Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк
— Не беріть жодної. Почекайте, поки вернеться Розенфельд. Я певен, що він принесе гроші.
— А я не певна. Я господиня готелю.
— То чого ж ви стільки чекали? Звичайно ви зразу правите гроші.
— Та все через балачки! Чого він мені тільки не казав! Самі знаєте, вони на таке мастаки.
Раптом у дверях з’явився Розенфельд, мовчазний, спокійний, невисокий чоловік. Не встигла господиня й рота розтулити, як він витяг з кишені гроші.
— Нате. А це мій рахунок. Видайте, будь ласка, квитанцію.
Господиня вражено подивилася на банкноти. Тоді перевела погляд на картини і знов на гроші. Вона хотіла ще щось сказати, але не знаходила слів.
— Тут більше, ніж ви заборгували, — нарешті мовила вона.
— Я знаю. Дасте мені здачу?
— Певне, що дам. Але не маю з собою грошей. Каса внизу. Зараз піду й розміняю.
Вона вийшла з такою міною, наче її хтось тяжко образив. Розенфельд запитально глянув на Равіка.
— Вибачте, — сказав Равік. — Стара затягла мене сюди. Я не мав уявлення, що вона собі надумала. Вона хотіла довідатися, скільки коштують ці картини.
— І ви їй сказали?
— Ні.
— Добре. — Розенфельд якось дивно всміхнувся.
— Як ви могли повісити їх тут? — спитав Равік. — Вони застраховані?
— Ні. Картин не крадуть. Хіба що раз на двадцять років з якогось музею.
— А якби ця халабуда загорілася?
Розенфельд стиснув плечима.
— Доводиться ризикувати. На страхування в мене нема грошей.
Равік глянув на пейзаж Ван Гога. Він коштував щонайменше мільйон франків. Розенфельд простежив за його поглядом.
— Я знаю, що ви думаєте. Хто має такі картини, повинен мати й гроші, щоб їх застрахувати. Але я таких грошей не маю. Я живу на картини. Помалу продаю одна за одною, хоч не хотів би їх продавати.
Під Сезанном стояла на столику спиртівка. Біля неї бляшанка з кавою, хліб, баночка з маслом і кілька паперових торбинок. Кімната була вбога й тісна. Але зі стін сяяв прекрасний світ мистецтва.
— Розумію, — сказав Равік.
— Я сподівався якось викрутитись, — повів далі Розенфельд. — Уже за все розрахувався. Маю квиток на поїзд і на пароплав, не сплатив тільки рахунку в готелі за останні три місяці. Я майже нічого не їв, але дарма. Дуже довго не було візи. Сьогодні ввечері довелося продати Моне. Пейзаж під Ветейлем… Я думав, що пощастить і його взяти з собою.
— А хіба десь-інде вам не довелося б його продати?
— Довелося б. Але за долари. Я б отримав удвічі більше.
— Ви їдете до Америки?
Розенфельд кивнув головою.
— Пора вшиватися звідси.
Равік допитливо глянув на нього.
— Щури вже тікають з корабля.
— Які щури?
— Ну, Щур. Ви хіба не знаєте?.. Маркус Маєр. Ми його прозвали Щуром. Він відчуває, коли треба тікати.
— Маєр? — перепитав Равік. — Не той низенький, лисий чоловік, що інколи грає в «катакомбі» на фортепіано?
— Той. Його прозвали Щуром, відколи німці захопили Прагу.
— Нічого собі прізвисько.
— У нього дивовижний нюх. За два місяці до приходу Гітлера він утік з Німеччини. За три місяці до приєднання Австрії залишив Відень. За шість тижнів до окупації Чехословаччини виїхав з Праги. Я дивлюся, що він робить. Завжди. Він не помиляється. Так я врятував свої картини. Вивезти з Німеччини гроші було неможливо — валютний бар’єр. Я мав півтора мільйона капіталовкладень. Спробував обернути все в готівку, та було вже пізно — прийшли нацисти. Маєр був розумніший. Частину маєтку вивіз нелегально. А в мене для цього були надто слабкі нерви. Тепер він виїздить до Америки. Я також. Шкода тільки, що без Моне.
— Ви можете взяти з собою решту отриманих за нього грошей. Адже у Франції немає валютного бар’єра.
— Можу. Але якби я продав його там за долари, то довше на них прожив би. А тепер, мабуть, скоро доведеться пожертвувати Гогеном. — Розенфельд почав запалювати спиртівку. — Це останні,— сказав він. — Лишилися ще тільки ці три. Більше мені немає на що жити. На роботу я не розраховую. Дива на світі не буває. Менше на одну картину, і життя залишиться менше. — Він стояв перед своєю валізкою, худий і жалюгідний. — У Відні я прожив п’ять років. Тоді ще не було такої дорожнечі, я витрачав небагато. Але й так Відень коштував мені двох Ренуарів і однієї пастелі Дега… У Празі я проїв одного Сіслея і п’ять малюнків: двох Дега, малюнок крейдою Ренуара і дві сепії Делакруа. Малюнки я віддав за безцінь, ніхто не хотів їх купувати. В Америці я прожив би за них на рік довше. А тепер, — сумно додав він, — у мене лишилися тільки три картини. Вчора їх було ще чотири. Віза коштувала мені щонайменше два роки життя. Якщо не всі три!
— У багатьох людей узагалі немає картин, за які вони могли б жити.
Розенфельд стиснув худими плечима.
— Від цього мені не легше.
— Це правда, — погодився Равік.
— Я мушу на них перебути війну. А війна буде довга.
Равік промовчав.
— Так каже Щур, — повів далі Розенфельд. — І він не певен, чи й в Америці буде безпечно залишатися.
— А куди ж він поїде? — спитав Равік. — Вибір не дуже великий.
— Він ще й сам добре не знає. Думає, чи не поїхати на Гаїті. Вважає, що та негритянська республіка навряд чи встряне у війну. — Розенфельд говорив цілком поважно. — А може, в Гондурас — невеличку південноамериканську республіку. Або в Сан-Сальвадор. Або й у Нову Зеландію.
— У Нову Зеландію? Далеко ж він зібрався, вам не здається?
— Далеко? — мовив Розенфельд і похмуро всміхнувся. — Від чого?
XXVII
Море. Море гримучої пітьми, що гупає в барабанні перетинки. Потім пронизливий дзвінок у всіх переходах корабля, що його море, лютуючи, затягає на дно. Знов дзвінок… і ніч. Крізь дедалі тоншу павутину сну вимальовується бліде, знайоме вікно. Дзвінок не вгаває… Телефон.
Равік зняв трубку.
— Слухаю!..
— Равіку…
— Що сталося? Хто це?
— Я. Ти мене не впізнав?
— Тепер упізнав. Що сталося?
— Ти повинен приїхати! Швидко! Негайно!
— Що сталося?
— Приїдь, Равіку! Таке щось сталося…
— Що саме?
— Ой, таке… Я боюся! Приїдь! Негайно! Допоможи мені, Равіку! Приїдь!
У трубці клацнуло. Равік почекав. Почувся гудок. Джоан повісила трубку. Равік також поклав трубку й довго дивився в сірувату темряву ночі. Увечері він
