Молоко з медом - Іоанна Ягелло
— Що ти робиш? — закричала вона й вилаялася.
Сташек підвівся похитуючись.
— З тобою все гаразд? — запитала Наталія, і це ще більше розлютило Азора.
— Хто це? Ти його знаєш? — допитувався Сташек, одночасно перевіряючи, чи, бува, чогось не зламав.
— Так. Знала, — відповіла Наталія.
Почувши це, Азор знову спробував напасти на Сташека, та цього разу Наталія не злякалася.
І стала між ними.
— Що, може, мене поб’єш? Ідіот! — сказала вона. — Забирайся звідси. Або вбий мене.
Азор роззирнувся довкола, наче шукаючи підтримки, а тоді раптом обм’як. Адреналін де й дівся, а разом з ним і вся його войовничість.
— Ну, що ж, — процідив він. — Я гадав, що ти зі мною.
— Аякже!
— Це кінець.
— Тим краще. Але я тобі пораджу. Йди до психіатра, доки ще не пізно.
— Це тобі треба до психіатра! Трахаєшся з усіма! — голос Азора пролунав жалюгідно й пискляво.
— Тебе це не стосується. Забирайся!
Азор поплентався геть, бурмочучи щось під носом і погрожуючи Сташекові кулаком. Наталії довелося сісти. Сісти й випити.
— Пиво якесь знайдеться? — запитала вона.
А потім, коли вона зрозуміла, що це кінець, і коли спершу вихилила душком одне пиво, а тоді друге, отак сидячи без слів, то бачила все їхнє спільне минуле. Картини з нього пролітали їй перед очима. Перший раз. І потім, коли вони прогуляли школу. I все, що відбувалося між ними. Коли вони були одним тілом, однією шкірою, одним цілим. Тоді Закопане, коли Азор уперше показав своє справжнє обличчя. Той бідолашний хлопчина, який допоміг їй спуститися з Носаля… Він узагалі не міг зрозуміти, про що йдеться. Потім повернення, каяття, перепросини. І так ще кілька разів. Досить було, щоб вона не відповіла на дзвінок, запізно відписала на повідомлення. Ні, Наталія цього більше не хотіла. Їй навіть було трохи його шкода. Бо дівчина й сама розуміла, що є люди, які чомусь не панують над власними емоціями й по-дурному накручують себе. Але більше вона цього не терпітиме. Годі.
Ганка міцно обняла її.
— Ну-ну, — сказала вона. — Усе вже позаду.
— Добре, що зі Сташеком усе гаразд.
— Ну ні фіга собі, цей твій хлопець…
— Ага. Ні, годі з мене, я більше не витримаю. Це кінець.
— Точно?
— Точно. Ти ж знаєш, яка я?
— Яка?
— Коли щось вирішу… Знаєш, як було зі схудненням?
— Як?
— А так. Я прийняла рішення. І тепер теж. Не хочу його знати. Він просто мудак. Немає в мене сили на такі речі.
— І правильно.
І тільки одне виявилося важко викинути з голови. Його обійми, його дотик, його долоні, його вуста, усе. Усе тілесне. Цього найважче було позбутися, найважче забути.
— Буде хтось інший, — мовила Ганка. — Вступиш у виш. Там будуть інші люди.
— Я знаю. Але зараз… — Наталія зітхнула. — Буде нелегко.
Каська сиділа в кімнаті й дивилася якийсь серіал. Бо що їй залишалося робити? Тільки чекати. Розмова про портфоліо й автопрезентація вже позаду. Та чи пройде вона далі? Сьогодні мали опублікувати список кандидатів, допущених до практичного іспиту. Вона не знала, що про це й думати. Не була впевнена, що в неї добре вийшло. Чудово розуміла, яка конкуренція. Нічого не вдієш. Важливо, що вона прийняла рішення з випускними. Їй немає чим собі дорікнути, старалася, як могла. Звісно, Кася чекала й на результати конкурсу. Проте не дуже на це сподівалася. Зрештою, хтось розумний сказав: краще не розраховувати на багато, тоді й розчарування не буде. А вона не хотіла розчарувань. Не хотіла знову почуватися, як тоді, у дитбудинку. Варто було комусь приїхати — вона завжди думала, що її візьмуть. Скільки разів вона так мріяла, і скільки разів плакала в подушку! Тепер вона більше не плакатиме, тому знай повторювала: так, у конкурсі точно будуть кращі за неї. Не кажучи вже про виш. Скрізь були кращі, тож не варто плекати ілюзії. І тоді задзеленчав телефон.
— Так. Це я. Доброго дня, — сказала Каська. — Друге місце? Справді?
Поклавши трубку, вона аж застрибала й затанцювала від радості.
А тоді наважилася перевірити результати. Її допустили! Неймовірно, це наче уві сні! От тільки, чи казати про це батькам? І як? Бо якщо не сказати, то знову доведеться обманювати. Три дні практичних іспитів. Боже! Доведеться купити море потрібних речей, бо не все зі списку вона мала. На щастя, її кишенькових вистачало. Каська була ощадливою, не витрачалася на дурниці. Олівці є, туш, вугілля, фарби… Кліпса для паперу. Доведеться купити. «Есоlіnе»? А що це таке? Погуглила. Концентрована рідка акварель. Ага. Доведеться піти до художньої крамниці.
— Привіт! — гукнула мама.
— Привіт! — відповіла Каська й закрила лептоп. Ні, не можна їм казати, не зараз. Нічого не вдієш, доведеться збрехати. На щастя, батьки працювали, тож у неї буде досить часу, щоб не дуже вигадувати. Але їй так лише здавалося.
— Я тут подумала, може, ти б поїхала до Торуня? Бо ти чекаєш на результати і, мабуть, страшенно нудьгуєш. Може, наступного тижня? Рідні приймуть тебе з радістю.
Каська відчула, як її кинуло в жар.
— Ні… Наступного тижня я не можу. Мене на дачу запросили.
— До кого?
Боже, треба щось швиденько вигадати.
— Це… Це мій однокласник.
О ні, погана ідея, треба було сказати, що однокласниця.
— Сподіваюся, не з ночівлею?
— Ні-ні. У Юзека день народження. Ми влаштовуємо паті. Крім того… Краще вже поїхати, коли дізнаюся результати. Ну, бо, розумієш, — ризикнула вона, — ми тепер такі… Ну, це чекання… Якось воно все… Не знаю.
Ой, красномовною вона ніколи не була.
— Ти не хочеш їхати?
— Тут мої друзі…
— Ну, добре, я розумію.
Господи, це був жах. Як вона ненавиділа брехню! А їй доводиться брехати весь час! Хтозна, як довго це ще триватиме…
— Якщо хочеш, я допоможу тобі її скупати, — запропонував Оскар, коли Лінка розповіла, що найчастіше малу купає Адам, але нині його немає.
— Розумієш, мені здається, що чоловіки якось краще купають дітей. Не знаю, чому…
— Усе нормально.
— Ну, тоді тут є ванночка й
