 120 був у глибині патіо, ніякої автівки біля дверей вона не побачила, але у вікні горіло світло. Мабуть, фаранг уже прокинувся. Легкий бриз трохи підняв її спідницю, але прохолоди не приніс. Вона скучила за мусонами, за дощами. Але ж після кількох тижнів повені, після вкритих мулом вулиць і запліснявілої білизни вона буде сумувати за спекою безвітрих місяців.

    Легенько постукавши в двері, вона накинула на себе сором’язливу усмішку, а на язиці вже крутилося запитання: «Як вас звати?» Ніхто не відповідав. Вона знову постукала, поглянувши на годинник. Напевне, можна буде поторгуватися за ту червону сукню, збити ціну на сотню батів, хоч би й у «Робертсоні». Покрутивши ручку дверей, вона здивовано помітила, що двері не замкнені.

    Клієнт лежав на ліжку ницьма, отже спав — це одразу впадало в око. Потім вона помітила холодний зблиск прозорої ручки ножа, що стирчав зі спини в жовтогарячому піджаку. Важко сказати, яка думка першою сяйнула в голові Дім, але одна з них, мабуть, була про те, що довга поїздка з Банглапху виявилася все-таки даремною. А потім Дім закричала. Але крик потонув у гуркоті трейлера на Сукхумвіт-роуд, якому не давав повернути туктук, що заґавився.

     

    Розділ 2

     

    — «Національний театр», — оголосив у гучномовець гугнявий, сонний голос, перш ніж двері відчинилися, і Даґфінн Торхус зробив крок із трамвая у вогкий, холодний зимовий ранок. Морозом обпекло свіжопоголені щоки, й у тьмяному неоновому світлі видно було білу пару від його видиху.

    Був перший тиждень січня, і він знав, що потім стане легше: крига скує фіорд, і повітря стане менш вологим. Він почав підніматися по Драмменсвейєн, до Міністерства закордонних справ. Поруч проїхало кілька пустих таксі, в цілому ж вулиці були майже порожні. Годинник на фасаді концерну «Єнсідіґе», що світився на тлі чорного зимового неба, показував шосту.

    На вході він дістав перепустку. «Голова відділу», — було написано над фотографією молодого Даґфінна Торхуса, на десять років молодшого від нинішнього, що дивився в об’єктив фотоапарата упевненим поглядом з-під окулярів у сталевій оправі й висунувши вперед підборіддя. Він провів перепусткою над зчитувальним пристроєм, набрав код і штовхнув важкі скляні двері на площі Вікторія-терас.

    Далеко не всі двері відчинялися так само легко в ті часи, коли він двадцятип’ятирічним юнаком прийшов сюди працювати, а було це майже тридцять років тому. У «дипшколі» — так називалися міністерські дипломатичні курси для стажерів — він виділявся своїм естердальським діалектом і «селянськими звичками», як казав його однокурсник із Берума. Інші стажери були політологами, економістами, юристами, їхні батьки мали вищу освіту й були політиками або частиною тієї міністерської верхівки, куди прагнули їхні діти. А він — простий сільський хлопець, випускник провінційного сільськогосподарського інституту. Не так щоб це було важливо для нього, але він розумів: для подальшої кар’єри йому потрібні справжні друзі. Даґфінн Торхус опановував соціальні коди й працював більше за інших, щоби підняти власний статус. Але, незважаючи на різницю, всіх їх об’єднувало одне: непевне уявлення про те, ким вони стануть. Ясним був лише один напрямок: угору.

    Зітхнувши, Торхус кивнув охоронцеві, коли той простягнув йому в скляне віконце газети й конверт.

    — Хто на місці?

    — Ви, як завжди, перший, Торхус. Конверт — із кур’єрської служби, його доставили вночі.

    Торхус піднімався ліфтом, слідкуючи за тим, як гаснуть і світяться цифри поверхів. Йому уявлялося, що кожен поверх будинку символізує етапи його кар’єри, і кожного ранку всі ці етапи знову проходили перед його очима.

    Перший поверх — перші два роки стажування, довгі дискусії, що ні до чого не зобов’язували, про політику й історію, уроки французької, яка коштувала йому невимовних страждань.

    Другий поверх — консульський департамент. Перші два роки Торхус провів у Канберрі, потім ще три — в Мехіко-Сіті. Чарівні міста, годі скаржитися. Авжеж, він волів би обрати Лондон чи Нью-Йорк, але то були надто престижні місця, туди прагнули потрапити всі. Так що він вирішив не сприймати такий поворот кар’єри як поразку.

    Третій поверх — знову служба в Норвегії, вже без вагомих надбавок за роботу за кордоном, які дозволяли жити у відносних розкошах. Він зустрів Беріт, вона завагітніла, а коли настав час для нового відрядження, вони вже чекали на другу дитину. Беріт народилася в тих самих краях, що й він, і кожного дня розмовляла з матір’ю по телефону. Він вирішив трохи зачекати, працював наполегливо, писав довжелезні звіти про торгові відносини з країнами, що розвиваються, складав промови для міністра закордонних справ, отримуючи схвалення на верхніх поверхах. Ніде в держапараті не було такої жорсткої конкуренції, як у МЗС, і в жодному іншому місці ієрархія не була такою показовою. На роботу Даґфінн Торхус ішов, як солдат в атаку: пригнувши голову, не показуючи спину і відкриваючи вогонь, щойно хтось опиниться під прицілом. Утім, кілька разів його приязно поплескали по плечу, і тоді він збагнув, що його «помітили», і він спробував пояснити Беріт, що зараз саме час вирушити у відрядження до Парижа чи Лондона, але тут вона вперше за все їхнє тихе сімейне життя затялася. І він здався.

    Далі — четвертий поверх, нові звіти і нарешті посада секретаря, невелика надбавка до платні й місце в департаменті кадрів на другому поверсі.

    Отримати роботу в емзеесівському департаменті кадрів — знакова подія, зазвичай вона означала, що шлях нагору відкритий. Але щось не склалося. Департамент кадрів спільно з консульським департаментом рекомендували здобувачів на різні посади в закордонному апараті, тобто безпосередньо впливали на кар’єрний ріст інших колег. Можливо, він підписав не той наказ, не дав комусь «добро», а ця людина потім стала начальником, і тепер в її руках ті невидимі нитки, які управляють життям Даґфінна Торхуса та інших емзеесівських співробітників.

    Хай там як, рух угору непомітно припинився, і якось уранці він раптом побачив у дзеркалі ванної типового голову департаменту, бюрократа середньої руки, якому вже ніколи не піднятися на п’ятий поверх за той десяток років, що лишився до пенсії. Якщо, звісно, не вчинити подвиг, який усі помітять. Але подібні подвиги хибують на те, що коли не підвищать у посаді, то обов’язково виженуть з роботи.

    Так що лишалося тільки поводитися як і раніше, намагаючись хоч у чомусь випередити інших. Кожен ранок він першим приходив на роботу та спокійнісінько встигав переглянути газети й факси і вже мав готові висновки, коли інші колеги ще тільки протирали очі на ранкових зборах. Цілеспрямованість устигла ввійти в його плоть і кров.

    Він відчинив двері кабінету й затримався на мить, перш ніж увімкнути світло. Тут також була своя історія — історія про налобний ліхтарик. Причому, на жаль, вона стала відомою й ходила, він це знав, по всьому МЗС. Багато років тому норвезький посол у США повернувся на деякий час до Осло і якось рано— вранці зателефонував Торхусу, запитавши, що той думає про нічний виступ президента Картера. Торхус щойно ввійшов до свого кабінету і ще не встиг ознайомитися зі свіжими газетами й факсами, а тому не зміг дати відповідь одразу. Як і слід було чекати, день було зіпсовано. Далі ще гірше. Наступного ранку посол подзвонив знову, якраз тоді, коли Торхус розгорнув газету, і запитав, як нічні події можуть уплинути на справи на Близькому Сході. Назавтра у посла також виникли якісь запитання. І Торхус теж пробелькотів щось невиразне через брак інформації.

    Він почав приходити на роботу ще раніше, ніж досі, але в посла, мабуть, було сьоме чуття, бо кожного ранку його дзвінок лунав саме в той момент, коли Торхус лише сідав за стіл.

    Так продовжувалося, доки голова департаменту, випадково дізнавшись, що посол мешкає в маленькому готелі «Акер» просто навпроти МЗС, не здогадався, в чому річ. Усім було відомо, що посол полюбляє вставати удосвіта. Він не міг не помітити, що світло в кабінеті Торхуса запалюється раніше, ніж в інших, і вирішив розіграти пунктуального посадовця. Тоді Торхус купив собі налобний ліхтарик і наступного ранку встиг переглянути всі газети й факси, не запалюючи світла. І сидів так із налобним ліхтариком майже три тижні, поки посол не здався.

    Але тепер Даґфінну Торхусу було начхати на жартівника— посла. Він розкрив конверт, у ньому виявилося розшифрування шифрограми під грифом «цілком таємно». Прочитавши повідомлення, він не помітив, як розлив каву на доповідні записки, що лежали на столі. Короткий текст лишав простір для фантазії, але суть була така: посол Норвегії в Таїланді, Атле Мольнес, знайдений із ножем у спині в одному з борделів Бангкока.

    Торхус перечитав повідомлення ще раз, перш ніж відкласти вбік.

    Атле Мольнес, колишній політик і член Християнської народної партії, колишній голова комітету фінансів, тепер став колишнім у повному сенсі. Це виявилося таким неймовірним, що Торхус мимохіть кинув оком у бік готелю «Акер» — чи не ховається хтось за гардинами? Але відправником повідомлення було норвезьке посольство у Бангкоку. Торхус вилаявся. Ну чому це сталося саме зараз і саме в Бангкоку? Чи не варто спочатку повідомити Аскільсену? Ні, той скоро сам про все дізнається. Торхус поглянув на годинник і взяв слухавку, щоб подзвонити міністру закордонних справ.

     

    Бярне Мьоллер обережно постукав у двері й увійшов. Голоси в переговорній кімнаті затихли, усі повернулися в його бік.

    — Бярне Мьоллер, керівник відділу вбивств, — представила його голова Управління поліції й жестом запросила сідати.

    — Мьоллер, а це статс-секретар Бйорн Аскільсен із канцелярії прем’єр-міністра і Даґфінн Торхус, голова департаменту МЗС.

    Мьоллер кивнув, посунув стілець і спробував засунути свої довжелезні ноги під великий овальний дубовий стіл. Здається, він уже бачив моложаве, веселе обличчя Аскільсена по телевізору. Невже він і справді з канцелярії прем’єр-міністра? Отже, проблема виникла чималенька.

    — Чудово, що ви змогли так швидко прийти, — сказав гаркаво статс-секретар, нетерпляче барабанячи пальцями по столу. — Ханне, розкажи йому коротко, про що ми тут говорили.

    Голова Управління поліції подзвонила Мьоллеру двадцять хвилин тому й без жодних пояснень наказала з’явитися до МЗС протягом чверті години.

    — Атле Мольнеса знайшли мертвим у Бангкоку. Припускається, що його було вбито, — почала вона.

    Мьоллер побачив, як голова департаменту МЗС в окулярах у сталевій оправі на цих словах пустив очі під лоба. Вислухавши історію до кінця, Мьоллер зрозумів його реакцію. Треба бути поліцейським, щоби сказати про людину, знайдену з ножем, що стирчить зі спини ліворуч від лопатки й увійшов крізь ліву легеню в серце, що ту «припускається, вбито».

    — Його знайшла в готельному номері жінка…

    — У борделі, — виправив її чиновник у сталевих окулярах. — І знайшла його проститутка…

    — Я говорила з колегою з Бангкока, — продовжувала керівник. — Він людина розумна й обіцяв поки що не поширювати інформацію про цю справу.

    Мьоллер майже спитав, навіщо затягувати з цим самим поширенням, адже оперативне висвітлення в пресі часто допомагало поліції отримати необхідні відомості, поки хтось із людей щось пам’ятає й сліди ще свіжі. Але щось підказувало йому, що таке запитання вважатимуть наївним. Замість цього Мьоллер поцікавився, як довго вони сподіваються це приховувати.

    — Гадаємо, що довго, доти, доки не виникне доречна версія, — відповів Аскільсен. — Така, яку ми маємо сьогодні, не годиться.

    Така, яку ми маємо? Мьоллер усміхнувся. Отже, справжню версію вже розглянули й відкинули. Як новопризначений голова відділу Мьоллер дотепер не спілкувався з політиками, однак він знав: що вища в людини посада, то небезпечніше для неї не знати реальної картини життя.

