Великі сподівання - Чарльз Діккенс
Не минуло й тижня, як я одержав записку з Волворту;
(20) Пояс Афродіти, богині вроди й кохання у грецькій міфології, містив приховану таємницю принадності богині й міг додати краси будь-якій жінці. [298]
Веммік повідомляв, що начебто дещо з'ясував у тій справі, яку ми з ним обговорювали як суто приватні особи, у зв'язку з чим він запрошує мене до себе. Таю я знову завітав до Волворту, а тоді ще раз, і ще, крім того декілька разів ми бачилися й у Сіті, але на Літл-Брітен або поблизу не торкалися цієї теми ані півсловом. Зрештою ми знайшли чесного молодого купця чи то маклера з морських перевезень, котрий тільки недавно став на ноги і потребував капіталу та тямущого помічника і котрому з плином часу й з розширенням обороту міг знадобитись і партнер у ділі. Між ним і мною було укладено потаємну угоду (об'єктом якої був Герберт), і я сплатив йому половину своїх п'ятисот фунтів, а також зобов'язався згодом внести ще деякі суми - одні у певні терміни з мого доходу, а інші, коли стану власником мого багатства. Вів переговори брат міс Скіффінс. Керував ними від початку до кінця Веммік, хоч особисто в них участі не брав.
Все пощастило облагодити так тонко, що Гербертові й на думку не спало запідозрити мене в причетності до цієї справи. Ніколи я не забуду, з яким сяючим обличчям прийшов він одного дня додому й розповів мені превелику новину: як він випадково познайомився з таким собі Кларрікером (так звали молодого купця), і цей Кларрікер чогось дуже вподобав його, і що це, здається, і є та довгождана щаслива нагода. А в міру того, як його надії щодень міцнішали й обличчя все більш прояснювалося, він, певне, вважав мене за дедалі відданішого друга.,- адже я насилу міг стримати сльози радості, бачивши його таким піднесеним.
Коли нарешті все владналося і Герберт уперше відпрацював день у Кларрікеровій конторі, а потім увесь вечір пробалакав зі мною, упоєний своїм таланом і радістю, я, лігши спати, глибоко розчулився, що от мої сподівання хоч комусь стали у добрій пригоді.
Тепер у мене на пам'яті постає подія величезної ваги, поворотний момент усього мого життя. Але перше, ніж розповісти про неї та перейти до всіх тих змін, які вона спричинила, мені треба один розділ присвятити Естеллі. Це не так і багато, коли врахувати, як довго Естелла панувала у моєму серці. [299]
Розділ 38
Якщо після моєї смерті коли-небудь у цьому старому масивному особняку над Річмондським лугом заведеться привид, то це буде не хто інший, як мій невгомонний дух. О, як багато ночей і днів блукав він у ньому, коли там жила Естелла! Хоч би де бувши тілом, душею я незмінно й невтримно вертався до цього будинку.
Місіс Брендлі, леді, яка взяла до себе Естеллу, була вдовою і мала одну дочку, на кілька років старшу від Естелли. Мати виглядала молодувато, дочка - старувато, мати - була квітуча обличчям, дочка - прив'яла, мати захоплювалась світськими насолодами, дочка - теологією. Вони посідали те, що називається добрим становищем у товаристві, багато роз'їжджали і самі приймали багатьох. їх з Естеллою ледве чи зв'язували які-небудь почуття - скорше ніяких не було,- але вважалося, що вони потрібні їй, а вона їм. Місіс Брендлі приятелювала з міс Гевішем до того, як та пішла у своє відлюдництво.
І в домі місіс Брендлі, і поза ним я терпів найнеможли-віші муки, що їх тільки могла накликати на мене Естелла. Характер наших з нею стосунків, коли вона трималася зі мною простіше, ніж з іншими, але зовсім не прихильніше, доводив мене мало не до розпачу. Мною вона дражнила своїх залицяльників, і водночас сама простота наших взаємин давала їй змогу демонстративно нехтувати моє почуття. Якби я був її секретарем, служкою, однокровним братом, убогим родичем - чи хоча б меншим братом її нареченого,- то й тоді не відчував би, що, перебуваючи так близько від неї, я дуже далеко від здійснення своїх надій. Що мені дозволено було називати її на ім'я й чути, як вона називає мене на ім'я,- це тільки посилювало мої страждання і доводило мене до ще більшої нестями, аніж інших закоханих у неї.
А залицяльників вона мала силу-силенну. Через мої ревнощі мені здавалося, що кожен, хто підходить до неї, уже її залицяльник, але й без того їх було більше ніж досить.
Я часто бачив її в Річмонді, часто чув про неї в Лондоні, часто катався з нею і з обома Брендлі по річці. І не перелічити пікніків, іменин, вечірок, поїздок в оперу, на драму й на концерти, всіляких інших розваг, на яких я бував поруч з нею, і всі вони ятрили мені душу. Жодної щасливої години я не зазнав у товаристві Естелли, хоч сам дні й ночі тільки й марив про те, яким щастям було б не розлучатися з нею аж до могили. [300]
Увесь цей період - а він тривав, як незабаром етане ясно, дуже довго за моїм тодішнім уявленням - Естелла в поводженні зі мною силкувалася підкреслити, що наше спілкування накинуто нам іззовні. Але бували моменти, коли вона раптом відходила він цього тону і взагалі від своєї заданості в манерах і начебто шкодувала мене.
- Піпе, Піпе,- сказала вона одного вечора, бувши якраз у такому незаданому настрої,- ми саме сиділи біля присмеркового вікна у річмондському домі,- невже ви так і не навчитесь остерігатись?
- Чого остерігатись?
- Мене.
- Остерігатись вас - тобто не захоплюватись вами, ви це маєте на увазі, Естелло?
- Маю на увазі! Якщо ви не бачите, що я маю на увазі, то ви сліпий.
Хотів я їй відповісти, що кохання ж і є сліпим, але мене стримала думка - через неї я теж чимало натерпівся,- що негоже нав'язуватися своїми почуттями, коли Естелла й без того муситиме скоритись волі міс Гевішем і знає це. У мені завжди жив страх, що вся її гордість опирається цьому примусові і що в душі вона не може не збурюватись проти мене.
- В
