Хмари - І. С. Нечуй-Левицький

З-під подушок повисовувалось сіно, насунулось на подушки, почіплялось по драницях, повистромлювалось крізь лозини обплетеного задка. В драницях, в подушках та в сіні Ликерія Петрівна вгніздилась, неначе квочка в кудлатій обичайці.

Степові коні, звикші до запашного степового сіна, часом в Києві вередували й не їли лучаного київського сіна, що тхнуло осокою та мулом. Прочани поприв'язували вірьовками в'язки сіна на задках повозок і понабивали ним повозки в задках і передках. Усі повозки були високо вимощені й напхані в задках домашнім сіном.

З однієї хури неначе спустився з гори старий жвавий Масюк, плигнув на землю, простяг руки вгору, достав вгорі свою жінку й спустив її по згористій хурі додолу. Вона неначе на саночках спустилась згори додолу. Потім він побіг до воза панії Високої й знов здійняв руки вгору, неначе до неба. Панія Висока впала йому на руки й легенько скочила на землю, аж підскочила, мов резинова j онука.

Позлазивши, усі мерщій рушили в гостиницю й зайняли три номері підряд, потім зараз вийшли надвір і звеліли розвантажувать вози. Погоничі позганяли зверху порох. Курява піднялась над возами, неначе серед cтепy на шляху. Поскидали з возів хвартухи та накриття й почали вивертать з хур усяку вантагу. На возах незабаром скоїлось таке, як на чардаках на пароходах, коли вони причалять до пристані й служники почнуть спорожнять їх позапорожнювані здоровецькі шлунки, викидаючи на чар-дак усякі закупки, мішки, клунки, кошики та жидівські бебехи. Погоничі й служники накинулись на хури, неначе татари на завойоване місто: стягали усякі мішки, клунки, кошики, торби й торбинки, килими, укривала й подушки. Позад возів на підтоках одв'язували мішки з оброком для коней та усякі чемодани, поприкручувані налигачами та ременяками з сириці. Радюк набрав усякого добра в придане, а Масюк та Ликерія Петрівна кожний раз виїжджали з дому в Київ на прощу, неначе перебирались на нову кваргиру або на нове житло, тільки без мебелі та діжок.

Незабаром коло трьох повозок земля вкрилась усякими пакунками, неначе крамом на ярмарку, вивезеним на продаж.

- Ой, як же багацько понабирали усякого добра! - прохопивсь один слимак. - Чи ти ба!

- Понабирали, бо треба, моє серденько! В вас, в святому Києві, і льоду серед зими не достанеш, господи прости та одпусти! Запас, бач, біди не чинить, - говорила Ликерія Петрівна, стягаючи подушки з воза й кидаючи їх на руки погоничеві. - Як же пак не брати подушок, коли в вас в кімнатах стоять тільки голісінькі ліжка!

- Це правда! в нас подушок нема, і простирадел та укривал не "полагается". Навіть за гроші не достанете, бо їх не держимо. Подорожні самі возять свої подушки та усякі укривала, - сказав слимак.

- А як хто часом приїде без подушок? - спитала панія Висока. - Всі так і сплять, поклавши кулаки під голови?

- Так і сплять на кулаках або кладуть в голови хто штани, хто спідниці, а хто чоботи або калоші наспід, щоб було вище в голови, - обізвався слимак.

- Спасибі вашому батькові! Я не зугарна спать на чоботях та калошах. Спіть так ви самі, за монастирську покуту, а я інакше спокутую свої гріхи, - сказала панія Висока, витягаючи з задка перину.

- Невже, Ликеріє Петрівно, ви оце й перину приперли до Києва? - сказав Масюк.

- Атож! Ви не часто буваєте в Києві, то, мабуть, і позабували, яка тут в гостиницях догода. А я частенько-таки говію, то й стала досвідна. Було часом забудусь і а не візьму з собою перинки, то ті каторжні повстяні матраци, неначе набиті жорствою або камінцями, так надушать мені боки, що ребра болять три дні ще після того, як вернусь додому. Я хотіла ще взять і здорову перину, та в віз не влізла. Так я оце вхопила та вкинула в віз маленьку: все якось буде догідніше, не так мулятиме в клуби.

- А ми з своєю старою по-козацькій: підмостимо степового сінця в'язку, то й не мулятиме в клуби, - сказав Масюк.

- Еге... за сінце спасибі! Це добро коняче, а не людське. Я без перини зроду-звіку не засну й до світу: все мені щось муляє та й муляє то в клуби, то в литки, навіть в п'яти. Я й на Дунай возила перину з собою за живоття мого небіжчика. Він на сіні, а я таки на перинці, - говорила Ликерія Петрівна, передаючи усякі клумаки та зашиті зверху полотном кошики.

- Чого ж то ви понабирали так багато в тих клунках та кошиках? - спитавсь Радюк.

- Понабирала усякого добра, бо тут у Києві злидні на злиднях та дорожнеча така, що й не доступишся. Деруть, як з батька, - сказала Ликерія Петрівна. - Оце напхала мішок харчів для себе й погонича: і хліба й паляниць, і хліба і до хліба, і сала й масла, і цибульки й ковбасок, і шинку, і чаю й сахару і напекла маторжеників та мнишиків.

- Ого-го! цілий ресторан привезли з Масюківки! - жартувала Галя. - То ми до вас в гості!

- Просимо, просимо! хоч щодня! Буде чим вас вітати, - сказала Ликерія Петрівна. - Он там в кошику й пляшка наливки, а друга - перцівки.

- Та й я, признаться, вставив в кошик пляшку перцівки, бо тут у Києві горілка кат зна яка! Але тільки так, що й моя стара не бачила. Це потаєнці од неї, бо, може, викинула б з кошика, щоб я не поїхав в Київ спасаться з пляшками.

- Отуди! А я думала, що ти не всунув в кошик цього добра, та й собі, потай од тебе, всунула пляшку настойки. В мене, бач, таки думка була за тебе й за зятя, - обізвалася Масючка й засміялась.

- Ну, то й гаразд зробили, бо дві пляшки якось лучче, ніж одна: не завадять нікому, - сказав Масюк.

- А я забрала й ложечки, і чайник, і блюдечка, і графин на воду, бо тутечки в їх в гостиниці все якесь нечисте та смердяче; заткнула в кошик на всякий випадок і дві столові ложки, -