    — Як я розумію, ця версія досить неприємна, але що значить «не годиться»?

    Голова поглянула на Мьоллера застережно. Статс-секретар ледь помітно усміхнувся.

    — У нас мало часу, Мьоллер, але дозвольте мені надати вам експрес-курс практичної політики. Усе, що я вам зараз скажу, суворо конфіденційно. — Він машинально поправив вузол краватки, цей рух Мьоллер згадав з його телеінтерв’ю. — Отже, уперше за всю повоєнну історію у нас виникла центристська влада, причому досить життєздатна. Але не тому, що для цього є спільна парламентська платформа, а тому, що прем’єр— міністр нарешті перестав бути найнепопулярнішим політиком у країні.

    Голова Управління поліції й емзеесівець усміхнулися.

    — Популярність будується на тому ж хиткому фундаменті, що й будь-який політичний капітал, — на довірі. Не важливо, наскільки політик симпатичний чи харизматичний, головне, що йому довіряють виборці. Чи знаєте ви, Мьоллер, чому була такою популярною Гру Гарлем Брунтланд?

    Мьоллер і гадки не мав чому.

    — Зовсім не тому, що вона була такою чарівною, а тому, що люди пишалися тим, що вона — саме та, за кого себе видає. Довіра, ось що важливо.

    Усі за столом закивали. Обов’язковий ритуал.

    — Атле Мольнеса й прем’єр-міністра пов’язувала дружба й політична кар’єра. Вони разом вчилися, разом просувалися вгору по партійній лінії, боролися за модернізацію партійної молодіжної організації й разом раділи, коли обидва, ще молоді, були обрані до стортингу. Саме Мольнес добровільно відступив у тінь, коли вони обидва виявилися серед лідерів партії. І надав цілковиту підтримку прем’єр-міністру, так що партія уникла боротьби за владу всередині. Саме тому вийшло так, що прем’єр-міністр щиро вдячний Мольнесу.

    Аскільсен облизнув пересохлі губи й визирнув у вікно.

    — Власне, Мольнес не стажувався в МЗС і навряд чи потрапив би до Бангкока, якби прем’єр-міністр не натиснув на всі кнопки. Можливо, це виглядає як непотизм, але це форма узаконеного непотизму, що виник і поширився в епоху правління Робітничої партії. Рейульф Стен також не був кар’єрним дипломатом, коли отримав посаду посла в Чилі. — Його погляд знову звернувся на Мьоллера, і в очах заграв несмішливий вогник. — Мені, мабуть, немає потреби підкреслювати, що ця справа може нашкодити репутації прем’єр-міністра, якщо стане відомо, що його друга і соратника по партії, якого він сам же відрядив до Бангкока, було знайдено іп flagranti, а до всього ще й убитим.

    Статс-секретар жестом запросив продовжити голову Управління поліції, але тут Мьоллер знову не втримався:

    — У кого ж немає друга, який би не побував у борделі!

    На обличчі Аскільсена застигла подоба посмішки, а емзеесівець у сталевих окулярах кахикнув:

    — Ви дізналися те, що вам слід знати, Мьоллер. І якщо ваша ласка, залиште оцінку цих подій нам. Усе, що треба, це щоб розслідування… не мало небажаного характеру. Авжеж, ми всі хочемо, щоб убивця або вбивці були затримані, однак обставини цієї справи до певного часу мають зберігатися в таємниці. Заради країни. Ви розумієте?

    Мьоллер поглянув на свої руки. Заради країни. Тримати язик за зубами. Цього в його родині не вмів ніхто. Його батько так і лишився простим поліцейським констеблем.

    — Як показує досвід, пане голово департаменту, приховувати правду буває дуже важко.

    — Мабуть, ви праві. Я буду відповідати за операцію по лінії МЗС. Як ви розумієте, це вельми делікатна справа, і вона потребує, щоб таїландська поліція працювала на нас, а не проти нас. Коли вже тут причетне посольство, у нас є певна свобода дій — дипломатична недоторканність і таке інше, але все одно, ми ходимо по краю. А тому ми хотіли б, щоб туди був відряджений той, хто має досвід таких розслідувань і співпраці з поліцією інших країн і хто може досягти результату.

    Він замовк і поглянув на Мьоллера, який намагався зрозуміти, чому це йому такий неприємний цей бюрократ з агресивним підборіддям.

    — Ми могли би сформувати збірну команду…

    — Ніякої команди, Мьоллер. Що менше галасу, то краще. Крім того, голова Управління поліції пояснила нам, що коли ми сунемося туди цілою командою, це навряд чи полегшить співпрацю з тамтешньою поліцією. Так що потрібна лише одна людина.

    Одна?

    — Ваша начальниця вже запропонувала нам кандидатуру, і ми гідно оцінили її пропозицію. Власне, це ваш підлеглий, і ми хотіли б почути вашу думку про нього. Із бесіди голови Управління поліції з колегою із Сіднея виходить, що цей ваш кандидат чудово показав себе під час розслідування убивства Інґер Холтер торік.

    — Я читав узимку про цю історію в газетах, — додав Аскільсен. — Вражає. Отже, це ваша людина?

    Б’ярне Мьоллер важко ковтнув. Он воно що, голова Управління запропонувала, щоб до Бангкока поїхав Харрі Холе. А його сюди запросили, щоб він підтвердив, що Харрі Холе — найкращий із кандидатів, чудовий працівник.

    Він оглянув людей за столом. Політика, влада, впливовість. Він ні біса не тямить у цих іграх, але зметикував, що справа так чи інакше стосується його самого. Дуже важливо, що саме він зараз відповість і як учинить: це матиме наслідки для його подальшої кар'єри. Керівник Управління сама запропонувала цю людину. Але хтось із цих бюрократів захотів почути, якої думки про Холе його шеф. Мьоллер поглянув на керівницю й спробував прочитати в її очах, що йому слід робити. Авжеж, може статися, що Холе все зробить на вищому рівні. І якщо зараз відрадити їх посилати його підлеглого, чи не подасть він цим свою керівницю в найгіршому світлі? Тоді його проситимуть назвати інше ім’я, і коли названий кандидат зіпсує всю справу, то може статися, що полетить його, Б’ярне, голова.

    Мьоллер звів погляд на картину, що висіла над головою керівниці: згори на нього дивився Трюгве Лі, генсек ООН. Ще один політик. За вікнами виднілися дахи багатоповерхівок у сіруватому зимовому світлі, фортеця Акерсхус і флюгер, що миготів од вітру на даху готелю «Континенталь».

    Б’ярне Мьоллер вважав себе добрим поліцейським, але тут було щось інше, він не знав правил цієї гри. Що порадив би батько? Егеж, він завжди тримався подалі від політики, констебль Мьоллер. Але він завжди знав, що важливо, а що ні, й відмінив свою заборону щодо навчання сина в Поліцейській академії після того, як той із відзнакою скінчив перший курс юридичного відділення. І таке інше. Бярне зробив так, як сказав батько, і після випускних заходів батько все кахикав і кахикав, плескаючи сина по спині, поки той не попросив його припинити.

    — Слушна пропозиція, — почув Б’ярне Мьоллер свій власний голос, та ще й такий гучний і виразний.

    — Чудово, — сказав Торхус. — Причина, з якої ми якнайшвидше хотіли почути вашу відповідь, у тому, що це треба вирішувати негайно. Хай ваш кандидат кидає всі справи й береться за нашу проблему вже завтра.

    Що ж, можливо, Холе саме зараз і потребує такого завдання, намагався втішити себе Мьоллер.

    — Шкода, що ми забираємо у вас такого цінного працівника, — мовив Аскільсен.

    На цих словах шеф відділу вбивств Б’ярне Мьоллер ледь стримався від сміху.

     

    Розділ 3

     

    Вони знайшли його в «Шрьодері» на вулиці Вальдемара Тране — старій і респектабельній корчмі на перехресті, де західний район Осло зливається зі східним. У корчмі, чесно кажучи, швидше старій, ніж респектабельній. Респектабельність була лише в тому, що міська інспекція з охорони пам’яток оголосила це вохристе прокурене приміщення архітектурною спадщиною. Але це не вплинуло на клієнтуру — гнану й винищувану породу старих пияків, вічних студентів — вихідців із селян — і волоцюг-донжуанів, які давно випали із сідла.

    Коли протяг від дверей на мить розвіяв дим, двоє поліцейських побачили високого чоловіка, який сидів під старовинною картиною із зображенням Акерської церкви. Його світле волосся було підстрижене так коротко, що їжилося, а триденна щетина на худорлявому виразному обличчі відбивалася сивим полиском, хоча чоловікові навряд чи було далеко за тридцять. Він сидів усамітнено, тримаючись рівно, не знімаючи короткого пальта, так, ніби будь-якої миті ладен був підвестися й вийти. І наче кухоль пива, що стояв перед ним на столі, був для нього не задоволенням, а роботою, яку треба було виконати.

    — Нам сказали, що ми знайдемо тебе тут, — сказав старший із двох і зайняв стілець навпроти чоловіка. — Я інспектор Волер.

    — Бачите того чоловіка, за столиком у кутку? — спитав Холе, не підводячи очей.

    Волер повернувся і поглянув на худого старого: той сидів, упершись поглядом у келих із червоним вином і погойдувався взад-уперед. Здавалося, він мерзнув.

    — Тут його кличуть «останній із могикан». — Холе підняв голову й усміхнувся. Очі його нагадували біло-блакитні кульки в червоній сітці, і погляд його уперся Волеру в сорочку. — Військовий моряк, — вимовив Холе. — Раніше їх тут було багато, а тепер лишилася жалюгідна купка. Цього торпедували двічі під час війни. І він вважає себе безсмертним. Минулого тижня я знайшов його в заметі на вулиці Ґлюкстадґата, після того, як шинок зачинився. Навколо ані душі, чорна пітьма, мороз вісімнадцять градусів, а він спить. Коли я повернув його до життя, він лише глянув на мене і послав під три чорти. — Він зареготав.

    — Чуєш, Холе…

    — А вчора ввечері я підійшов до його столика і спитав, чи він пам’ятає, що з ним сталося: хай там як, а я врятував чолов’ягу від смерті на морозі. І знаєте, що він відповів?

    — Холе, тебе шукає Мьоллер.

    — Він відповів, що безсмертний. «Сам я можу, звісно, жити нікому не потрібним моряком у цій бісовій країні. Але з біса кривдно, що сам святий Петро нічого не вдіє». Ні, ви чули таке? Сам святий Петро…

    — У нас наказ доставити тебе в Управління.

    На столі перед Холе з’явився новий кухоль пива.

    — Рахунок, Віро, — сказав він.

    — Двісті вісімдесят, — відповіла та, навіть не глянувши в блокнот.

    — Боже, — пробурмотів молодший із двох поліцейських.

    — Решту можеш залишити, Віро.

    — Дякую, — сказала вона й пішла геть.

    — Найкращий сервіс у місті, — пояснив Харрі. — Тебе помічають одразу, не треба вимахувати обома руками.

    Волер затиснув долонями вуха, так що на лобі натяглася шкіра й випнулася синя жила.

    — Ніколи сидіти тут і слухати п’яні побрехеньки, Холе. Лишай ці останні півлітра…

    Холе обережно підніс кухоль до губ і випив.

    Волер перехилився через стіл, намагаючись говорити тихіше:

    — Я знаю тебе, Холе. Я не люблю тебе, гадаю, давно слід було б вигнати тебе з поліції. Такі, як ти, лише псують довіру людей до поліцейських. Але ми прийшли не для цього. Нам наказано забрати тебе звідси. Шеф — людина добра, він хоче дати тобі шанс.

    Тут Холе відригнув, і Волер відхитнувся назад.

    — Який ще шанс?

    — Шанс показати себе, — вставив молодший поліцейський, і на його обличчі з’явилася хлопчача усмішка.

    — А я можу й тут показати, на що я здатний, — усміхнувся у відповідь Холе, знову підніс кухоль до губ і закинув голову.

    — Хай йому грець, Холе! — Волер почервонів, дивлячись, як у того ходить туди-сюди кадик, перекочуючись по неголеній шиї.

    — Що, задоволені? — І Холе грюкнув перед собою порожнім кухлем.

