Птахи з невидимого острова (збірка) - Валерій Олександрович Шевчук
— Він мені того не сказав. Багато, щоправда, про себе розповів: і про дитинство, і про навчання, і про роботу. Я сама кілька разів наводила його на цю тему, але він так зручно ухилявся. Знаєш, — вона струснула волоссям, — я вже ладна була повірити, що всі його слова щирі. Боже, почула б ти, як він тут співав коло мене, як співав!
Ну от, майже вся загублена інформація повернута. Подруга слухала господиню, як то кажуть, на два вуха і скрушно похитувала головою — очі її стали великі й печальні, а обличчя таке серйозне, що я знову засумнівався в щирості її співчуття.
— Що ж тепер робитимеш, лапочко?
«Авжеж, авжеж! — зирнув я на господиню. — Це мене цікавить також!»
— Що ж мені лишається робити? — сказала холодно господиня. — Виставлю за двері!
— А може б ти не спішила, лапочко? Хтозна, може, він і полюбив тебе?
— Щоб я розбивала чиюсь сім’ю? — тихо, але виразно спитала господиня.
— Сім’я сама може розбитися. Казала Мілка, що не дуже добре він з нею живе.
— Ну, знаєш! — аж встала господиня. — Мене б цілий вік сумління гризло. Окрім того, він на такій дрібній посаді, що, як вирахують аліменти, його платня стане нижчою, ніж у прибиральниці. Зрештою хай би й так, з цим би я змирилася: його зарплата і моя, сяк-так тягли б. Але він надто амбітний і дратівливий, от що мене найбільш турбує. Я вже бачила одного такого: постійне невдоволення, а відтак і в чарку починає частіше заглядати… А гіршого, як чоловік-п’яниця, я собі не уявляю.
Психоаналіз було проведено блискуче, і я з гордістю подумав: моя господиня достойна мати в себе такого кота, як я. Подруга, однак, не розділила мого захоплення:
— Ти така категорична, лапочко, — сказала вона. — Може, не варто ускладнювати?
— А може, й не варто! — засміялася негнучким сміхом господиня; в неї на обличчі зацвіли червоні плями, як завжди, коли вона хвилювалася.
— У наших з тобою літах, лапочко, — обережно й незвично м’яко повела далі Подруга, — вже й розвідними не треба гребувати.
— То й виходь за нього! — пирхнула господиня, і я аж на передні лапи звівся, так парадоксально прозвучала ця думка. Зрештою в цьому було щось і розумне.
— Та ти що, лапочко! — зовсім без обурення сказала Подруга. — Як можеш так жартувати?
Моя господиня встала з канапи, зупинилася серед кімнати, а тоді рушила рвучким кроком до Подруги. Взяла її голову й притисла до себе.
— Вибач! — сказала чемно. — Я не хотіла тебе образити. Бачиш, все так несподівано на мене звалилося — голова обертом іде. — Вона покрутила рукою біля чола, показуючи, як іде їй обертом голова.
Я задоволено влігся на килим, підгорнувши лапи. «Ну й ну, — подумав собі. — Оце так притичина!»
Але в цей мент я не дуже переймався болями господині, і знову-таки, не з егоїзму, а тому, що співчуття невідповідне моїй позиції: було б дивно співчувати господині в тому, що вона хоче виставити Гевала за двері, адже це моє найсокровенніше бажання. Єдине, що мене вражало, — дисонанс в її намірі і настрої: збирається вчинити такий жаданий акт, а смутиться. На жаль, не всі розумні людські вчинки супроводжуються позитивними емоціями. «Non omnia posumus omnes»[26], — цілком резонно подумав я.
— Таку дурну балачку ми завели, — сказала господиня. — Він, щоправда, натякав, що хотів би зі мною вік звікувати, так я йому, бач, у серце впала, але оскільки в нього вже є жінка, з якою він вікує вік, ми про це забудем. Знаєш, чоловіки настільки звикли замулювати нам очі, що стають переконані: ми того не розуміємо й не бачимо.
Це було сказано непогано: я готовий був заплескати господині в долоні, коли б у мене вони були. Можна було б долучити для підсилення ефекту якусь латинську фразу, але, на жаль, моя господиня латинськими фразами не послуговується — це вже моя прерогатива. Подруга, почувши той афоризм, тільки знизала плечима, очевидно, не збагнула його сили.
— А коли він розведеться? Ти ж не приховуєш, що він тобі подобається?
Господиня знову сіла на канапу й обхопила руками голову, очевидно, вона таки страждала.
— Щось подобається, а щось ні, — пробурмотіла тихо.
— В жизні всігда так, лапочко, — не зовсім по-літературному сказала Подруга. — Ти що, хотіла, щоб він був ангелом з крильцями?
— Ми самі не ангели з крильцями, — сказала, все ще тримаючись за голову господиня. — Але в кожного з нас є в душі сакрамент, який годиться оберігати.
«Браво!» — хотілося вигукнути мені; коли вжила вона латинське слово, діло йде до розв’язки.
— Як ти сказала? — вибалушилася Подруга. — Сак… сак…
— Ах, це не має значення! — підвелася господиня, і обличчя в неї стало таке холодне, а очі такі сухі, що Подруга раптом і собі підхопилася, заусміхалася, втягла голову в плечі (мені навіть здалося, що в неї з’явилося щось на зразок хвоста, яким вона улесливо замахала) і рушила боком до дверей, начебто боялася, що господиня схопить її за коміра і викине геть, як викидав оце недавно мене Гевал.
Господиня не затримувала Подруги, та й навіщо, адже та сказала все. «Давай, давай, викочуйся!» — подумав я не вельми ґречно і зневажливо подивився, як покручує вона відвислим задком.
Господиня пішла її провести, і вони ще проспівали в сінях одна одній по кілька люб’язностей, тобто кілька банальностей, які мали засвідчити, що господиня зовсім не виганяє Подругу, а навпаки, буде рада, коли та її знову відвідає. Від себе Подруга засвідчила, що вона зовсім не вважає, начебто її виставляють за поріг, — їй давно пора додому, адже набралося у неї стільки домашньої роботи, що вона не знає, коли її і впорає.
Все-таки господиня замкнула вхідні двері, певне, на випадок, якщо Подруга надумає повернутися. Прийшла в кімнату до мене, і я здивувався, яке сумне стало її обличчя і як вона раптом змарніла а чи постаріла.
— Що, котику? — сказала до мене лагідно. — Давай-но трохи поплачемо, га?
Взяла мене на
