Пекло на землі - Віталій Юрченко

політик-пророк, а далі продовжував так: – Ми вчинили відважний, надзвичайно ризиковний крок. Неспроста Сталін, відкриваючи партійний з’їзд, на конвенті сеньорів сказав: «Ми сходимо на кульмінаційні шпилі перелому: у нас запрацювали вінти соціялістичної машини на всіх фронтах та всіх галузях на повний розгін; що колись творилося віками, роками, те ми виконуєм за день, годину. Ще рік, ще другий – і матимем результати. А вони будуть подвійні й контрастові. Або ми зловимо індивідуалістичну стихію, переможемо матеріальні перешкоди і закладемо фундамент чистого соціялістичного ладу… Або інтервенція нас попередить, і гук гарматній на кордоні сполохає нас, розбурхає внутрішню прикляклу контрреволюційну силу, вона вибухне динамітом, тоді наступить другий, певне, останній, рішучий бій. І тут може бути нам дві долі: або ми відштовхнем напад капіталізму, підем на нього і проголосим світовий соціялізм, або нас зломлять зовнішні й внутрішні ворожі сили, і в крові-вогні реставрації буржуазії Росія западеться. Ми стоїмо на верхівлях, з яких нам два шляхи-полети, – або в верх, у світ побідного соціялізму, або спад у безодню. Тому ми мусимо напружити всі сокровищниці нашого розуму, всі арсенали нашої енергії, всі станції й пружини нашого апарату, щоб вийти переможцями. Нехай нас не лякає, що до перемоги йдем горами трупів, по коліна в крові, серед плачу, страждань, проклять і голоду. Геть сентиментальності, геть малодушність тих, хто крови налякався, чи вжився в рев буржуазії. Оправданням для нас хай буде велика ідея, яку довершуєм. А новий світ збудувати, створити соціялізм без крови, жертв, без Соловок – не можливо. Отже з камінним серцем, з ледовим розумом до дальшої роботи, до перемоги!!» Так почав XVI партійний з’їзд Сталін. Як нам буржуазія не перешкодить, ми безумовно переможем. Але як буржуазія… – завідувач зупинився й зморщив чоло.

– А я певний, що буржуазія на нас не піде, вона гризеться між собою. Поки там дійде до згоди, то ми…

– Воно так, – продовжував замріяно завідувач, – буржуазія зайнята своїми протиріччями, безробіттям… Але є деякі ознаки, що вона затіває скористати з наших труднощів. Вона уважніше вивчає нас, вона консолідує сусідні нам держави. Вона чей не дурна, що саме у цей час, в період реконструкції, п’ятилітки, індустріялізації, колективізації, коли ми відштовхнули від себе 80 % селянства, коли ми виснажились матеріяльно – нас найлегше подолати. Бо ж нам не таємниця, що на випадок війни більша частина селянства виступить проти нас. Буржуазія починає розуміти, що ситуація для інтервенції тепер найсприятливіша, а для нас це страшенне ризико. Ми мобілізували все, що маємо, для реконструкції, для будівництва, а не для війни. Нам треба десять літ. Коли ще десять літ попрацюємо спокійно, коли зреалізуємо енергію та пляни бодай двох п’ятиліток, тоді ми, тоді… – завідувач захоплювався, встав, – тагда ми з капіталістами сілушкой памєрімся, с ахотой, с ентузіазмом пайдьом к нім в гості. О, пайдьом, расплатімся за нашіх братьев пролєтарієв. Тагда прідьот второй актябрь, міравой актябрь. Пальйотся кров нє рєками, а акеанамі. Ми в одну ноч парєжем пуза всєм буржуям і шірако распахньом дверь во всемірний рай – камуну! – і розпалений, піднесений вийшов. Була пристань.