    — Наша робота…

    — … чхав я на неї. — Харрі застебнув пальто. — Якщо Мьоллеру щось треба, хай подзвонить мені або чекає, поки я прийду завтра на роботу. А зараз я пішов додому. Сподіваюся, що найближчі дванадцять годин не бачитиму ваші пики. Салют, панове!

    Харрі підвівся з-за столу, випроставшись на всі свої метр дев’яносто, і трохи хитнувся.

    — Ото ще клятий туз, — прошипів Волер. — Невдаха. Якби лише газетярі, які писали про тебе після Австралії, знали, як мало справ…

    — Яких справ, Волер? — Холе продовжував усміхатися. — Відгамселити підлітків напідпитку за панківський гребінь на голові?

    Молодший поліцейський крадькома глянув на Волера. Торік у Поліцейській академії пліткували про якихось молодих панків-анархістів, яких затримали за те, що пили пиво в громадських місцях, і відгамселили в камері апельсинами, зав’язаними в мокрий рушник.

    — Почуттям корпоративної солідарності ти ніколи не вирізнявся, Холе, — заявив Волер. — Ти думаєш лише про себе. Усім відомо, хто саме був за кермом тієї автівки в районі Віндерена. І чому доброму поліцейському розтрощило череп об придорожній стовп. Та тому, що ти пияк і сів за кермо під чаркою, Холе. Тобі пощастило, що в нашому Управлінні цю справу притримали, а шкода, варто було б згадати й про родину загиблого, і про думку колег…

    Молодший поліцейський був новеньким і старався щоденно брати з усього уроки. Сьогодні він, наприклад, дізнався, що нерозумно ображати співрозмовника, гойдаючись на стільці, бо стаєш беззахисним, коли той раптом нахиляється вперед і вставляє тобі окуляри правицею. Кривдник валиться на підлогу, але відвідувачі «Шрьодера» затихають лиш на мить, а потім голоси гудуть знов.

    Допомагаючи Волеру підвестися, молодший поліцейський побачив, як поли пальта Холе мелькнули в дверях.

    — Дідько, непогано після восьми кухлів пива, еге ж? — мовив він, але одразу ж прикусив язика, зустрівшись поглядом із Волером.

     

    Харрі недбало ступав по обмерзлій бруківці Довреґата. Кулак нібито не болів, — біль і каяття почекають до ранку.

    У робочий час він не пив. Поки що. Навіть якщо доктор Еуне стверджував, що кожен новий зрив починається там, де кінчається попередній.

    У лікаря, сивого, гладкого — викапаний Пітер Устинов, — аж затрусилося подвійне підборіддя, коли Харрі пояснював йому, що тримається подалі від свого старого ворога «Джима Біма» і п’є лише пиво. При тому що від пива не в захваті.

    — Ти ж уже був по вуха в лайні, й тієї миті, коли ти відкриваєш нову пляшку, ти знову туди падаєш. Тут нема ніякого проміжного стану, Харрі.

    Що ж. Усе-таки він дістається оселі самостійно, не забуває знімати одяг, ходить на роботу. Так було не завжди. Це Харрі й називав проміжним станом. Йому треба було лише трохи ковтнути на ніч, щоб заснути. Ось і все.

    Якась дівчина в хутряній шапці привіталася, коли він пройшов повз неї. Знайома? Минулої весни багато хто вітався із ним на вулиці, особливо після його інтерв’ю в «Редакції 21», де ведуча, Анне Грусволл, спитала, як воно — застрелити серійного вбивцю.

    — Так собі. Хоча приємніше, ніж сидіти тут і відповідати на подібні запитання, — відповів він із посмішкою, і його слова стали хітом весняного сезону, головною цитатою після нетлінного: «Вівці — вони нормальні тварини»[2].

    Харрі встромив ключ у замок під’їзду. Вулиця Софієсґате. І нащо він перебрався восени в цей район Осло, Бішлет? Може, тому, що сусіди в Тьойєні почали якось дивно поглядати на нього, уникати, а він приймав цю дистанцію за повагу до своєї персони.

    Тутешні сусіди його не хвилювали, хоча виходили й перевіряли, чи все гаразд, коли він іноді ввечері спотикався й котився вниз сходами.

    Ці падіння почалися в жовтні, після того, як він зайшов у глухий кут у справі Сестреняти. Тоді з нього наче вичавили повітря і знову стало ввижатися різне. Харрі знав лише один спосіб позбавитися видінь.

    Він спробував опанувати себе, вирушив разом із Сестреням на дачу в Рауланні, але сестра зовсім замкнулася в собі після жорстокого зґвалтування і вже не сміялася, як раніше. Кілька разів Харрі дзвонив батькові, але розмови тривали недовго, неважко було зрозуміти: батько хоче, щоб його залишили у спокої.

    Харрі ввійшов у кімнату, зачинив за собою двері, голосно крикнув, що він удома, і задоволено кивнув, не почувши жодної відповіді. Монстри різних видів відвідували його, але, поки їх нема на кухні, він міг сподіватися, що вночі спокійно засне.

     

    Розділ 4

     

    Щойно Харрі вийшов із під’їзду, як на нього накинувся холод, і так несподівано, що він захлинувся крижаним повітрям. І, піднявши очі до червоного неба над дахами будинків, відкрив рота й вдихнув смак жовчі й «Колгейта».

    На площі Гольберга він якраз устиг на трамвай, що йшов по Вельгавенссґате. Знайшовши вільне місце, сів і розгорнув «Афтенпостен». Ще одна справа про педофілію. За останні місяці таке траплялося вже тричі: норвежців узяли на місці злочину в Таїланді.

    На першій шпальті нагадувалося про передвиборну обіцянку прем’єр-міністра активніше розслідувати злочини на сексуальному ґрунті, в тому числі й за кордоном; і виникло питання: коли ж буде конкретний результат?

    У коментарі до статті статс-секретар Бйорн Аскільсен інформував, що продовжується робота з укладення домовленості між Норвегією й Таїландом про розслідування злочинів, скоєних норвежцями-педофілами, і цей договір дозволить активізувати зусилля поліції. «Давно вже час! — писав насамкінець редактор «Афтенпостен». — Народ чекає результатів. Християнський народний прем’єр-міністр не може допустити, щоб ця гидота ширилася».

     

    — Проходьте!

    Харрі відчинив двері й глянув униз, на Б’ярне Мьоллера, який широко позіхав, потягуючись на стільці так, що його довгі ноги стирчали з-під письмового столу.

    — Ти дивись. А я чекав на тебе вчора, Харрі.

    — Мені повідомили. — Харрі сів. — Я не ходжу на роботу, коли п’яний. І навпаки. Це принцип, якого я намагаюся дотримуватися. — Він сподівався, що фраза прозвучить іронічно.

    — Поліцейський є поліцейським усі двадцять чотири години на добу, Харрі, п’яний він чи ні. Мені довелося вмовляти Волера не писати на тебе рапорт, розумієш?

    Харрі знизав плечима, натякаючи: він сказав усе, що хотів сказати.

    — О’кей, Харрі, не будемо через це сваритися. У мене для тебе є робота. Гадаю, ти на неї не заслуговуєш, але все одно я думаю дати її тобі.

    — Ти не засмутишся, якщо я скажу, що вона мені не потрібна? — спитав Харрі.

    — Залиш ці штучки сищику Марлоу, Харрі, вони тобі не личать, — різко перервав його Мьоллер.

    Харрі усміхнувся. Він знав, що шеф його любить.

    — Я навіть не сказав, про що йдеться.

    — Якщо ти посилаєш за мною машину в мій вихідний, то я гадаю, що йдеться не про регулювання вуличного руху.

    — Чому ти не даєш мені й слова сказати?

    Харрі, усміхнувшись, нахилився вперед.

    — Сказати чесно, шефе? «Невже чесно?» — хотів було перепитати Мьоллер, але лише кивнув.

    — Я зараз не здатний до серйозних справ, шефе. Я виходжу з того, що ти сам бачиш, як я працюю. Точніше, не працюю. Або ледве-ледве. Я виконую свої обов’язки, намагаюся не ставати на шляху в інших і бути тверезим упродовж дня. На твоєму місці я запропонував би цю роботу комусь іншому.

    Мьоллер зітхнув, повільно підтягнув ноги і підвівся зі стільця.

    — Хочеш відверто, Харрі? Якби вирішував я, то роботу б отримав хтось інший. Але вони хочуть саме тебе. Тому ти дуже мене виручив би, Харрі, якби…

    Харрі уважно подивився на шефа. Б’ярне Мьоллер не раз допомагав йому у важких ситуаціях в останній рік, і зрозуміло, що рано чи пізно доведеться віддячувати.

    — Стоп! Хто це вони?

    — Люди на керівних посадах. Які можуть перетворити моє життя на пекло, якщо не отримають те, що хочуть.

    — А я що за це отримаю?

    Мьоллер якнайсуворіше нахмурив брови, але йому все-таки було важко втримати суворий вираз на своєму по-хлопчачому відкритому обличчі.

    — Що ти отримаєш? Свою зарплатню. Поки тобі не припинили її видавати. От її й отримаєш, хай йому грець!

    — Я погано знаюся на всьому цьому, шефе. Виходить, хтось із цих твоїх людей вирішив, що цей хлопець, Холе, який торік упорався в Сіднеї, з біса здібний, і твоя справа лише приструнити цього типа. Чи я помиляюся?

    — Харрі, будь ласка, не гарячкуй.

    — Отже, я не помиляюся. І вчора я теж усе вірно зрозумів, коли побачив пику цього Волера. Тому я добряче все обміркував, і ось моя пропозиція: я стану слухняним хлопчиком, візьмуся за цю роботу, а коли все буде зроблено, ти даси мені двох штатних детективів на два місяці й необмежений доступ до всіх баз.

    — Про що це ти?

    — Ти знаєш про що.

    — Якщо ти знову про зґвалтування своєї сестри, то можу тобі лише поспівчувати, Харрі. Адже ти пам’ятаєш, що справу припинено.

    — Я пам’ятаю, шефе, пам’ятаю й той звіт, де було зазначено, що в неї синдром Дауна, а тому є ймовірність, що вона взагалі все вигадала про зґвалтування, щоб приховати, що завагітніла від випадкового знайомого. Спасибі, я все пам’ятаю.

    — Не було жодних доказів…

    — Вона сама хотіла все це приховати. Господи, я ж був у її квартирі в Соґні й випадково побачив у брудній білизні бюстгальтер, весь просочений кров’ю. Я змусив її показати мені груди. Ґвалтівник відрізав їй соски, і вона більше тижня ходила, криючись, стікаючи кров’ю. Вона гадала, всі люди такі ж добрі, як вона, і коли той тип спершу пригостив її вечерею, а потім спитав, чи не хоче вона подивитися фільм у його готельному номері, вона вирішила, що він просто дуже приязний. І якби вона навіть згадала, в якому номері це сталося, то все одно було б запізно: там усе вже прибрали пилосмоком, вимили, постіль змінили вже разів двадцять після того, що сталося. Так що, ясна річ, ніяких доказів не знайшли.

    — Ніхто не пам’ятав, щоб там бачили скривавлені простирадла…

    — Я працював у готелі, Мьоллер. Ти будеш здивований, коли дізнаєшся, скільки скривавлених простирадл змінюють там на одному тижні. Мешканці готелів тільки те й роблять, що кровоточать.

    Мьоллер рішуче похитав головою.

    — Вибач. У тебе був шанс довести це, Харрі.

    — Недостатньо, шефе, його було замало.

    — Завжди буває замало. І треба десь зупинитися. З нашими ресурсами…

    — Дайте мені хоча б свободу дій. Хоча б на один місяць.

    Мьоллер раптом підвів погляд і підморгнув. Харрі зрозумів, що його викрито.

    — Ох ти, пройдисвіт, тобі ж завжди була до вподоби робота, хіба ні? Тобі просто закортіло спершу поторгуватися?

    Харрі віддув нижню губу й похитав головою. Мьоллер подивився у вікно. Тяжко зітхнув.

    — Гаразд, Харрі. Подивимося, що вийде. Але коли вже ти завинив, я змушений вжити заходів, яких від мене давно чекають в Управлінні. Ти розумієш, що це означає?

    — Як тут не зрозуміти, — усміхнувся Харрі. — Що за робота?

    — Сподіваюся, літній костюмчик висить готовий і ти пам’ятаєш, куди поклав свій паспорт. Твій літак відлітає за дванадцять годин, і ти будеш дуже далеко звідси.

    — Що далі, то краще, шефе.

