Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман] - В. Домонтович

— Навесні я буду в Україні і в Чернігові. Мені хочеться бачити й чути Вас. Але вже я не буду такий веселий, як був тоді. Та й суму теж не буде, а так — як треба доброму чоловікові. Молодість моя зникла. Ви бачили останній її відблиск.

Та це був настрій на мить; його намір поїхати до Чернігова — хвилинне бажання.

Кохання для Куліша завжди було «другосортним почуттям», почуттям «другого плану», і, кінець кінцем, у травні він поїхав не до Чернігова, а вкупі з Костомаровим рушив за кордон; via — Берлін, Нюренберг, Швейцарія, Італія, Генуя, Ніцца, Мілан, Балкани, Туреччина та Дунай.

Подорож свою до Чернігова Куліш відіслав на осінь.

— Мені, — писав Куліш Глібовій, — боляче, що я знищив Ваші сподіванки; тільки даремно Ви гадаєте, що Вам було б багато веселіше від мого приїзду. Нема в мене головного: задоволення з життя, а без цього, що всі розмови й прогулянки?.. Та й жалько було б Вам на мене дивиться, що мені вічно нудно і часто сам я не знаю, через що.

Закордонній мандрівці він віддавав перевагу перед коханням. Кохання було для нього почуттям умовним і обумовленим, і він не визнавав безумовности кохання. Отже, це й треба мати на увазі — «умовність» кохання Кулішевого, — коли ми говоримо про любовну його бездарність.

— Мені зовсім треба переродитись, — каже про себе Куліш у листі з 15/28 травня 1861 р. з Берліна. — Одно слово, я хорий, і мені треба лікуватись чужими мовами, чужими звичаями, чужою історією. За кордоном я почув себе, ніби я втік на Батьківщину з чужої країни. Після купання в морі я видужаю остаточно.

І справді, Куліш за кордоном спочив і заспокоївся. Його лист із Мілана з 2 червня н. ст. 1861 — ясний, збуджений, веселий.

Хаос минулих днів, які в щоденній метушливій мінливості приносили щодня нові почуття й нові враження, нагромаджуючи одне на одне, тепер кристалізується в творчих чітких оформленнях, перетворюється в споглядальну цілість.

— Я задоволений, — пише Куліш до Глібової, — зі своєї мандрівки і більш за все тому, що вона робить для мене ясним моє попереднє життя. Я звичайно не встигаю пережовувати того, що потрапляє мені в душу, і тепер завжди одригаю жуйку: грубий, але вірний вислів. Я багато заборгував сам собі в розумовій роботі. Багато так ще й залишається необміркованим у мені, як нагромаджено плином життя, а це не гаразд: треба вести внутрішнє своє господарство доладу, щоб не опинятися в хаотичному стані.

Із захопленням, що вимагає повної безпосередности, заглиблений у світ художніх вражень, ніби в чарівну музику, він споглядав Германію, Швейцарію, Італію так, ніби досі він їх ніколи не бачив або ж бачив, та не розумів.

Він у захопленні од Мілана, од Міланського собору, од італійської природи, од повітря, що є найвитонченішою принадою країни, од соборів, що їх рослинна піснеподібність робить їх повітряною приналежністю неба.

— Природа, Боже, яка тут природа! Голова запаморочується — такі чудеса. Чи знаєте ви вірш Пушкіна (певне, не знаєте):

Приближьте хоть гроб мой к Италии прекрасной.

Але над усім панує згадка про вроду обличчя Глібової. Жодного обличчя італійки не знайшов Куліш, щоб була вона вродливіша за неї.

Куліш із Костомаровим приїхали до Мілана в день урочистого святкування визволення й з’єднання Італії; усі вулиці сяяли прапорами, з вікон віяли різнобарвні тканини.

— В Міланському соборі слухали ми пишновеличну літургію з двома органами і півчою, кращою в світі. Ми бачили десять тисяч народу, що зібрався в церкві. Багато приємних облич, але ж жодної красуні: це дивно! Жодного обличчя такого, яким Бог обдарував Вас — жалько тільки, що Ви не знаєте ціни цьому дару.

В Ніцці, а потім у Відині (Туреччина) Куліш одержав листи від Параски Федорівни.

Вона нарікала й скаржилась. Вона була незадоволена з того, що Куліш не приїхав до Чернігова, а поїхав за кордон, і закидала йому, що він «піддурив» її. Отже, в листі, заадресованому в Відин, вона вилила на Куліша цілу низку ревнивих обвинувачень, почавши з того, що він, мовляв, сховав од неї свої любовні зв’язки. Треба припустити, що до Глібової дійшли відомості про Ганну Рентель. Закидала вона йому також і велике його самолюбство, і непевність його почуття до неї, і невиразність його прагнень. Вона скаржилась і нарікала; з жіночою наївною простодушністю вона ставила перед ним запитання руба: кого він кохає й кого він має намір покохати.

Бідна ревнива жінка, що покохала таку неврівноважену, вередливу, несталу людину, як Куліш.

Куліш виправдувався. Та чого варті будь-які, бодай навіть найкращі й найрозумніші виправдання? В обвинуваченнях завжди є патетичність, і тому вони щось важать. Виправдання ж, навпаки, в більшості бувають ніякові, пустопорожні, стурбовані й нікчемні.

Кулішеві залишилося тільки натякати й плутатись, щоб пояснити, чому він поїхав не до Чернігова, а за кордон. Він виправдується, посилаючись, що в Україні йому довелось би зустрітись із різними дурнями й пошляками, які звикли совати ніс не в своє діло й отруїли б йому приємність перебування в Україні.

— Ви, — звертається Куліш до Глібової, — повинні були б самі порадити мені, щоб я тікав з моєї безглуздої Батьківщини, жертвуючи приємністю побачення задля того, щоб зберегти мій душевний спокій! Я сам пожертвував багато, відклавши мій приїзд в Україну. Досить хіба й того, що довго не почув від Вас дорогих для мене згуків про зелене жито. Та коли б я приїхав, як гадалось, то здумайте гарненько, як не відповідали б мої справжні враження тим потрібним для мене враженням, що я їх повинен був би переживати на кожному кроці.

Пояснення тут такі розпливчасті, що інтимний бік цих слів міг бути, може, зрозумілий тільки для Глібової.

Жалюгідні й ті виправдання, що з ними Куліш звертається до Глібової на відповідь за її ревниві закиди.

— Яке помилкове розуміння і наших з Вами взаємин, і моїх взаємин до людей взагалі. Ви кажете, що я сховав те-то й те-то. Та так я сховав од Вас тисячу речей. Хіба можна людині все буття своє перевести в листи? Найдокладнішим листом небагато висловиш, а то більше короткою звісткою.

— Сенс мого перебування в Макарівці можна висловити тільки сукупністю ідей та обставин. Коли б навіть я сховав од Вас будь-що подібне в тому значенні, яке Ви надаєте цьому слову, то здумайте, чи добре вимагати одвертости, не викликавши бажання бути одвертим.

Абстрактність