Я ще довго думав над його словами: Десять літ… зміцніємо… підем з ентузіязмом… в одну ніч розправимось, відкриєм двері світовій комуні…

Чи думає про це капіталістичний світ? Чи знає, чим заражують покоління, чим насичують атмосферу такі завідувачі, комсомольці та всілякі пропагандисти, яким числа нема?.. Чи застановляється світ над тим, що кожний радянський конзуль, представник комісії та діпкур’єр злобно таїть таку жадібну думку?.. Чи усвідомлює він, що кожний радянський посол, дістаючи з Москви директиву підписати з якоюсь державою пакт про неагресію, одночасно має завдання прослідити, чи скоро вже можна в тій державі факел революції – повстання запалювати?.. Чи призадумується над цим культурний захід?..

Ввечері п’ятого дня злазив я на пристані Симбірськ (тепер Ульянівське) – батьківщині Ульянова-Леніна – й спішив до залізничої станції. З географічних мап ще на пароплаві видивився, що звідсіль найкоротший шлях до Київа.

Йшов містом. Товаришила мені група бузулуцьких парубків, що приїхала на заробітки. Дорогою розговорились.

– Чому ж не залишилися на праці, хлопці, – питаю.

– Нехай шукають дурніших, – кисло з притиском відповідає парубок.

Я не відгадую причин і розпитую:

– Тобто праця не відповідна для вас?

– Та робота відповідна, тільки кат її хай виконує.

– Дивно, кажу, таж тепер всюди восьмигодинний день.

– Облиште свій восьмигодинний день, – сердиться задній літній парубок. – Восьмигодинний день вони дотримують лише на тих заводах, куди всілякі делегати та заграничні гості заглядають.

– Або де робітники зубаті, – підкидає хлопець ззаду.

– А для глухих заводів, куди ніякий чужий птах і носа не покаже, – продовжує той самий ззаду, – нема ніяких норм: від світання до смеркання. А про селян, таких, як от ми, то нема чого й казати. Як брали нас, то й співали про восьмигодинний день, добру плату, пайок. А прийшли на місце, та й прокляли…

– Що ж саме ви робили? – добиваюся конкретного.

– Грузили баржі. Казали нам удома, що навіть 5 карб. денно заробити можна, ще й хліб, пайок дають, мануфактуру й таке інше. Хлопці зраділи, гадаєм, справді можна заробити. Аж воно вийшло так, що дай би вони й діти їхні весь вік так заробляли. Встановили сучі сини норму: за нагружену чи розгружену мішками баржу 28 карб., і маєте: три дні п’ять душ товчеться коло баржі, а ледве дістає по півтора карбованця.

– Заробіток малуватий, – співчуваю. – Але пайок, хліб, певне, добрий.

– Де? – сердиться оповідач. – Обманули сучі сини. Ані кусника нічого! За кожну розвантажену баржу дають у премію 3 кіля хліба й пачку махорки, а хто попрацює без перерви місяць, тому в кінці дають 2 метри гнилої матерії по твердій ціні. Ну й скажіть, можна працювати? Таж десять кіля хліба з’їси, поки насиплеш у мішки, зважиш і розвантажиш баржу, а кільо хліба коштує 1 карб. 20 коп. Таж три пари штанів напевне подереш, поки за місяць тих нещасних два метри гнилої мануфактури дістанеш. Ну й є рація працювати? Будьте ви прокляті з вашим заробітком. Плюнули й першого дня ввечері гайда всі додому.

Хлопці звернули на Бугульму, а я попростував на московський двірець. Проходив коло в’язниці. Трівожним холодом повіяло, як глянув крізь густі ґрати в мерехтливий світ допрівських камер. Коли б, Господи, не зазнати їх! І яким щасливим почувся я в той момент проти бідолашних допрівських бранців…

На станції тьма-тьмуща пасажирів. Двірець подібний на табор під час облоги: на проходах, у дверях, залях ні стати, ні пройти – де хто бачив, там притулився: стоять, сидячи дрімають, лежать, хто раніш місце захопив, словом, стовковисько, а не станція.

Ледве проліз у середину; розпитався про маршрут і зміркував, що вигідніше їхати через Москву, бо лиш