     

    Харрі сидів на стільці біля дверей тісної соціальної квартири в районі Соґн. Сестра, притулившись біля вікна й дивлячись на сніжинки, що кружляли в світлі вуличного ліхтаря, кілька разів шмигнула носом. А оскільки сиділа вона спиною до Харрі, то він не міг зрозуміти, чи це застуда, чи їй сумно від близького розставання. Сестра жила тут уже два роки і добре давала собі раду. Після того, що з нею сталося — зґвалтування й аборт, — Харрі, взявши із собою дещо з одягу й туалетне приладдя, перебрався до її оселі. Пробув він там лише кілька днів, а потім вона заявила йому, що досить. Вона вже доросла.

    — Я скоро повернуся, Сестреня.

    — А коли?

    Вона сиділа близько до шибки, і щоразу, коли вона говорила, на ній з’являлася матова пляма. Харрі сів позаду неї й поклав їй руку на спину. Вловив тремтіння й зрозумів, що сестра ось-ось заплаче.

    — Щойно впіймаю цих поганців. Тоді одразу ж повернуся.

    — Це…

    — Ні, це не він. Про нього я подбаю потім. Ти говорила сьогодні з татом?

    Вона хитнула головою. Харрі зітхнув.

    — Якщо він не подзвонить тобі, подзвони йому сама, прошу тебе. Ти можеш зробити це для мене, Сестреня?

    — Тато ніколи не розмовляє, — прошепотіла вона.

    — Таткові погано, тому що померла мама.

    — Але це було так давно.

    — От і настав час змусити його знову розмовляти, Сестреня, і ти маєш мені в цьому допомогти. Допоможеш? Правда?

    Вона повернулася до нього, не говорячи ні слова, обійняла його й сховала обличчя в нього на шиї.

    Він погладив її по голові, відчуваючи, як сорочка стає вологою від її сліз.

     

    Валіза зібрана. Харрі подзвонив доктору Еуне й пояснив, що їде в службове відрядження до Бангкока. Більше йому сказати було нічого, і він взагалі не знав, навіщо дзвонить. Може, тому, що приємно подзвонити кому-небудь, кому цікаво, де це ти пропадаєш? Харрі навіть подумав, а чи не дзвякнути й офіціантам у «Шрьодер».

    — Візьми із собою шприци з вітаміном В, які я тобі дав, — сказав Еуне.

    — Навіщо?

    — Вони полегшать тобі життя, якщо захочеш лишатися тверезим. Нове оточення, Харрі, це, знаєш, гарний привід.

    — Я про це подумаю.

    Годі вже думати, Харрі.

    — Та знаю я. От тому мені й не треба шприців.

    Еуне закректав. Це була його манера сміятися.

    — Із тебе комік вийшов би, Харрі.

    — Я на вірному шляху.

     

    Хлопець, один із мешканців дешевого пансіону, стояв біля стіни й тремтів від холоду у своїй тісній дитячій курточці; димлячи недопалком, він дивився, як Харрі затягує валізу в багажник таксі.

    — Їдете?

    — Саме так.

    — На південь?

    — У Бангкок.

    — Самі?

    — Ага.

    — Say no more…[3]

    І він підморгнув Харрі, піднявши догори великий палець.

     

    Харрі взяв квиток у пані за стійкою реєстрації й обернувся.

    — Харрі Холе? — У чоловіка були окуляри в сталевій оправі, і він сумно посміхався.

    — А ви?

    — Даґфінн Торхус із МЗС. Ми хотіли побажати вам доброї дороги. А також упевнитися, що ви розумієте… всю делікатність завдання. Усе сталося дуже швидко.

    — Спасибі за турботу. Я зрозумів, що моє завдання — знайти вбивцю й не здіймати галасу. Мьоллер уже дав мені інструкції.

    — Гаразд. Головне — це таємність. Нікому не довіряйте. Не покладайтеся на людей, які будуть видавати себе за співробітників МЗС. Може статися, що вони насправді, ну, скажімо, з газети «Даґбладет».

    Торхус відкрив рот, немов збираючись розсміятися, але Хар— рі зрозумів, що він говорить серйозно.

    — Журналісти з «Даґбладет» не носять значка МЗС на лацкані піджака, пане Торхус. Або плаща, коли надворі січень. Я, до речі, зрозумів із документів, що ви будете моїм контактом у міністерстві.

    Торхус кивнув, немовби сам до себе. А потім, виставивши вперед підборіддя, заговорив упівголоса:

    — Незабаром ваш рейс, так що довго я вас не затримаю. Але постарайтеся почути те, що я вам скажу.

    Він вийняв руки з кишень пальта й схрестив їх на грудях.

    — Скільки вам років, Холе? Тридцять три? Тридцять чотири? Ви досі маєте шанс зробити кар’єру. Я дещо дізнався про вас. Ви талановитий, вас цінує керівництво. І захищає вас. Усе так і лишатиметься, поки справи йдуть добре. Але щойно ви схибите, як відразу вскочите в лайно, і тоді потягнете за собою й вашого шефа. Отут ви й побачите, що так звані друзі раптом розбіглися хто куди. Тому якщо швидко бігати не виходить, то спробуйте, принаймні, встояти на ногах, Холе. Так буде краще для всіх. Повірте, це добра порада старого ковзаняра. — Він усміхнувся самими губами, тоді як очі його допитливо дивилися на Харрі. — Знаєте що, Холе, мене завжди охоплює відчуття приреченості, коли я в аеропорту Форнебю. Приреченості й відступу.

    — Та що ви кажете! — мовив Харрі й подумав, чи встигне купити пива в барі до вильоту. — Годі вам. Тут можна відчути й щось гарне. Оновлення наприклад.

    — Хотілося б, — сказав Торхус.

     

    Розділ 5

     

    Харрі Холе поправив сонцезахисні окуляри й глянув на ряд таксі біля міжнародного аеропорту Дон Муанг. Здавалося, він у ванні, де щойно вимкнули гарячий душ. Він уже знав: від високої вологості ніякі хитрування не допомагають. Нехай собі піт стікає по тілу, просто треба думати про щось інше. Гірше зі світлом. Крізь дешевий заляпаний пластик окулярів воно вражало осклянілі від алкоголю очі, викликаючи черговий напад головного болю, який досі тихо пульсував у скронях.

    — 250 baht or metel taxi, sil?

    Харрі намагався зрозуміти, що хоче сказати таксист, який стояв перед ним. Переліт був пекельним. В аеропорту Цюріха продавалися тільки німецькі книжки, а в літаку показували «Звільніть Віллі-2».

    — Краще за лічильником, — сказав Харрі.

    Говіркий данець, що сидів поруч із ним у літаку, анітрохи не переймаючись тим фактом, що Харрі був п’яний як чіп, діставав його порадами про те, як уникнути обману в Таїланді, — тема дійсно невичерпна. Данець вважав, що всі норвежці — такі собі бевзі, а тому обов’язок кожного данця — застерегти їх від ошуканців.

    — Ти маєш скрізь торгуватися, — повчав його данець. — Це головне, затямив?

    — А що буде, якщо я не стану торгуватися?

    — Тоді ти розориш усіх нас.

    — Це як?

    — Через тебе злетять ціни, і в Таїланді все стане дорожчим для тих, хто приїде після нас.

    Харрі уважно поглянув на співрозмовника. Бежева сорочка «Мальборо», новенькі шкіряні сандалії. Треба б ще випити.

    — Сюрасак-роуд, сто одинадцять, — сказав Харрі, і водій, усміхаючись, поставив валізу в багажник і відкрив дверцята таксі. Харрі забрався усередину, помітивши, що кермо праворуч. — У нас у Норвегії переймаються, що англійці не хочуть відмовлятися від лівостороннього руху, — пробурмотів він, поки вони їхали по шосе. — Але недавно я почув, що, виявляється, купа народу їздить по лівому, а не по правому боці. Знаєте, хто це?

    Водій подивився в дзеркальце й усміхнувся ще ширше:

    — Сюрасак-роуд, уеs?

    — Китайці, бо в Китаї лівосторонній рух, — промурмотів Харрі, радіючи, що дорога перетинає імлистий, закупчений хмарочосами ландшафт, мов пряма сіра стріла. Бо ще кілька крутих віражів — й омлет від «Свісс Ейр» вилетить на заднє сидіння. — Чому лічильник не ввімкнено? — запитав він.

    — Сюрасак-роуд, п’ятсот батів, уеs?

    Харрі відкинувся на сидіння й поглянув на небо. Вірніше, він підняв очі, але ніякого неба не було видно, тільки мутна поволока, підсвічена невидимим сонцем. Ось він, Бангкок, «місто янголів». Янголи носили марлеві маски й, розрізаючи повітря ножем, намагалися згадати, якого кольору було небо за старих часів.

    Мабуть, він заснув, а коли розплющив очі, таксі зупинилося. Він підвівся з сидіння й побачив, що навколо повнісінько машин. Крамниці, відкриті прилавки й майстерні тулилися одне до одного уздовж тротуарів, що кишіли людьми, причому у всіх перехожих був такий вигляд, ніби вони точно знають, куди йдуть. І дуже туди поспішають. Шофер відкрив вікно, і до звуків радіо додалася міська какофонія. У розпеченому салоні пахло вихлопом і потом.

    — Затор?

    Водій весело закивав головою.

    На зубах у Харрі зарипіло. Що він там таке читав про свинець, який ми вдихаємо: він рано чи пізно осідає в мозку? І від цього ми стаємо склеротиками. Чи психами?

    Раптом, немов за велінням чарівної палички, машини рушили з місця, між ними, наче люті комахи, знову стали снувати мотоцикли й мопеди, запекло кидаючись напереріз у повній зневазі до смерті. Харрі нарахував чотири цілком аварійні ситуації.

    — Навіть дивно, що нікого не зачепили, — сказав Харрі, щоб сказати хоч що-небудь.

    Водій глянув у дзеркальце й усміхнувся.

    — Зачепили. І не раз.

    Коли вони нарешті зупинилися біля Управління поліції на Сюрасак-роуд, Харрі вже вирішив, що місто йому не до вподоби. Треба буде зробити справу, намагаючись поменше дихати, і першим же літаком, який буде, повернутися додому в Осло.

     

    — Ласкаво просимо в Бангкок, Халлі.

    Голова Управління був низенький, чорнявий і, ймовірно, вирішив продемонструвати, що й тут, у Таїланді, уміють вітати один одного по-західному. Він потиснув руку Харрі й енергійно потрусив її, щиро усміхаючись.

    — Шкода, що ми не змогли зустріти вас в аеропорту, але вуличний рух у Бангкоку… — І він показав рукою на вікно позаду. — На мапі це зовсім поруч, але…

    — Я розумію, що ви маєте на увазі, сер, — відповів Харрі. — У посольстві мені сказали те саме.

    Вони стояли один проти одного, не говорячи ні слова. Голова поліції весь час усміхався. У двері постукали.

    — Увійдіть!

    У дверний проріз просунулася гладко виголена голова.

    — Проходьте, Крамлі. Прибув норвезький детектив.

    Слідом за головою з’явилося тіло, і Харрі двічі зморгнув, щоб упевнитися, що очі його не обманюють. У Крамлі були широкі плечі, а ріст майже як у Харрі, на вилицях перекочувалися жовна, яскраво-сині очі зоріли над прямим тонкогубим ротом. Картину довершували блакитна поліцейська сорочка, здоровенні кросівки «Найк» і спідниця.

    — Ліз Крамлі, старший інспектор відділу вбивств, — сказав голова поліції.

    — Кажуть, ти просто блискуче розкриваєш убивства, Харрі, — вимовила вона із сильним американським акцентом і встала перед ним.

    — Он як! Не знаю, чи справді я…

    — Не знаєш? Але ж трапилося щось важливе, коли вже тебе послали через пів земної кулі, еге ж?

    — Мабуть.

    Харрі прикрив очі. Найменше, що йому було потрібно зараз, так це занадто активна інспекторка.

    — Я тут, щоб надати допомогу. Якщо зможу це зробити. — Він змусив себе усміхнутися.

    — Виходить, доведеться протверезіти, Харрі?

    Голова поліції за її спиною тихенько засміявся.

    — Вони тут у нас такі, — голосно й чітко вимовила Крамлі, немов шеф не стояв поруч. — Роблять усе можливе, щоб ніхто не осоромився. Саме зараз він намагається врятувати тебе. Я не жартую. Я відповідаю за відділ убивств, і коли мені щось не подобається, я кажу це в очі. Тут це вважається поганим тоном, але я все одно роблю так ось уже десять років.

