Сага про Єсту Берлінга - Сельма Лагерлеф

Якраз днями в Екебю напікали запаси на зиму. Відколи сюди прибула графиня Елісабет, хатнє господарство там знову пішло колишнім ладом. Молода жінка начебто ні на хвилю не уявляла себе дружиною Єсти Берлінга. Ні він, ні вона про те не згадували, натомість графиня взялася порядкувати в садибі. І як добра, моторна господиня намагалась якнайшвидше покласти край безладдю й марнотратству, що там запанувало. Її слухалися. Челяді приємно було відчути над собою руку господині.

Та що з того, що вона звеліла наповнити комори хлібом, що за її наказом цілий вересень робили сир, колотили масло д варили пиво? Що з того?

Виносьте людям усе, що тут є, щоб вони не спалили Екебю й не повбивали кавалерів! Виносьте хліб, масло, сир! Виносьте барильця з вином, бочки з елем, діставайте шинки з комори, подавайте горілку та яблука!

Чи стане багатства Екебю втишити гнів людський? Аби тільки вони пішли собі, не заподіявши ніякого злочину.

Усе, що тут сталося, зроблено задля неї, господині Екебю. Кавалери не боягузи й уміють володіти зброєю, вони захищалися б, якби їхня воля. Вони швидко відігнали б цей жадібний натовп кількома влучними пострілами, якби добра й лагідна графиня не просила пожаліти людей.

Що ближче до півночі, то спокійніший стає натовп. Тепло, спочинок, їжа й горілка втишили їхній небезпечний запал. Люди починають жартувати й сміятися. Мовляв, вони справляють поминки по дівчині з Нюгорда. Сором ухилятися від чарки, а на поминках і поготів! Тут якраз треба пити.

Діти накидаються на купи принесеної садовини. Їм, бідним селянським дітям, навіть журавина та брусниці — ласощі, а тепер вони наминають астраханські яблука, що тануть у роті, довгасті, солодкі райські яблучка, світло-жовті лимонки, рум’яні груші й сливи різних сортів — жовті, червоні й сині. 0, коли людям заманеться показати свою міць, то для них тоді нічого не шкода!

Близько півночі з усього вже видно, що люди мають намір відступити. Кавалери перестають носити їжу й вино, не відкорковують більше пляшок. Вони віддихають з полегкістю, відчуваючи, що небезпека минула.

Але саме тоді у вікні будинку блискає запалена свічка.

І люди скрикують з дива, бо свічку несе молода жінка.

Світло з’явилося тільки на мить, але людям здається, що вони впізнали жінку.

— У неї довгі чорні коси й рум’яні щоки! — гукають вони. — Вона тут! Кавалери її сховали!

— То ви її тут тримаєте, кавалери? Ви ховаєте в Екебю нашу дитину, якій бог відібрав розум? Що ви робите з нею, безбожники? Через вас ми цілий тиждень тривожились і три дні шукали! Геть з своїм вином і своїми наїдками! Горе нам, що ми поласились на ваше пригощення. Ведіть спершу сюди дівчину, а тоді ми побачимо, що з вами зробити!

Приборканий звір знову починає ревти й скаженіти. За кілька скоків він уже на ганку.

Люди меткі, але кавалери ще меткіші. Вони кидаються в будинок і засувають двері. Та що вони годні вдіяти проти розлюченої юрби? Двері подаються одні за одними, кавалерів відштовхнуто вбік: вони ж бо не мають зброї, їх притискають так, що вони не можуть ворухнутися. А люди біжать до будинку, шукають дівчину з Нюгорда.

І знаходять її в найдальшому покої. Люди не мають часу роздивитися, чи вона чорнява, чи білява, — беруть її на руки й несуть надвір. І заспокоюють, щоб вона не боялася. Мовляв, у них порахунки тільки з кавалерами. І прийшли вони сюди її рятувати.

Але ті, що виходять з будинку, зустрічають іншу валку.

У найбільшій глушині в лісі одна дитина натрапила на тіло дівчини, що (впала зі скелі і вбилася. А ті люди, що загаялися в лісі, взяли мертву на плечі й оце несуть до Екебю.

Мертва дівчина ще краща, ніж була за життя. Чудові її довгі коси, чудове тіло, що знайшло нарешті вічний спокій.

Її несуть високо на плечах через натовп людей, що принишкли й схиляли голови перед величчю смерті.

— Вона недавно померла, — пошепки пояснюють прибульці. — Ще нині вона блукала в лісі. Мабуть, хотіла втекти від нас і впала зі скелі.

Та коли це. дівчина з Нюгорда, то хто ж та, що її винесли з будинку?

Ті, що вийшли з лісу, зустрічаються на подвір’ї з тими, що вийшли з будинку. Навколо палають вогнища. Люди дивляться на жінок і впізнають їх. Та, інша, — молода графиня з Борга.

— Що ж це таке? Може, ми напали на слід нового злочину? Чого молода графиня опинилася в Екебю? Чого нам казано, ніби вона втекла десь далеко або й загинула? Чи в ім’я справедливості нам це слід кинутись тепер на кавалерів і затоптати їх у землю кованими каблуками?

Раптом чути гучний голос: Єста Берлінг виліз на поруччя східців і звертається до натовпу.

— Слухайте, ви, нелюди, дияволи! Невже ви, навіжеиі, гадаєте, що в Екебю нема рушниць і пороху? Гадаєте, що я, це постріляв би вас, мов скажених псів? Але воца просила за вас. О, якби я знав, що ви наважитесь торкнутися її, жоден з вас не лишився б живий!

Чого ви скаженієте, чого нападаєте, мов розбійники, й погрожуєте нам убивством і пожежею? Що мені до ваших причинних дівчат? Звідки я знаю, де вони волочаться? Я був до неї ласкавий, та й годі. Треба було справді цькувати її собаками, так було б краще і для неї, і для мене, але я цього не робив. І ніколи я не обіцяв одружитися з нею. Затямте собі!

А тепер кажу вам: негайно пустіть ту жінку, що витягли з нашого дому! Пустіть, кажу! І хай ті руки, що посміли торкнутися її, горять у вічному полум’ї! Хіба ви не розумієте, що вона стоїть так високо над вами, як небо над землею! Вона така тендітна, як ви брутальні, така добра, як ви лихі!

Скажу вам ще, хто вона. По-перше, янгол небесний, по-друге, колишня дружина графа Генріка. Але свекруха мучила її день і ніч. Їй доводилося стояти на березі озера й прати білизну, як простій служниці, її били й катували так, як ніхто ніколи не катував ваших жінок. Вона вже не могла більше витримати й мало не кинулась у Кларельв. А тепер я питаю, чи хто з вас, негідників, поспіншвся їй на допомогу? Де там! Ніхто й пальцем не кивнув, крім нас, кавалерів. Ми її врятували.

Потім вона народила дитину в селянській