Фатальна помилка - Тимур Іванович Литовченко
Вивідачі підкралися якомога ближче до оборонних споруд і заховались у невеличкому ярочку. Не виявивши жодної небезпеки, вирішили повертатися назад, коли ліворуч із лощини зненацька долинула приглушена розмова людей, кінське іржання, собачий гавкіт і металевий дзенькіт.
Виявляється, загони повстанців розташувалися навколо Веприка. Переважно то були люди, озброєні рогатинами, дрюччям і косами, подеколи вдягнені у лахміття. Так, це були дейнеки… Козаків серед цієї голоти було не так уже й багато. Зараз усі були зайняті приготуваннями до сніданку.
— Скільки ж їх тут? — прошепотів один з вивідачів, намагаючись порахувати повстанців.
— Давай-но рахуй швидше! Нам би тепер якнайшвидше до наших дістатися і доповісти про побачене панові генеральному писарю, — мовив інший вивідач, щосили втискаючись у землю.
* * *— Прориватися у Веприк будемо на світанку, як розвидніється. А зараз усім відпочивати, — оголосив Юрій, вислухавши доповідь вивідачів про загін дейнек. Жодної серйозної загрози для його людей ці селюки не являли, тим не менш, зайвого ризику все ж таки варто уникати. Тому найоптимальніший час для чергового маневру — це пізній світанок.
Утім, відпочити нікому не вдалося: невдовзі на новоприбулих напали, причому не голота з реманентом, а козачі загони. Після невпинного тригодинного натиску нелегко доводилося як новобранцям, так і нечисленній кінноті Немирича. Попри це, новоприбулі продовжували чинити спротив. Юрій озирнувся, швиденько порахував вершників: семеро. Що ж, негусто… Але що є, те є, іншого не дано!.. Скочив у сідло, скомандував:
— Шикуйтеся, хлопці!
Козаки одразу ж вишикувалися «клином», приготувалися відбити атаку.
— Не стійте щільно! Розсередьтеся! — додав Юрій. — Розтягніться і пильнуйте фланги!
— Ширше беріть, хлопці! — додав Федір. — Давайте ворогам проскочити поруч з вами, потім одразу ж бийте в спини, рубайте коней!..
Брудні, сірі від поту й пилу люди розосередилися, важко дихаючи. Вершники супротивника, напружуючи рештки сил, понеслися в атаку, піхотинці побігли слідом. Усюди дзенькала криця, скрипіли вуздечки й сідла. Дейнеки — це вчорашні селяни, на відміну від людей Немирича, вони не могли наважитись калічити коней. Тому битва стала затяжною і кривавою.
Відскочивши назад, кіннота повстанців знов пішла в атаку. Юрій збив на землю одного вершника, навіть не затримуючись біля нього, рубонув по шиї другого. Але тут збитий на землю вершник проскочив під шаблею Немирича і пропоров живіт його коневі. Дико заіржавши, огир скинув вершника, й генеральний писар звалився під кінські копита, але одразу ж схопився на ноги й заходився вимахувати шаблею на всі боки. Бій закипів з новим завзяттям…
Потім на Юрія налетіли одразу ж два вершники, він спритно блокував шаблею атаку одного, але був збитий другим конем… Піднирнувши під його копита, Немирич розкраяв ворожому коневі живіт, і його обдав потужний фонтан кінської крові. Щоб тварина всією своєю вагою не навалилася на нього, Юрій стрибнув убік і перерубав підпругу сідла іншому вершникові. Той опинився на землі, як і перший, тоді генеральний писар ударами шаблі прикінчив обох.
Давно він не втрапляв у подібну халепу!!! Але нічого — викрутимось!.. Бувало й гірше. Наприклад, на березі річки Стрипи під Зборовом — але ж усе минулося!.. А зараз… Тільки би протриматися до приходу козаків Цецюри й Золотаренка!!! Більше нема звідки чекати на допомогу.
Бій тривав весь день. Заляпані кров’ю і багнюкою люди несамовито рубали один одного, важко дихаючи, послизалися від утоми, але знов здіймалися на ноги і рубали, рубали, рубали!..
Ближче до вечора живими залишилися тільки Юрій та Федір. Сил продовжувати майже не мали обидві сторони, тому все звелося до двобоїв: доки інші відпочивали, лежачи на просотаній кров’ю землі, хтось один, щонайбільше двоє бунтівників виходили битися чи то проти генерального писаря, чи проти його сотника надвірної корогви. Останні боролися буквально за своє життя, тому не мали шансів на перепочинок. Їх рятувало тільки те, що вороги володіли зброєю вкрай погано.
Юрій відбивався від чергової пари, коли раптом Федір жахливо скрикнув:
— Позаду!!!
Тієї ж миті ліве плече обпік різкий біль. Немирич впустив шаблю, хитнувся й відчув, що падає… і впав би, якби вчасно не підскочив Федір. Сотник надвірної корогви підхопив свого пана, а вільною рукою продовжив відбивати удари — адже їх атакували знов… Юрій потягнувся до шаблі, що лежала під ногами у траві, проте Федір вигукнув відчайдушно:
— Позаду стоїть кінь, хутчіш тікаймо!!! — і потягнув пана кудись назад. Повстанці, які розляглися на землі довкола і в очікуванні своєї черги стежили за двобоями, заворушилися. Хтось скрикнув:
— Схопіть їх, не дайте втекти!..
Двоє козаків, які сиділи на землі віддалік, скочили на коней, що паслися поруч з ними, і поїхали навперейми втікачам. Ті кинулися врозтіч, кіннотники — за ними. Один гнав Юрія до міських воріт, інший відганяв Федора геть подалі. Коли ж Немирич нарешті дістався воріт, вони раптом відкрилися, пропустивши генерального писаря всередину. Федір і два вершники-переслідувачі лишилися іззовні.
І тут сталося найдивніше: Юрій побачив, що міською вулицею до воріт їде цілий загін кінноти на чолі з самим полковником Цецюрою! Ясна річ, генеральний писар кинувся до нього назустріч, радісно вигукуючи:
— То ти весь цей час був у місті, Тимоше?! Але добре, що ти нарешті прибув, щоб допомогти