    Харрі заплющив очі.

    — Бачу з твоєї червоної пики, що ти мене не схвалюєш, Харрі, але я не буду працювати з інспектором напідпитку, май на увазі. Приходь завтра. А зараз я пошукаю кого-небудь, хто відвезе тебе на твою квартиру.

    Харрі покачав головою й прокашлявся:

    — Це аерофобія!

    — Що?

    — Страх літати на літаках. Джин-тонік допомагає. А обличчя в мене червоне, тому що джин почав виходити крізь шкіру.

    Ліз Крамлі подивилася на нього довгим поглядом. Потім почухала свій блискучий череп.

    — Сумно, інспекторе. А як щодо зміни годинних поясів? Сонливість не спостерігається?

    — Анітрішки.

    — Гаразд. Ми підкинемо тебе у квартиру дорогою до місця злочину.

     

    Квартира, яку йому виділило посольство, була розташована у фешенебельному комплексі просто напроти готелю «Шангрі-Ла». Вона була крихітна й по-спартанськи вмебльована, але в ній були ванна й вентилятор біля ліжка, а з вікна відкривався вид на широченну вохристу річку Чао-Прайя. Харрі влаштувався біля вікна. Довгі вузькі дерев’яні човни снували туди-сюди й каламутили без того брудну воду своїми моторами на довгих транцях. На іншому березі недавно побудовані готелі й торгові центри височіли над суцільною масою будинків із білого каменю. Оцінити розміри міста було важко, квартали губилися в жовто-вохристій імлі, але Харрі припустив, що місто велике. Дуже велике. Він розкрив вікно, й у квартиру ввірвався вуличний гуркіт. Під час перельоту в нього заклало вуха, але тепер він, піднявшись на ліфті, уперше почув, як оглушливо гуркоче Бангкок.

    Машина Крамлі, що стояла далеко внизу, була схожа на коробку з-під бутербродів. Харрі відкрив теплу банку пива, прихоплену ще в літаку, й із задоволенням зазначив, що місцеве «Сінґха» нітрохи не краще норвезького. Решта дня здавалася вже більш прийнятною.

     

    Розділ 6

     

    Інспектор Крамлі налягала на клаксон. Буквально. Налягла грудьми на кермо величезного джипа «тойота», і машина сигналила без кінця.

    — Це зовсім не по-тайськи, — сказала вона й усміхнулася. — До того ж даремно. Сигналь не сигналь, тебе однаково не пропустять. Це щось буддійське. Але я не збираюся їм потурати. Я, хай йому грець, із Техасу й не така, як вони.

    І вона знову налягла на кермо, але водії навколо демонстративно відверталися.

    — Виходить, він так і лежить у номері мотелю? — запитав Харрі й ледь утримався, щоб не позіхнути.

    — Розпорядження керівництва. Зазвичай, ми робимо розтин якнайшвидше й наступного ж дня тіло кремують. Але треба, щоб ти все сам оглянув. Не питай, навіщо.

    — Бо я блискуче розкриваю вбивства, чи ти забула?

    Вона поглянула в його бік, а потім повернула праворуч, проскочивши в проміжок, що утворився між машинами, і натиснула на газ.

    — Ти не дуже вихваляйся, красунчику. Гадаєш, мабуть, тайці вважають, що ти чогось вартий, бо ти фаранг? Насправді навпаки.

    — Фаранг?

    — Білий. Грінго. Напівглузливо-напівнейтрально. Не забувай, що тайці гонористі, навіть якщо вони поводяться з тобою шанобливо. На щастя для тебе, зі мною сьогодні там будуть двоє молодих поліцейських, на яких ти напевно справиш враження. Хай там як, я на це сподіваюся, тобі ж краще буде. Але якщо нап'єшся, у тебе з’являться великі проблеми з нашим відділом.

    — Господи, я вже почав думати, що ти тут вирішуєш усе.

    — Так воно й є.

    Вони виїхали на автостраду, і вона рішуче натиснула на педаль газу, ігноруючи незадоволене гурчання мотора. Уже сутеніло, на заході вишнево-червоне сонце заходило в серпанок між хмарочосами.

    — Принаймні, заходи сонця від смогу стають гарніші, — сказала Крамлі, немов відповідаючи на його думки.

    — Розкажи мені про тутешні справи з проституцією, — попросив Харрі.

    — Приблизно так само, як і з автомобільним рухом.

    — Це я зрозумів. Але як вона працює, як організована? Це що, традиційна вулична проституція, із сутенерами, борделями й мадам, чи повії тут на фрилансі? Ходять по барах, займаються стриптизом, дають оголошення в газетах, полюють на клієнтів у торгових центрах?

    — Усе це є, і навіть більше. Чого в Бангкоку не можна спробувати, того взагалі пробувати не варто. Але більшість працює все-таки в стрип-барах, вони танцюють там і намагаються розкрутити клієнтів на спиртне, із чого мають відсоток. Власники барів не відповідають за дівчат, тільки дають їм можливість заробляти, а ті у свою чергу зобов’язані сидіти там до закриття бару. Коли клієнт захоче зняти дівчину, він має купити її на весь вечір. Гроші отримує власник бару, а дівчина, звісно, теж радіє: їй не треба стояти на сцені весь вечір і крутити задом.

    — Для хазяїна, схоже, вигідна угода.

    — Те, що дівчина одержує потім, іде прямо їй у кишеню.

    — Та, котра знайшла нашого норвежця, теж із бару?

    — Саме так. Вона працює в одному з барів мережі мотелів «Кінг Краун» у Патпонгу. Нам також відомо, що іноземцям із особливим смаком власник мотелю надає дівчат за викликом. Але розговорити цю дівчину дуже непросто, оскільки в Таїланді й за проституцію, і за звідництво карають однаково. Вона повторює, що жила в мотелі й просто помилилася дверима.

    Ліз Крамлі пояснила, що Атле Мольнес, цілком імовірно, замовив собі жінку відразу після прибуття в мотель, однак адміністратор, він же власник, завзято заперечує це й повторює, що просто надав йому номер.

    — Приїхали.

    Джип зупинився перед низеньким кам’яним будиночком білого кольору.

    — Кращі борделі Бангкока мають пристрасть до давньогрецьких назв, — саркастично зазначила Ліз, виходячи з машини.

    Харрі глянув на велику неонову вивіску, яка сповіщала, що мотель називається «Олімпуссі». Буква «м» раз у раз миготіла, а «л» і зовсім не горіла, від чого вигляд у закладу був сумний, як у норвезького гриль-бару при дорозі.

    Власне мотель нагадував американський варіант: двомісні номери розташовувалися навколо патіо, біля кожного номера був окремий паркінг. Уздовж стіни тяглася веранда, де мешканці могли відпочити в сірих від вогкості плетених кріслах.

    — Затишне місце.

    — Ти не повіриш, але коли воно тільки з’явилося, під час війни у В’єтнамі, то стало найпопулярнішим у місті. Створене для схиблених на сексі американських солдатів, що приїхали для «R&R».

    — «R&R»?

    — «Rest & Rehabilitation»[4]. У народі це називали «І&І»: «Intercourse & Intoxication»[5]. Солдати прилітали сюди із Сайгона у дводенну відпустку. Без U. S. Army секс-індустрія в цій країні ніколи не стала б тим, чим є сьогодні. А одна з вулиць Бангкока, що зветься «Ковбой» на честь одного із сутенерів, тепер називається так офіційно.

    — А чим їм там не подобалося? Адже тут майже село.

    — Солдати, які сумували за домівкою, найбільше хотіли мати дівчат саме по-американськи, а це значить — у машині або мотелі. Тому тут і створили такий. У центрі міста вони винаймали американські машини. Навіть пиво в міні-барах номерів було винятково американське.

    — Господи, а ти звідки все це знаєш?

    — Мати розповідала.

    Харрі повернувся до неї, але, хоча решта неонових літер «Олімпуссі» і світили блакитнуватим світлом їй на голову, було занадто темно, щоб розгледіти вираз її обличчя. Перш ніж увійти в мотель, вона натягнула кашкет глибше.

     

    Номер був облаштований скромно, але бруднуваті шовкові шпалери свідчили про кращі часи. Харрі зіщулився. Але не через жовтий костюм, що полегшує ідентифікацію вбитого: Харрі знав, що тільки члени Християнської народної партії й Партії прогресу могли добровільно розгулювати в такому одязі. І не через ніж зі східним орнаментом на ручці, що приколов жовтий піджак до спини, так що він здибився на плечах неелегантним горбом. Ні, просто тому, що в номері було нереально холодно. Крамлі пояснила йому, що в тутешньому кліматі трупи розкладаються дуже швидко, і коли стало відомо, що інспектора поліції з Норвегії доведеться чекати майже дві доби, то ввімкнули кондиціонери на повну потужність — на десять градусів і максимальну швидкість вентиляції.

    Проте мухи вижили й у таких умовах і роєм злетіли над трупом, коли двоє молодих таїландських поліцейських обережно перевернули його на спину. Згаслий погляд Атле Мольнеса впав униз, немов він намагався роздивитися передки своїх черевиків «Ессо». Посол на свої п’ятдесят два не виглядав, імовірно, через хлоп’ячий чубрик. Вигорілий від сонця, скуйовджений, він упав йому на чоло, нібито продовжуючи жити своїм окремим життям.

    — Дружина й дочка-підліток, — сказав Харрі, — вони що, не були тут і не бачили його?

    — Ні. Ми поінформували норвезьке посольство, і нам обіцяли сповістити родину. А доти в нас розпорядження нікого сюди не пускати.

    — Це розпорядження від співробітника посольства?

    — Так, від радника посольства. Не пам’ятаю, як її ім’я…

    — Тоньє Віг?

    — Точно. Вона просто в обличчі змінилася, коли ми перевернули вбитого, щоб установити його особу.

    Харрі уважно подивився на мертвого посла. Чи був він привабливим чоловіком? Таким, котрий, незважаючи на потворний костюм і складки жиру на животі, міг підкорити серце молодої жінки — радника посольства? Засмагла шкіра набула землистого відтінку, і синій кінчик язика стирчав назовні, немов намагався протиснутися між губами.

    Харрі сів на стілець і поглянув навколо. Зовнішність після смерті змінюється швидко, і він досить надивився трупів, щоб засвоїти, що довго розглядати їх сенсу нема. Всі секрети, що приховані в людській душі, Атле Мольнес забрав із собою назавжди, а тут лишилася тільки його порожня оболонка.

    Харрі підсунув стілець до ліжка. Обидва молодих поліцейських, присутніх при огляді, нахилилися до нього ближче.

    — Що ти бачиш? — запитала Крамлі.

    — Я бачу норвезького гуляку, що випадково виявився ще й послом, так що свої коментарі я залишу при собі з поваги до короля й вітчизни.

    Ліз здивовано підняла на нього очі.

    — Незважаючи на гарні кондиціонери, тхнути від нього не перестало, — сказав він. — Але це вже моя проблема. Що ж стосується цього хлопця… — Харрі обмацав щелепи мертвого посла. — Рігор мортіс. Він задубів, але трупна закляклість минає, через два дні це нормально. Язик синій, однак ніж у спині не доводить, що його душили. Треба перевірити.

    — Уже перевірили, — відповіла Крамлі. — Посол пив червоне вино.

    Харрі щось промурмотів у відповідь.

    — Наш лікар каже, смерть настала між шістнадцятою й двадцять другою годинами, — продовжувала вона. — Посол залишив свій кабінет о пів на дев’яту ранку, а дівчина знайшла його близько одинадцятої вечора, що трохи звужує часовий проміжок.

    — Між шістнадцятою й двадцять другою годинами? Так це ж цілих шість годин.

    — Добре рахуєте, інспекторе. — Крамлі схрестила руки на грудях.

    — Між іншим, — глянув на неї Харрі, — в Осло ми зазвичай встановлюємо час смерті в межах двадцяти хвилин, якщо труп знайдений через кілька годин після вбивства.

    — Це тому, що ви там живете на Північному полюсі. А отут, коли на вулиці тридцять п’ять градусів, температура трупа не знижується так різко. Час смерті встановлюється за рігор мортіс, а це дуже приблизно.

    — А що із трупними плямами? Вони звичайно проступають за три години після смерті.

    — Соррі. Як ти сам бачиш, посол любив засмагати, так що плями непомітні.

    Харрі провів вказівним пальцем по тканині піджака в тому місці, де стирчав ніж. Під нігтем у нього виявилася сіра, схожа на вазелін речовина.

    — Що це таке?

    — Імовірно, знаряддя вбивства було змазане жиром. Зразки відіслані на аналіз.

    Харрі швидко оглянув кишені покійного й витяг звідти коричневий потертий гаманець. Там виявилися купюра в п’ятсот батів, емзеесівське посвідчення й фотографія всміхненої дівчинки, що лежить на чомусь на зразок лікарняного ліжка.

    — Ви знайшли в нього що-небудь ще?

    — Нічогісінько, — відповіла Крамлі й зняла із себе кашкет, щоб відганяти мух, що кружляли в номері. — Ми тільки перевірили, що при ньому було, і поклали все назад.

    Розстебнувши на трупові ремінь, Харрі приспустив його штани і знову перевернув тіло на живіт. Потім задер піджак і сорочку.

    — Погляньте. Трохи крові стекло по спині.

    Він відтягнув труси «Довре».

    — І ще між сідницями. Отже, його вбили не в постелі, а закололи, коли він стояв. За висотою, на яку припав удар ножем, і за кутом цього удару можна говорити про зріст убивці.

    — Тільки якщо ми припустимо, що вбивця, наносячи удар, стояв поруч із жертвою, — додала Крамлі. — Але ж убитий міг бути зарізаний, лежачи на підлозі, і тоді кров потекла вниз, коли його перетягували на ліжко.

    — У такому випадку кров була б і на килимі, — заперечив Харрі, натягнув на мертвого штани, застебнув ремінь і знову повернувся до неї. — Крім того, не треба нічого вигадувати, ти ж сама це знаєш. Адже ваші техніки вже виявили волокна від килима на його костюмі, чи не так?

    Вона не відвела погляду, але Харрі зрозумів, що викрив її маленьку хитрість. Ліз ледь помітно кивнула, і він повернувся назад до трупа:

    — Плюс якась віктимологічна деталь, що, можливо, підтверджує, що він чекав на жінку.

    — Он як?

    — Бачите його ремінь? Коли я його розстебнув, він був застебнутий не на звичайну, розношену дірочку, а на дві дірочки тугіше. Літні розжирілі чоловіки, зустрічаючись із молоденькими панянками, намагаються підтягнутися.

    Важко було сказати, яке враження справили його слова на присутніх. Тайці переминалися з ноги на ногу, але їхні юні кам’яні обличчя не виражали нічого. Крамлі відкусила шматочок нігтя й виплюнула, лише трохи розкривши губи.

    — А тут у нас, виходить, міні-бар. — Харрі відчинив дверцята маленького холодильника. — «Сінґха», «Джонні Вокер» й «Канадіан Клаб» у маленьких флакончиках, пляшка білого вина. Схоже, тут нічого не торкались. Що в нас іще? — звернувся Харрі до двох тайців.

    Ті перезирнулися між собою, потім один із них указав пальцем на двір:

    — Машина.

    Вони вийшли на стоянку, де стояв синій «мерседес» останньої моделі з дипломатичними номерами. Один із поліцейських відкрив дверцята з боку водія.

    — Ключі? — запитав Харрі.

    — Лежали в кишені піджака в… — І поліцейський кивнув у бік мотелю.

    — Відбитки пальців?

    Таєць розгублено глянув на шефа. Ліз кашлянула:

    — Ясна річ, ми перевірили ключі на відбитки, Холе.

    — Я не питаю, чи зняли ви відбитки, мене цікавить, що ви знайшли.

    — Там були його власні відбитки. Якщо ми тобі ще не встигли про це сказати.

    Харрі стримався, щоб не відповісти гостро.

    У салоні сидіння й підлога були завалені всяким барахлом. Харрі помітив кілька журналів, касети, порожні сигаретні пачки, банку коли й сандалії.

    — Що ще ви знайшли?

    Один із поліцейських дістав список і зачитав його. Здається, його звуть Нхо, так він казав? Іноземні імена нелегко запам’ятати. Напевно, те саме вірно щодо його власного імені. Нхо був по-хлоп’ячому сухорлявий, коротко підстрижений, з відкритим, привітним обличчям. Але Харрі знав, що за кілька років цей вираз зміниться.

    — Стоп, — сказав він. — Можеш повторити останні слова?

    — Квитки тоталізатора, сер.

    — Посол, мабуть, відвідував перегони, — сказала Крамлі. — Що ж, популярний вид спорту в Таїланді.

    — А це що таке?

    Харрі нахилився до водійського місця й підняв прозору пластикову ампулу, що застрягла в щілині між спинкою й сидінням.

    Поліцейський глянув у свій список, але нічого такого там не знайшов.

    — У подібних ампулах випускається рідкий екстазі, — пояснила Крамлі, підійшовши ближче, щоб розглянути знахідку.

    — Екстазі? — Харрі похитав головою. — Літні християнські демократи, може, і злягаються в борделях, але препарати не вживають.

    — Ампулу перевіримо, — відповіла Крамлі. Було помітно, що вона незадоволена — ще б пак, проґавити такий доказ.

    — А тепер поглянемо, що в нас іззаду, — продовжував він.

    Багажник машини був настільки ж охайний і чистий, наскільки захаращеним виявився салон.

    — Акуратист, — зробив висновок Харрі. — У салоні, швидше за все, орудують дружина й дочка, але в багажник він їх не пускає.

    У світлі кишенькового ліхтарика, наведеного Крамлі, блиснув ящик з інструментами. Тут усе сяяло чистотою, і лише трохи вапна на викрутці свідчило про те, що цей інструмент використовували.

    — Ще трохи віктимології, хлопці. Припускаю, що Мольнес особливо майстровим не був. Цей інструмент жодного разу не вступав у контакт із двигуном. Зате його використали, щоб повісити вдома, на кам’яній стінці, скажімо, сімейний портрет.

    Тієї ж миті у нього над вухом радісно задзвенів комар. Харрі ляснув себе по щоці, відчувши долонею вологий холод власної шкіри. Сонце вже сіло, але спека не спадала, зате вітер стих, і здавалося, що волога сама виступає із землі в них під ногами й так просочує повітря, що його можна пити як воду. Поруч із запасним колесом лежав домкрат, що на вигляд теж жодного разу не використовувався, і ще вузький коричневий шкіряний кейс, цілком доречний у машині дипломата.

    — Що в кейсі? — запитав Харрі.

    — Він замкнений, — відповіла Крамлі. — Автомобіль формально вважається територією посольства й тому не входить у нашу юрисдикцію, так що ми не маємо права його розкривати. Але якщо серед нас представник Норвегії, то ми, можливо…

    — Шкода, але в мене немає дипломатичного статусу, — сказав Харрі, дістав кейс із багажника й поклав його на землю. — Але я кажу, що цей предмет більше не перебуває на норвезькій території, і тому пропоную вам розкрити його, поки я сходжу в хол і поговорю із власником мотелю.

    І Харрі повільним кроком перетнув патіо. Ноги набрякли після авіаперельоту, сорочка намокла від поту, хотілося пити. Якщо не зважати на все це, то знову зайнятися справою виявилося не так уже й погано. Від останнього разу пройшло чимало часу. Він помітив, що «м» на вивісці теж згасла.

     

    Розділ 7

     

    «Ванг Лі, менеджер», — було написано на візитівці, яку простягав Харрі чоловік за стійкою; можливо, це був натяк, що краще б зайти якось іншим разом. Кістлявий, у квітчастій сорочці, власник мотелю зіщулився й усім своїм виглядом показував, що не бажає мати з Харрі жодних справ, принаймні зараз. Він зосередився на паперах, але, побачивши, що Харрі досі тут, незадоволено фиркнув.

    — Я бачу, ви дуже заклопотана людина, — сказав Харрі. — Тому пропоную швидше закінчити бесіду. Головне, щоб ми зрозуміли один одного. Адже я іноземець, а ви таєць…

    — Я не таєць. Я китаєць, — знову фиркнув він.

    — Гаразд, виходить, і ви тут чужоземець. Річ у тому, що…

    Через стійку почулися якісь звуки, що, ймовірно, означали презирливий сміх. У всякому разі, Ванг Лі відкрив рот, показавши рідкі темні зуби.

    — Ніякий я не чужоземець. Китаєць. Це ми рухаємо Таїланд уперед. Нема китайців — нема бізнесу.

    — Прекрасно. Ви бізнесмен, Ванге. Тоді в мене є ділова пропозиція. Ви володієте місцевим борделем, це факт, скільки б ви не перегортали свої папірці.

    Китаєць рішуче захитав головою.

    — Ніяких повій. Просто мотель. Номери внайми.

    — Тоді заспокойтеся, мене цікавить тільки вбивство, я не займаюся сутенерами. І не збираюся займатися ними. А тому в мене є ділова пропозиція. У Таїланді не зважають на публіку типу вас, хоча б тому, що вас таких тут багато. І просто заявити на вас, думаю, марно, ви, мабуть, пхаєте комусь бати в конверті, щоб вас не притисли. Тому ви нас не дуже й боїтеся.

    Власник мотелю знову замотав головою.

    — Ніяких грошей. Це незаконно.

    Харрі посміхнувся.

    — Наскільки мені відомо, Таїланд посідає третє місце у світі за рівнем корупції. Будь ласка, не треба мати мене за ідіота.

    І Харрі знизив голос. Погрози, як правило, діють ефективніше, коли вимовляються спокійним тоном.

    — Ваша проблема, та й моя теж, полягає в тому, що вбитий у готельному номері — дипломат моєї країни. І якщо мені доведеться доповісти про наші підозри, що вбивство скоєне в борделі, справа набуває політичного значення, і тоді ваші друзі з поліції вже не зможуть вам допомогти. Місцева влада буде змушена прикрити мотель, а Ванг Лі потрапить до в’язниці.

    Таким чином, вони виявлять добру волю й продемонструють, що в цій країні дотримуються закону. Чи не так?

    Важко було вгадати з непроникного азіатського обличчя, чи влучив Харрі в ціль.

    — Можна піти іншим шляхом, і тоді я доповім, що цю людину запросила на побачення жінка, а мотель був обраний випадково.

    Китаєць поглянув на Харрі. І швидко закліпав, немов йому в око потрапила порошинка. Потім він повернувся, відкинув килим, за яким ховався дверний проріз, і махнув Харрі рукою. За килимом виявилася крихітна кімната, у ній стояли стіл і два стільці, і китаєць жестом запросив Харрі сісти. Він поставив перед ним чашку й налив у неї чаю із чайничка. Повітря наповнилося різким ароматом перцевої м’яти, навіть в очах защипало.

    — Жодна з дівчат не хоче тут більше працювати, поки в мотелі залишається труп, — вимовив Ванг. — Коли ви його заберете?

    Бізнес є бізнес у будь-якій країні світу, подумав Холе й запалив сигарету.

    — Це залежить від того, як швидко ми з’ясуємо, що тут сталося.

    — Той чоловік прибув сюди близько дев’ятої вечора і сказав, що хоче номер. Вивчив меню й заявив, що хоче бачити Дім, але спершу він має відпочити. Сказав, що подзвонить і викличе її. Я нагадав йому, що він зобов’язаний внести погодинну оплату. Він погодився й одержав ключ.

    — Що значить меню?

    Китаєць простягнув йому щось, справді схоже на меню. Харрі погортав папірець. Там були фотографії юних тайок — у костюмі медсестри, в ажурних панчішках, у тісних лакованих корсетах і з батогом у руках, у шкільній формі й з кісками та навіть у формі поліцейського. Під кожним фото, під заголовком «Важлива інформація», указувався вік, ціна й кваліфікація. Харрі помітив, що дівчатам від вісімнадцяти до двадцяти двох років і що ціни коливаються від тисячі до трьох тисяч батів і чи не кожна з дівчат володіє іноземною мовою й має досвід роботи медсестрою.

    — Він приїхав сам? — запитав Харрі.

    — Так.

    — У його машині теж нікого не було?

    Ванг заперечно похитав головою.

    — А чому ви так у цьому впевнені? У «мерседеса» тоноване скло, а ви сиділи в холі…

    — Зазвичай я виходжу у двір, щоб самому все перевірити. Буває, що хто-небудь бере із собою товариша. Якщо їх двоє, вони мають заплатити за двомісний номер.

    — Розумію. Двомісний номер — подвійна ціна?

    — Нічого не подвійна. — І Ванг знову вищирив гнилі зуби. — Разом дешевше.

    — Що було потім?

    — Не знаю. Та людина під’їхала на машині до номера сто двадцять, де тепер і лежить. Номер розташований у глибині патіо, і я мало що міг розгледіти в темряві. Я подзвонив Дім, вона приїхала сюди й стала чекати виклику. Минув деякий час, і тоді я сам послав її в номер клієнта.

    — А в кого вдягнулася Дім? У кондуктора трамвая?

    — Ні. — І Ванг перегорнув меню, а потім із гордістю показав фото юної всміхненої тайки в короткій сукні зі срібними блискітками й у білих ковзанах. Вона виставила вперед одну ногу, трохи присівши на другій і розвівши руки в боки, наче щойно успішно відкатала програму. На засмаглому обличчі було намальоване руде ластовиння.

    — Мається на увазі… — недовірливо вимовив Харрі й прочитав ім’я, що стояло під фотографією.

    — Саме так, Тоня Гардінг. Та, котра перемогла інших американок, та сама, красуня. Дім може зобразити її, якщо хочете…

    — Ні, дякую, — відповів Харрі.

    — Вона дуже популярна. Особливо серед американців. Уміє плакати, коли захочеш.

    І Ванг провів вказівним пальцем по її щоках.

    — Вона знайшла його в номері на ліжку з ножем у спині. Як це сталося?

    — Дім прибігла сюди й сильно кричала.

    — Як, прямо на ковзанах?

    Ванг докірливо поглянув на Харрі.

    — Ковзани надягають, уже знявши труси.

    Харрі погодився, що так і правда зручніше, і махнув рукою, запрошуючи китайця продовжувати.

    — Мені більше нема чого сказати, пане поліцейський. Ми повернулися в номер й упевнилися, що все так і є, а потім я замкнув двері й подзвонив у поліцію.

    — За словами Дім, двері були відчинені, коли вона увійшла в номер. І все-таки, чи були вони відчинені чи просто не замкнені?

    Ванг знизав плечима.

    — Двері були зачинені, але не замкнені. Це важливо?

    — Ніколи не знаєш, що може виявитися важливим. Ви не помітили поблизу від номера кого-небудь ще того вечора?

    Ванг похитав головою у відповідь.

    — А де у вас книга відвідувачів? — запитав Харрі. Він почав утомлюватися від цієї розмови.

    Китаєць скинув очі:

    — Немає ніякої книги.

    Харрі мовчки дивився на нього.

    — Немає ніякої книги, — повторив китаєць. — Навіщо нам вона? Сюди ж ніхто не приходитиме, якщо треба буде реєструватися й повідомляти ім’я та адресу.

    — Я не ідіот, Ванге. Ніхто й не думає про реєстрацію, але ви самі, зрозуміло, ведете запис. Так, про всяк випадок. Тут напевно бувають поважні особи, і книга відвідувачів може стати в пригоді, якщо у вас коли-небудь раптом виникнуть проблеми. Чи не так?

    Китаєць лупнув очима по-жаб’ячому.

    — Облиште, Ванге. Тому, хто не замішаний в убивстві, нема чого боятися. Особливо якщо він не публічна персона. Слово честі. Ну, давайте сюди книгу.

    Вона виявилася маленьким блокнотом, і Харрі швидко переглянув сторінки, заповнені густими записами з незрозумілими тайськими позначками.

    — Сюди прийде один із поліцейських і зробить копію, — сказав він.

    Біля «мерседеса» на нього чекали всі троє. Горіли фари, і на освітленому патіо лежав розкритий кейс.

    — Знайшли що-небудь?

    — Схоже, у посла були особливі сексуальні пристрасті.

    — Знаю. Тоня Гардінг. Я називаю це сексуальним збоченням.

    Раптово Харрі застиг перед кейсом. У жовтуватому світлі фар чітко виступили всі деталі на чорно-білій фотографії. Його взяв дрож. Авжеж, він чув про таке, навіть читав рапорти й розмовляв про це з колегами з відділу статевих злочинів, але вперше в житті побачив, як дорослий ґвалтує дитину.

     

    Розділ 8

     

    Вони їхали по Сукхумвіт-роуд, уздовж якої майже впритул стояли тризіркові готелі, розкішні вілли й халупи з дощок і жерсті. Але Харрі нічого не помічав, погляд його втупився в одну точку.

    — Рух зараз спокійніший, — сказала Крамлі.

    — Еге.

    Вона усміхнулася одними губами.

    — Вибач, але в Бангкоку ми обговорюємо трафік, як в інших місцях говорять про погоду. Варто пожити тут зовсім недовго, як стає зрозуміло — чому. Погода однакова із січня по травень. Улітку мусони приносять дощі. І тоді ллє три місяці безперестанку. Більше про погоду сказати нічого. Крім того, що в нас спека. Ми повторюємо це одне одному цілий рік, і потім розмова вичерпується сама собою. Отак, чуєш?

    — Мм.

    — Інша справа транспорт. Він впливає на повсякденне життя в Бангкоку більше, ніж будь-який тайфун. Я ніколи не знаю напевно, о котрій годині дістануся до роботи, коли вранці сідаю в машину: дорога може забрати від сорока хвилин до чотирьох годин. А десять років тому я витрачала на неї двадцять п’ять хвилин.

    — Що ж сталося?

    — Усе змінюється. Економічне зростання — от що. За останні двадцять років стався економічний бум, і Бангкок перетворився на «зозуленя» Таїланду. Тут є робочі місця, люди приїжджають у місто із сіл. Дедалі більше народу поспішає на роботу вранці, дедалі більше ротів треба нагодувати, дедалі більше вантажів перевезти. Автівок стало більше, а політики тільки обіцяють нам нові дороги й радіють собі, бо це їхній зоряний час.

    — Але час і справді непоганий?

    — Не те щоб мені не подобалося, що мешканці бамбукових хатин купують собі кольорові телевізори, але все відбувається надто швидко, просто жах. І якщо ти мене запитаєш, то я скажу, що зростання заради самого зростання — це логіка ракової пухлини. Скажу більше: я навіть радію, що торік ми зайшли в глухий кут. А після девальвації валюти наша економіка немовби опинилася в морозильній камері. І це вже помітно з дорожнього руху.

    — Тобто раніше на дорогах було ще гірше, ніж тепер?

    — О, так. Дивися…

    І Крамлі вказала пальцем на гігантський паркінг, де стояли сотні бетономішалок.

    — Торік ця стоянка була майже порожня, але тепер мало хто займається будівництвом, тому, як бачиш, флот на причалі. А до торгових центрів народ ходить тільки заради кондиціонерів, торгівля практично завмерла.

    Якийсь час вони їхали мовчки.

    — Як ти гадаєш, хто стоїть за всім цим паскудством? — запитав Харрі.

    — Валютні спекулянти.

    Він поглянув на неї з виразом нерозуміння на обличчі.

    — Я про знімки.

    — А-а. — Вона кинула на нього швидкий погляд. — Що, не схвалюєш?

    Він знизав плечима.

    — Я особливою толерантністю не відрізняюся. Іноді я навіть готовий підтримати страту.

    Інспектор Крамлі глянула на годинник.

    — По дорозі до тебе ми будемо проїжджати ресторан. Що скажеш про бліц-курс традиційної тайської кухні?

    — Із задоволенням. Але ти не відповіла на моє питання.

    — Хто стоїть за фотками? Харрі, у Таїланді найбільше число збоченців у порівнянні з іншими країнами. Сюди приїжджають заради нашої секс-індустрії, яка задовольняє будь-які бажання. Я підкреслюю — будь-які. То звідки ж мені знати, хто стоїть за цією дитячою порнухою?

    Харрі насупився й покрутив шиєю.

    — Я просто запитав. Чи не траплялося в Таїланді якогось скандалу з посольським педофілом кілька років тому?

    — Так, ми розкрутили одну таку справу про педофілію, до якої були причетні чужоземні дипломати, серед них і посол Австралії. Справа вкрай неприємна.

    — Але не для поліції?

    — Таке скажеш! Для нас це було як виграти чемпіонат світу з футболу й одночасно одержати «Оскар». Прем’єр-міністр надіслав нам вітальну телеграму, міністр туризму був у захваті, на нас обрушилася злива нагород. Знаєш, такі події зміцнюють престиж поліції для людей.

    — То з чого ми розпочнемо пошуки?

    — Гадки не маю. По-перше, всі ті, хто проходив у тій справі, сидять у в’язниці або вислані з країни. По-друге, я зовсім не впевнена, що фотографії мають якесь відношення до вбивства.

    Крамлі повернула до паркінгу, де стояв охоронець, вказуючи їм на неймовірно вузький просвіт між двома машинами. Вона натиснула на кнопку, задзижчала електроніка, і велике скло з обох боків джипа поповзло вниз. Тоді вона перемкнулася на задню передачу й натисла на газ.

    — Навряд чи… — почав було Харрі, але старший інспектор уже припаркувалася. Бічні дзеркала усе ще тремтіли. — Як же ми тепер виїдемо? — запитав він.

    — Не варто так хвилюватися, інспекторе.

    Упершись обома руками, вона вилізла в бічне вікно, поставила ногу на крило машини й зістрибнула. Доклавши певних зусиль, Харрі повторив за нею цей маневр.

    — Поступово навчишся, — сказала вона й пішла вперед. — Бангкок — тісне місто.

    — А як же магнітола? — нагадав їй Харрі й поглянув назад на спокусливо відкрите вікно джипа. — Ти що, сподіваєшся знайти її там, коли ми повернемося?

    Вона показала поліцейський жетон охоронцеві, той відразу ж підхопився.

    — Так.

     

    — На ножі жодних відбитків, — сказала Крамлі й задоволено прицмокнула. «Сом-там», щось на зразок зеленого салату з папаєю, виявився не таким уже й екзотичним, як гадав Харрі. Але смачним. І гострим.

    Крамлі шумно втягла в себе пивну піну. Він негайно озирнувся на сусідів, але, схоже, ніхто не звернув на них із Крамлі жодної уваги, швидше за все тому, що звуки повністю поглинала полька, яку грав місцевий струнний оркестр у глибині залу і яку в свою чергу перекривав гуркіт транспорту на вулиці. Харрі вирішив, що вип’є два кухлі пива. І годі. А по дорозі додому, може, прихопить блок із шести банок.

    — А що можна сказати про орнамент на ручці?

    — Нхо вважає, що ніж звідкись із півночі, такі бувають у гірських племен у провінції Чіанграй або десь поруч із цією місциною. Судячи з інкрустації кольоровим склом. Нхо не впевнений на сто відсотків, але хай там як, ніж незвичайний, такий не купиш у місцевих крамничках, так що завтра ми відішлемо його професорові-мистецтвознавцю з музею Бенчамабопхіт. Він знає все про стародавні ножі.

    Ліз махнула рукою, й офіціант, що підійшов, налив їй із супниці духмяного гарячого супу з кокосового молока.

    — Обережніше з біленькими. І з червоненькими, вони гострі, — сказала вона, вказуючи ложкою. — До речі, зелененькі теж.

    Харрі скептично розглядав ці інгредієнти страви у своїй мисці.

    — А що тут взагалі не страшно їсти?

    — Корінь галанга, думаю, о’кей.

    — У тебе є версії? — запитав він спеціально голосно, щоб не чути, як вона присьорбує.

    — Щодо можливого вбивці? Авжеж. Безліч. По-перше, це могла бути сама повія. Або власник мотелю. А може, і відразу обоє. Це перше, що спало на думку.

    — І які ж у них мотиви?

    — Гроші.

    — У гаманці Мольнеса лежало п’ятсот батів.

    — Оскільки він діставав гаманець у холі мотелю, наш приятель Ванг міг побачити, що грошей там набагато більше, що цілком імовірно, а виходить, спокуса виявилася занадто великою. Ванг міг і не знати, що це дипломат і що буде такий скандал.

    — І як же все сталося?

    Крамлі, енергійно піднявши виделку, нахилилася вперед.

    — Вони чекають, поки посол пройде до себе в номер, стукають і всаджують у нього ніж, як тільки він, відкривши двері, повертається до них спиною. Він падає прямо на ліжко, вони обчищають його гаманець, але все-таки залишають там п’ятсот батів, щоб справа не була схожа на пограбування. Потім чекають три години й дзвонять у поліцію. У Ванга, мабуть, є приятель у дільниці, який простежив, щоб усе пройшло без ускладнень.

    Ні мотиву, ні підозрюваних, усі ж хочуть зам’яти справу про проституцію. От і маємо.

    Раптом у Харрі очі полізли з орбіт. Він різко схопив кухоль і підніс до рота.

    — Червоненький попався? — усміхнулася Крамлі.

    Харрі важко дихав.

    — Ну що ж, непогана версія, старший інспекторе. Але думаю, ти помиляєшся, — повільно вимовив він.

    Вона наморщила лоб:

    — А як по-твоєму?

    — По-перше: ти згодна, що жінка не змогла б скоїти вбивство без допомоги Ванга?

    Крамлі замислилася.

    — Давай поміркуємо. Якщо Ванг у цьому не брав участі, то можемо виходити з того, що він не бреше. Виходить, вона не могла його вбити раніше, ніж увійшла туди о пів на дванадцяту. Але лікар стверджує, що вбивство сталося не пізніше десятої години. Я згодна, Холе, вона не могла вбити його сама.

    Парочка за сусіднім столом здивовано поглядала на Крамлі.

    — Прекрасно. По-друге, ти припускаєш, що Ванг на момент убивства не знав про дипломатичний статус Мольнеса, інакше він не вбив би його, оскільки стався б скандал, коли вже клієнт не простий турист. Вірно?

    — Ну…

    — Цей Ванг, між іншим, таємно веде запис відвідувачів, кажу тобі, у нього цілий список політиків і державних чиновників. День і година кожного відвідування мотелю. Так, про всякий випадок, щоб було чим шантажувати, якщо хтось захоче наїхати на його мотель. Але коли з’являється хтось, кого він не знає в обличчя, то він же не може спитати документи? І тоді він виходить у двір, нібито впевнитися, чи нема ще когось у машині, так? А насправді — щоб з’ясувати, хто такий цей клієнт.

    — Я тебе не розумію.

    — Він записав наш номер машини, ясно? А потім пробив по базі. Побачивши синій номер «мерседеса», він умить зрозумів, що Мольнес — дипломат.

    Крамлі поглянула на Харрі й замислилася. Потім рвучко розвернулася й зиркнула на сусідній столик. Парочка відвідувачів, що сиділи там, здригнувшись, стали дивитися у свої тарілки.

    Крамлі запросто почухала ногу виделкою.

    — Дощу не було вже три місяці, — вимовила вона.

    — Даруй, що?

    Вона махнула офіціантові, щоб той приніс рахунок.

    — Це має якесь відношення до справи? — запитав Харрі.

    — Та не дуже, — відповіла вона.

     

    Наближалася третя година по півночі. Вуличний гомін заглушало рівномірне гудіння вентилятора на нічному столику. Лише зрідка Харрі чув, як важка вантажівка проїжджає по мосту Таксін-бридж чи подинокий річковий теплохід гуде, відходячи від причалу на Чао-Прайя.

    Замкнувши за собою двері квартири, він побачив, що на телефоні миготить червона лампочка, і, натиснувши на автовідповідач, прослухав два повідомлення. Одне було з норвезького посольства. Радник Тоньє Віг трохи гугнявила — або вона родом із Осло, або хоче, щоб усі так думали. Цим своїм голосом вона просила Харрі бути в посольстві о десятій годині ранку, але під кінець повідомлення змінила час на дванадцяту, тому що з’ясувалося, що в неї вже призначена зустріч на чверть на одинадцяту.

    Друге повідомлення було від Б’ярне Мьоллера. Він просто побажав Харрі успіху. З його голосу було чути, що він не дуже любить автовідповідачі.

    Харрі впав на ліжко, не вмикаючи світла. Він так і не купив собі шість банок пива. Шприци з вітаміном В12 лежали у валізі. Після запою в Сіднеї він був повністю виснажений, і всього лише один шприц привів його до тями. Він зітхнув. Коли він прийняв рішення? Коли погодився на цю роботу в Бангкоку? Ні, раніше, кілька тижнів тому, коли він призначив сам собі дедлайн: день народження Сестреняти. Біс його знає, чому він усе-таки зважився. Може, йому остогидло зациклення, коли день минає за днем, не залишаючи сліду в пам’яті, й далі в тому ж дусі. Він ненавидів висловлюватися, наче в стародавній комедії про Еппе, який зав’язав[6]. А просто брав і приймав рішення, раз і назавжди. Без жодних компромісів, без зволікань. «Я можу зав’язати хоч сьогодні». Скільки разів він чув це від хлопців із «Шрьодера», які прагнули переконати себе, що вони не пропащі п’яниці? Сам він, авжеж, пропащий, проте він єдиний із них дійсно може кинути, коли захоче. До дня народження ще дев’ять днів, але коли вже Еуне сказав, що відрядження може стати доброю нагодою, то Харрі вирішив почати одразу.

    Застогнавши, він перевернувся на інший бік.

    Цікаво, що зараз робить Сестреня, якщо насмілилася вийти з дому сьогодні ввечері? І чи подзвонила вона батькові, як обіцяла? І чи зможе він справді поговорити з нею, не обмежуючись самими «так» і «ні»?

    Була вже четверта година ранку, і нехай у Норвегії лише дев’ята вечора, але Харрі вже другу добу на ногах, так що заснути, здається, не проблема. Але щойно він заплющував очі, як у пам’яті виринав маленький голий тайський хлопчик із фотографії у світлі автомобільних фар, і очі Харрі знову відкривалися. Мабуть, все-таки слід було купити блок пива. Коли він нарешті заснув, уже світало, і на Таксін-бридж знову гуркотів транспортний потік.

     

    Розділ 9

     

    Нхо ввійшов в Управління поліції через головний вхід і зупинився, побачивши, як високий білявий поліцейський намагається щось пояснити всміхненому охоронцеві.

    — Доброго ранку, містере Холе, чим можу допомогти?

    Харрі обернувся. Очі в нього були опухлі й червоні.

    — Так, проведи мене повз цього упертюха.

    Нхо кивнув охоронцеві, і той відступив, пропускаючи їх.

    — Він стверджує, що не пам’ятає мене відучора, — обурювався Харрі, поки вони чекали на ліфт. — Хай йому грець, хіба він не мусить пам’ятати хоча б те, що було вчора?

    — Не знаю. Ви впевнені, що вчора чергував саме він?

    — Принаймні, хтось дуже схожий на нього.

    Нхо знизав плечима.

    — Може, для тебе всі тайці однакові?

    Харрі вже зібрався відповісти, коли помітив на губах Нхо уїдливу посмішку.

    — Саме так. А ти намагаєшся пояснити мені, що ми, білі, для вас теж усі однакові?

    — Та ні. Ми бачимо різницю між Арнольдом Шварценеґґером і Памелою Андерсон.

    Харрі широко усміхнувся. Йому подобався цей молодий поліцейський.

    — Гаразд. Розумію. Один-нуль на твою користь, Нхо.

    — Нхо.

    — Нхо, так. Хіба я сказав не так?

    Нхо усміхнувся і похитав головою.

    У ліфті було повно людей і так задушливо, що протиснутися в нього було те саме, що в наплічник із несвіжим тренувальним костюмом. Харрі на дві голови підносився над іншими. Дехто підняв на нього очі, прихильно усміхаючись. Один із них запитав Нхо про щось і потім вимовив:

    — A, Norway… thats… thats… I can’t remember his name… please help me[7].

    Харрі усміхнувся й спробував із жалем розвести руками, але в ліфті було занадто тісно.

    — Yes, yes, very famous![8] — наполягав співрозмовник.

    — Ібсен? — спробував допомогти йому Харрі. — Нансен?

    — No, no, more famous![9]

    — Гамсун? Григ?

    — No, по. — Чоловік розчаровано поглянув на них, коли вони вийшли на п’ятому поверсі.

     

    — Твій кабінет, — Крамлі вказала пальцем.

    — Тут уже хтось сидить, — заперечив Харрі.

    — Не там. А он там.

    — Там?

    І він витріщився на стілець, втиснутий між іншими за довгим столом, де впритул сиділи співробітники. Місця за столом навпроти його стільця вистачало лише для блокнота й телефонного апарата.

    — Подивимося, може, я зможу влаштувати тебе в іншому місці, якщо затримаєшся у нас.

    — Сподіваюся, цього не буде, — пробубонів Харрі.

    Інспектор зібрала свою команду на ранкову нараду. Власне, команда складалася із Нхо й Сунтгорна, двох поліцейських, яких Харрі вже бачив напередодні ввечері, і ще Рангсана, найстаршого з працівників відділу.

    Рангсан сидів, закрившись газетою, і робив вигляд, що уважно читає, але іноді вставляв свої коментарі тайською мовою, які задоволена Крамлі відразу записувала в маленьку чорну книжечку.

    — Гаразд, — сказала вона, закривши книжку. — Отже, ми уп’ятьох спробуємо розв’язати цю справу. Серед нас є норвезький колега, тому всі розмови відтепер вестимуться англійською. Почнемо з технічної експертизи. Рангсан розмовляв із хлопцем з технічного відділу. Прошу.

    Рангсан дбайливо згорнув газету й відкашлявся. Чоловік був рідковолосий, окуляри на шнурку сповзали на кінчик носа, — всім своїм виглядом він нагадував Харрі шкільного вчителя, який дивиться на всіх навколо поблажливо й дещо саркастично.

    — Я розмовляв із Супаваді з технічного. Вони знайшли цілу купу відбитків у номері мотелю, що й не дивно, але жоден із них не належав небіжчику.

    Інші відбитки ідентифіковані не були.

    — Це не так легко зробити, — пояснив Рангсан. — Навіть якщо «Олімпуссі» відвідує не так багато клієнтів, однаково там залишилося не менше сотні відбитків.

    — А що, хіба нема відбитків на дверній ручці? — запитав Харрі.

    — На жаль, їх там аж забагато. І жодного цілого.

    Примітки

    1

    Співробітник служби гостинності (англ.).

    2

    Це сказала професор кримінології Лів Фінстад у 1980-ті роки, відстоюючи сільськогосподарську політику марксистського «Червоного виборчого альянсу».

    3

    Можеш далі не казати (англ.).

    4

    «Відпочинок і реабілітація» (англ.).

    5

    «Зносини й отруєння» (англ.).

    6

    Мається на увазі монолог п’яниці Еппе з комедії норвезько-данського письменника Людвіґа Хольберга «Еппе з гори» (1720).

    7

    А, Норвегія… це… це… не можу пригадати його ім’я… будь ласка, допоможіть мені (англ.).

    8

    Дуже, дуже відомий! (Англ.)

    9

    Ні, ні, ще більш відомий! (Англ.)


    Титульная информация
    Жанр detective
    Автор Ю Несбьо
    НазваниеТаргани
    Серия Харрі Холе №2,Карта світу
    Дата 2014-10-14 ()
    Языкuk
    Язык оригиналаno
    Переводчик К. Г. Дуброва
    Информация о документе
    Автор [MVV]
    Использованные программыdoc2fb, ImageFB2, FictionBook Editor Release 2.6
    Дата 2014-10-14
    Сканирование и вычиткаhttps://kompas.co.ua
    IDD00617E0-12FC-4C5D-B428-DAA824CA84FA
    Версия1.0
    Информация об издании
    Издательство«Фоліо»
    ГородХарків
    Год2013
    ISBN978-966-03-6507-0
    Дополнительная информация
    Літературно-художнє видання НЕСБЬО Ю ТАРГАНИ Роман Головний редактор Є. В. Мезенцева Відповідальна за випуск Г. С. Таран Художній редактор Л. П. Вировець Комп’ютерна верстка: О. М. Правдюк Коректор Л. В. Дмитрієва Підписано до друку 25.06.13. Формат 70x108 1/32. Умов. друк. арк. 16,80. Облік. — вид. арк. 15,50. Тираж 1500 прим. Замовлення № 3-462. TOB «Видавництво Фоліо» Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК № 3194 від 22.05.2008 р. 61057, Харків, вул. Римарська, 21А Електронна адреса: www.folio.com. ua E-mail: [email protected] ua Інтернет-магазин www.bookpost.com. ua Надруковано з готових позитивів у TOB «Видавництво Фоліо» 61057, Харків, вул. Римарська, 21А Свідоцтво про реєстрацію ДК№ 3194 від 22.05.2008 р. Несбьо Ю. Н55 Таргани: роман / Ю Несбьо; пер. К. Г. Дуброви; худож. — оформлювач Д. О. Самойленко. — Харків: Фоліо, 2013. — 381 с. — (Карта світу).